Наш цивілізаційний вибір

Сили були нерівними. Це того року були Крути, кривава розправа військ Михайла Муравйова над киянами, судомна спроба на догоду сепаратистам створити Донецько-Криворізьку Радянську Республіку, ідею, яку, до речі, схвалив Ленін...

...Тиждень тому Росія раптово почала комплексну перевірку боє-здатності військ і сил Західного і Центрального військових округів. Залучено 150 тисяч військовослужбовців, задіяно майже 900 танків, 80 кораблів, 120 вертольотів і 90 літаків. Під час навчань буде відпрацьовано масову висадку десанту з вертольотів. Російська сторона заявляє, що ці навчання ніяк не пов’язані з подіями в Україні. Але звертає на себе увагу наступальний, а не оборонний характер навчань.

У зв’язку з цим пригадується проведення ще одних російських масштабних навчань «Кавказ-2008», що передували п’ятиденній російсько-грузинській війні, яка вирішувала долю Південної Осетії та Абхазії.

Які у нас гарантії того, що нічого схожого не трапиться? Насамперед, маємо покладатися на власні збройні сили, які виконували досі і зараз виконують свою місію щодо захисту цілісності держави і національного суверенітету. По-друге, Росія поряд з урядом США та інших країн надали нам такі ж запевнення в рамках угоди про ядерне роз-зброєння. По-третє, чи проковтне таку зухвалість європейська, світова спільнота?

На жаль, тут виникають питання. Сьогодні політологи стверджують, що в наш час жодна країна, якщо вона не має надто потужних сил, не зможе захистити себе сама, а тому на порядок денний виходить принцип колективної безпеки, колективного захисту від будь-якого агресора. Й одним з найнадійніших таких блоків у світі, сприймаємо ми це чи ні, є НАТО.

Північноатлантичний альянс у нас колись зображували як загарбницький та агресивний. Це відбувалося в рамках протистояння НАТО і Варшавського договору. Але відтоді сталося багато змін. Уже 22 роки існує наша незалежна держава. Сьогодні НАТО — це родина із 26 держав, що сповідують демократичні цінності.

Не випадково НАТО, як і ЄС, видаються для багатьох українців справжнім порятунком від зазіхань північного сусіда на нашу територію, на право проводити самостійну політику і господарювати самим у власній хаті. Народилася навіть така приказка: «Якщо будемо у НАТО, уціліє наша хата».

Реверси влади

Рух до приєднання до Альянсу виник давно. Перші контакти між Україною і НАТО почалися в 1991 році. З 1994-го, коли Україна першою з країн СНД підписала рамковий документ «Партнерство заради миру», ці взаємини вийшли на якісно новий рівень. З 1999-го формат відносин переведено у площину спільного форуму — комісії Україна—НАТО.

Проміжної вершини ці стосунки досягли у 2004 році. Тодішній генеральний секретар НАТО Яаан де Хооп Схеффер під час візиту до Києва заявив: «У нас з Україною дуже хороші відносини, і ми можемо їх поліпшити».

Нагадаємо, на той час українські миротворці вже мали значний досвід співпраці з НАТО в Косово і виконували свою місію в Іраку.

Згодом у Стамбулі відбувся саміт Північноатлантичного альянсу, на якому було прийнято рішення проаналізувати стан відносин Україна—НАТО, враховуючи їх можливе поглиблення. Участь у тих перемовинах взяв тодішній президент Леонід Кучма. У своєму виступі він, зокрема, заявив: «Україна відзначається стабільністю політичної ситуації, громадянською злагодою та міжетнічною толерантністю. Усе це дає змогу вести мову про вищий рівень відносин з НАТО, ніж той, що ми маємо сьогодні... Затверджено важливі документи у цій сфері: Військову доктрину України та Стратегічний оборонний бюлетень на період до 2015 року, а також у парламенті прийнято закони щодо реформування збройних сил. Активізація євроатлантичної інтеграції України і пов’язане з цим глибоке реформування оборонної сфери держави відповідно до європейських стандартів належить до найважливіших пріоритетів як зовнішньої, так і внутрішньої політики України».

