Увічнені у камені герої, або Два крила творчого лету Миколи Яременка

Заклопотані городяни, можливо, не завше й помічають цю скульптурну композицію, що немовби захована в кутку невеликого майданчика та не одразу впадає в око. Хоча пам’ятник цей тематично є одним з кращих, якщо не найкращим, в Одесі. Важко уявити, що він прийшов до нас із минулого ще століття, щасливо уникнувши догматів тодішньої ідеології — вочевидь, спрацювала воєнна тематика. І це також можна назвати подвигом — подвигом його авторів. Чином громадянської мужності та професійної, мистецької зрілості творців. Одним із них був Микола Яременко, під ту пору вже відомий одеський скульптор.

На позір, військові пам’ятники совєтського періоду надто вже однотипні, сказати б, заканонізовані. Забагато в них ідеології, цілковито зайвої тут, адже вшановується людина чи група людей, котрі до кінця виконали свій обов’язок — військовий, патріотичний, громадянський… А проте, якраз пошанування людини, нехай навіть узагальненого образу, дуже мало у тих пам’ятниках, через те вони, як правило, однотипні та, назагал, подібні один до одного так, наче створювалися одним й тим самим автором.

Микола Яременко не брав участі в героїчній обороні Одеси — тоді його родина жила на Запоріжжі, де й народився майбутній мистець. Через усю війну пройшов його батько, воював у піхоті й повернувся додому ска-ліченим. Дивом залишився живим, бо ж воював у піхоті, котра хоч і «цариця війни», а лиха доля все одно першою кидала її у вогонь. І так само дивом зацілів Яременко-молодший, коли в його руці розірвався знайдений у лісі запал від гранати.

Тож зовсім не випадково його мистецька доля визначила йому славити таких, як його батько. Оце і є відповідь на можливе запитання про те, чому на творчому шляху скульптора Миколи Яременка немовби віхами стоять пам’ятники лицарям отієї минулої війни, одним з яких був і його батько Яків Яременко. А передусім — оборонцям Одеси упродовж 73 неймовірно важких днів, хоч є поміж тих пам’ятників і такі, як-от скульптурна композиція у дворику Національної академії зв’язку (у співавторстві з архітектором Олександром Цирконом) чи, скажімо, скульптура при в’їзді до села Розквіт на Березівщині, а то ще пам’ятники виноградарям Молдови тощо — назагал числом майже 100. Все це — його пошанівок до Одеси, котра 1965-го щиро прийняла молодого випускника київського Художнього інституту, а згодом довірила йому у тодішньому педінституті новий художньо-графічний факультет, який він же й створював. А поміж тих пам’ятників — два монументи з десяти на скульптурному комплексі «Пояс Слави».

Повторивши лінію головного рубежу 73-денної оборони Одеси, півколом обійняв місто цей 60-кілометровий меморіал з десяти величних — у стилі тієї доби — монументів. Два з них — на західній околиці села Дальник та в районі села Прилиманське — поставив скульптор Микола Яременко. Себто, він мовби відкривав і закривав «Пояс Слави». По-різному сприймаються сьогодні скульптурні композиції, і це природно. Час вимагав своїх рішень, не так мистецьких, як засадничо ідеоло-гічних, а горезвісний метод соцреалізму змушував ставати на горло власному розумінню завдань мистецтва, як і питань монументальної пропаганди в тогочасному суспільстві. Мистець був часткою того суспільства, був сформований добою, в яку йому випало жити. Якщо у пізніші часи незгідних творців просто викидали за межі країни або ж вони самі змушені були емігрувати, а щонайгірше — давали їм лагерні терміни; якщо декотрі з них йшли у внутрішню еміграцію та влаштовували або ж брали участь у, сказати б, несанкціонованих ви-ставках та бралися за оформлення сільських клубів і будинків культури, прагнучи бодай у такий спосіб ви-словити своє розуміння мистецтва, то інші — інші продовжували працювати, творчою працею відповідаючи на поклик свого обдарування, свого таланту, водночас відповідаючи не лише на потребу творчості, а й на поклик людини, котра думає про майбутнє, осмислюючи минуле — настільки, наскільки це було можливим у 70-х—80-х роках минулого століття. Можливо, занадто прямолінійні, плакатні створені ним образи, а точніше — форми, але треба побачити ці пам’ятники невід’ємно від довколишнього простору, разом з досить пожвавленою трасою, щоби зрозуміти їх та угледіти за їхньою ідеологічною шкаралущею щось більш важливе та, можливо, діткнутися думок й душі автора — їхнього творця. Стишити лет авто, а може, й зупинитися зоддалік, якраз у тій хвилі, коли, немовби із-під землі, враз виринає велетенська зрізана піраміда із сірого бетону, відтак бачимо на ній рельєфне зображення воїна, воно максимально спрощене — обличчя, каска на голові, в одній руці — меч, у другій — щит, на щиті напис: «Тут ми стояли на смерть, щоб захистити життя». Шрифт гранично простий, аскетичні літери нерівні, вони мовби видряпані багнетом. Автор дуже стриманий у зображувальних засобах: ніякої деталізації, рельєф нарочито стилізований, ніщо не має відволікати увагу. Монумент вражає досконалістю форм, глибиною закладеного у нього змісту. Водночас він простий, як і матеріал, з якого зроблений.