Минуло ще близько місяця, і президент України зробив політичний реверс не згірш того, який торік виник з підписанням Угоди про євроінтеграцію. Всупереч своїм попереднім заявам Леонід Кучма указом «Про рішення Ради національної безпеки й оборони «Про подальший розвиток відносин з НАТО з урахуванням результатів засідання комісії Україна—НАТО на найвищому рівні» виключив з положень Військової доктрини України вступ до НАТО і Європейського Союзу як кінцеві цілі політики євроатлантичної та європейської інтеграції.

Що ж сталося? На відміну від України, яка бачила у вступі до НАТО, безумовно, прогресивний крок, Росія сприйняла питання про можливий вступ сусідки до Альянсу як вияв глибокої ворожості. У цьому кроці російські політики побачили загрозу безпеці Російської Федерації як держави. Загрозу, яка за масштабами перевищувала всі інші виклики Росії з моменту розпаду СРСР, включаючи навіть чеченський тероризм. Вона аж ніяк не могла змиритися з тим, що російсько-український кордон може перетворитися на лінію протистояння Заходу і Сходу, що військовий потенціал найбільшого в історії військового альянсу наблизиться впритул до найрозвинутіших і густонаселених районів Росії.

Вже тоді радикальні російські політики заговорили про те, що, мовляв, «ворог на порозі» і треба почати рішучу боротьбу за Україну — максимально загострити питання про НАТО в двосторонніх відносинах і всіляко провокувати внутрішньополітичну боротьбу в Україні, залякати політичну еліту і населення країни непередбачуваними тяжкими наслідками як для відносин України з Росією, так і для безпеки України та її населення. Москва дала зрозуміти Києву, що той, хто виступатиме за приєднання України до НАТО, вважатиметься ворогом Росії. На її глибоке переконання, в України не може бути ніяких «внутрішніх справ», окремих від Росії. Ми, мовляв, братні народи, і ваші внутрішні справи — це й наші справи. Тобто все те, що повторилося у 2013 році перед апогеєм євроінтеграції.

Разом з тим Москва почала тиснути й на окремих осіб у Північноатлантичному блоці, натякуючи їм про загрози від втягування України в НАТО за умови ворожого ставлення до нього Росії. І Європа зробила крок назад, остерігаючись такої реакції нашого північного сусіда. Втім, вона й до цього твердила, що процес вступу до НАТО багатоступеневий і тривалий, що перед цим в країні слід провести необхідні реформи, зміцнити демократію, забезпечити свободу слова... Загалом, вимоги НАТО правильні, але для їх виконання треба не день і не два, а десятки років.

Через рік ситуація повторилася. Вже новий президент Віктор Ющенко активізував діалог з НАТО. У 2005-у зустрічі з керівниками Альянсу на різних рівнях — у Києві, Брюсселі, Вільнюсі — дали обнадійливі результати.

У пресі почали говорити про суттєві переваги вступу України до НАТО. Не лише про міжнародні гарантії безпеки України, але й про сприяння Альянсу в модернізації збройних сил, утилізацію застарілих арсеналів, перепідготовку військових тощо. Підкреслювалося, що прагнення України до НАТО і бажання підтримувати добрі зв’язки з Росією — зовсім не взаємозаперечні моменти. Більше того, Віктор Ющенко навіть запевняв главу сусідньої держави, що заборонить встановлювати на своїй території ті ракети, яких у Росії бояться. Але все одно це не вплинуло на позицію наших сусідів і вони знову скористалися вже ви-пробуваним способом — політичним. У 2006 році керівник українського уряду Віктор Янукович, відомий своїми промосковськими поглядами, їде до Брюсселя і заявляє генеральному секретареві НАТО, що Україна відкладає свої плани щодо вступу в Альянс. «Через політичну ситуацію в Україні ми повинні взяти паузу», — сказав він.

Зверніть увагу, у 2013 році, коли вже надійшла пора підписувати Угоду про асоціацію з ЄС, Янукович повторив усе те саме, але вже не з політичною, а з економічною мотивацією. «Ми, як альпіністи, — пудрив він мізки європейцям, — перед сходженням на вершину розбили табір для перепочинку». Ну більш блюзнірських поглядів на рух України до Європи, чути не доводилося. Але Янукович цілком усвідомлював, що Росія чекає від нього саме таких заяв.