Говорячи сьогодні про Миколу Яременка з далини часу, можна сказати, що мистець був тоді щирий у своїй творчості, був чесним перед собою — своїм талантом скульптора, був чесним перед суспільством.  Спрага творчості спонукала до праці, змушувала працювати й буденна, щоденна, як мовиться, проза життя. Хоча, насправді, він її не відчував, для нього життя — це завжди свято, бо є найвищою цінністю природи, буття, й не лише у філософському сенсі. Тому й праця завжди була для нього святом, а відпочинком — обмірковування нового проекту, поглиблене проникнення у тему, робота з моделлю, творення макета… А ще — створення малих скульптурних форм, дрібної пластики, у якій митцеві найбільше до вподоби скульптурний портрет — либонь, чи не найтяжчий жанр в образотворчості. Портрет у Миколи Яременка завжди позначений психологічною виразністю, пошуком якнайточнішої передачі душевного стану героя. Мистець постійно перебував у процесі, якщо можна так назвати цей стан, накопичення людини — отого, сказати б, людського матеріалу — завдяки художньому сприйняттю світу, образній структурі мислення. Проте далеко не всі проекти були зреалізовані, вони так і лишилися у майстерні переважно у вигляді моделей, а то й лише в макеті або ж на папері. Хоч був під ту пору вже досить успішним скульптором.

І мало хто знав про потаємне мистецьке захоплення Миколи Яременка. Навіть тоді, коли на деяких виставках почали з’являтися роботи, створені у стилі петри-ківського розпису, нікому не зійшло на гадку прочитати з кінця підпис художника: Окнемеря. Й навіть тоді, коли справжнє авторство було встановлене, ніхто не йняв віри, що це саме він, скульптор Микола Яременко.

…Під калиною гордовито походжає гоноровий півень, скоса позираючи на стиглі, що червоно пашать — та не дістатись ніяк, ягоди. Хіба що зозулиця подасть важкий кетяг з верха…

…Розкішний павич розпушив пишного хвоста, яскраве пір’я аж вбирає очі кожною своєю барвою усіх мислимих відтінків…

Подібні сюжети (термін, безперечно, умовний) — отож подібні картинки є характерними для українського декоративно-орнаментального народного малярства, що розвинулося в середньому По-дніпров’ї ще до зародження козаччини, зосередившись у селі Петриківка на Січеславщині (є надія: Дніпропетровськ таки повернеться ще раз до цього славного імені, бо таки ж був причетним до голодної смерті незчисленної кількості подніпрян той, чиє ім’я незаслужено й так довго носить місто). І, певна річ, рокований час той, іменований у світі Голодомором, вкупі з війнами початку ХХ століття, колективізації, іншими репре-сіями супроти української нації спричинили тривалий занепад петриківського розпису.

Базуючись на образному сприйнятті рідної природи, увібравши в себе її красу, як рівно ж її історію та сам дух Подніпров’я, Трипільську культуру, це мистецтво народного розпису промовляє притаманною лише йому унікальною мовою. Польові квіти, калинові брості, традиційні українські мальви, півонії, айстри, дивовижне птаство — основні мотиви петриківського розпису. На позір дуже простий, начебто примітивний, малюнок насправді демонструє філігранність творення, фантазію, копітку працю та оригінальну техніку буквально кожного авторства, закодовану вірність національному укладу життя. Пригляньтеся, як виписана кожна ягідка та кожна пелюсточка й кожна пір’їнка пташина, як усе це чисто і врочисто, насичені тони наче аж посміхаються. Це немовби чисто підметена, дбайливо вибілена світлиця з підмальованими вікнами й одвірками, не буяння барв і квітів, а порядок і впорядкованість та лад у всьому, краса у всьому. У цьому орнаменті бачимо давні уявлення українців про красу та естетику і глибоке розуміння цієї краси, з якою душа українська народжувалася і… не вмирала, сама стаючи цією красою на віки.

Оте розуміння й уміння українського декоративно-орнаментального народного малярства там, на По-дніпров’ї — а це Січеславщина, Запоріжчина, приходить там, вочевидь, до кожного. Така то земля вже. Петриківський розпис на початку формувався як стінопис та вже відтак перенісся на побутові речі…

Отак розмовляємо собі, та все поглядаючи на — бо ж не одірвеш очей! — на тоті роботи, розкладені уздовж стелажу. А починалося все у селі Білозерка, що за сімдесят кілометрів від Запоріжжя: хата Яременків там щовесни маминими руками відроджувалася новими й новими орнаментами, аж односельці дедалі частіше просили, щоб і їм витворила таку красу. А малий Миколка допомагав матері, чим умів, спізнаючи те все, фарби розводив. Усе довкола вигравало яскравими барвами: піч та мисники з мисками, а поза тим усім — брички, що весело котилися вулицею, лункі, перегуком, посвисти глиняних коників-свищиків, виліплених батьком, — на свій лад кожен, як йому здавалося, і так воно, певне, й було.

Запам’яталося перше повоєнне літо. Голодне, бідне, але чомусь залишилося в пам’яті. Може, тому, що саме тоді усвідомив: його найбільше бажання — малювати. Мати давала скибку хліба з повидлом, він хутчій біг на вулицю знову, той убогий обід часто вимінювався на огризки кольорових олівців, а сам смакував дикими оливками — вони тоді, як і сливки, рясно вродили. А попри все те довкруж аж світився білий світ красою божественною, бо таки ж нема ніде світу кращого од України, як не може бути іншої неньки ні в кого.

Тож і не дивина, що опинився Микола Яременко в художній школі, чи то пак в училищі, та ще в самій Лаврі у Києві. Може, не так наука та стала йому в нагоді, як малярське оточення, знавці мистецтва, художники… А серед них і незвичайна людина, Гончар Іван Макарович, майстерня його якраз у Лаврі, отуди й унадився юний спудей малярського фаху. У захваті розглядав старожитності, вони тоді в безладі лежали де-будь у тісній келії, як казав сам Іван Макарович. Захоплено слухав його оповідки про війну, яку пройшов розвідником, а найбільше — про народне мистецтво. За порадою Гончара ходив селами, котрі вже були приречені стати дном Київського моря, замальовував та щоразу приносив щось із побуту тамтешніх селян. То був справжні-сінький космос незнаного доти, і він залюбки відкривав усе це для себе. І хоч більшу частину свого часу віддавав отаким відвідинам тої чи тої мистецької робітні, усе ж з училища вийшов із червоним дипломом. Котрий і відкрив перед ним двері в Художній інститут. До того ж — одразу аж на два факультети: художньо-педагогічний та скульптурний. По закінченні спрямували в Одесу. «Відкривай там художньо-графічний факультет», — сказали півжартома, а таки ж півсерйозно, бо у кожному жарті, як знаємо, таки є частка правди. І майже одразу пішли молодому скульпторові серйозні замовлення. Тож до петриківського розпису приступав, як мовиться, зрідка. «Хіба для себе», — каже…

Сидимо у тісному помешканні одного з таїровських «небосягів». Добру третину кімнати оддано стелажам з петриківськими роботами, декотрі обернуті лицем до автора. Під протилежною стіною — ліжко господаря, на якому минає значна частина дня: внаслідок важкого захворювання став інвалідом першої групи.

«Зараз майже не працюю… Час обернувся іншим боком, — каже. — Оце все — ще з тих часів»…

«Ті часи» — це коли жив активною творчою працею.

«Якось вийшов прогулятися вулицею та й отетерів з несподіванки: поперед мене за кілька кроків — оцей самий павич, на спині чиїйсь». «Вкрали?!» «Та що ви, навпаки, пішов межи люди мій павич, розмножується… Здогадавсь я по хвилі: коли робота була на виставці, її зафотографували та й вишили велику хустку. Отакі маленькі радості у житті трапляються…»

Художник Микола Яременко, без сумніву, здобувсь на пошанівок від міста Одеси, що стало йому віддавна ріднизною. А чи відчуває це? По правді сказати, не стачило сміливості спитатися.

Роман КРАКАЛІЯ.