Ставши президентом, Янукович у зовнішній політиці повернувся до концепції багатовекторності, яку обстоював Кучма. Декларувався одночасний рух і на Захід (ЄС, НАТО), і на Схід (СНД, Митний союз). А  оскільки такий одночасний і симетричний рух в протилежних напрямках неможливий, як висловлювався кандидат філософських наук Михайло Мацюк, то на практиці швидше імітувався рух на Захід, а насправді Україна дрейфувала на Схід, «під руку Москви».

Між Кучмою і Януковичем, як ви пам’ятаєте, був Ющенко. Він прибрав багатовекторність з політики і визначив її напрямок до Європи. Боже, що тут почалося! Істерика, економічні війни — газова, м’ясо-молочна та інші.

Час іде, а марення про відро-дження імперії не дає спокою Кремлю. Ми всі недавно були свідками нових воєн — сирної, цукеркової... Ну, не по-людськи це, непереконливо і жалюгідно.

Певно, Янукович і сам це розумів, що в таких умовах перекреслити віковічну мрію українців про єднання з Європою, виглядає ганебно і навіть смішно. Тож роль блазня він відводить Миколі Азарову. Той, ні в чому не сумніваючись, напередодні підписання угоди 21 листопада 2013 року оголошує рішення уряду про «перерву» в процесі інтеграції. Мовляв, у разі євроінтеграції на Україну чекає шалений ріст безробіття, масове закриття заводів, підвищення цін... І це при тому, що той же, очолюваний Азаровим, Кабмін дав добро євроінтеграції. У вересні минулого року, як ви пам’ятаєте, уряд одноголосно схвалив проект Угоди про асоціацію. І ось такий розворот. Прикметно, що в Росії листопадове рішення Києва назвали великою стратегічною перемогою Путіна. А панові Азарову — дали орден.

Зважаючи, що на той момент лише 31 відсоток населення не підтримував європейського цивілізаційного вибору України, уряд, який пішов всупереч волі громадян, мав би подати у відставку. Але...

Досвід останніх років і в Європі, і в Північній Африці переконливо свідчить про те, що уряди, які діють всупереч очікуванням народу, рано чи пізно падають. І чим пізніше вони це зрозуміють, тим страшнішими є ці падіння — і для них особисто, і для націй. Третій із можливих варіантів — тоталітарна диктатура. В Україні на такий варіант люди не погодилися і піднялися на революцію.

Егоїстичний підхід Європи

Влада, яка засліплена перспективами збагачення, ніколи не може самостійно відірватися від цієї спокуси. У будь-якій країні міністр внутрішніх справ після таких жахливих подій, як трапилися у нас, у Врадіївці, моментально подав би у відставку. Але Віталій Захарченко цього не зробив. Ганьба! Жах! Це ж до чого треба опуститися очільнику правоохоронної структури, аби погодитися на продовження кар’єри за таких обставин? Користуючись атмосферою вседозволеності, не знали межі й значна кількість міліціонерів. Ґвалтували, вбивали, вибивали свідчення... І все це на наші гроші, на наші податки... Вже наскільки український народ терплячий, але й він не зміг стерпіти такої наруги.

Чи могла така міліція гарантувати безпеку державі? Президенту і його наближеним — так, народу — ні. Чому тут тепер дивуватися, що народ піднявся на революцію?

Втім, повернемося до нашої теми — гарантій безпеки України. Після скандальної заяви Віктора Януковича у Брюсселі добре сказав колишній президент Польщі Лех Валенса: «Україну можна було б прийняти в Північноатлантичний альянс без будь-яких дискусій тільки для того, щоб мати на стороні НАТО ще одну силу... Я попереджав Захід кілька років тому: втратили Білорусь, втратите Україну — через ваш егоїстичний підхід і малу зацікавленість».

Отже, Європа байдуже поставилася до вступу України в НАТО. Провал з євроінтеграцією хоч і зачепив її самолюбство, попервах теж не вельми збентежив. Більше того, коли на Майдані вже лилася кров, Європа, крім публічного осуду терору, палець об палець не вдарила, аби вжити дієвих заходів, щоб припинити вбивства людей. Чи були у європейців такі можливості? Були. До-статньо було одразу ж застосувати фінансові санкції щодо Януковича, його сім’ї і наближених олігархів. Ті швиденько побігли б до Віктора Федоровича і зажадали б припинити безчинства. Бо гроші є гроші. До речі, зробити це могли б і самі українські олігархи, без втручання європейців. Але Європа лише посварила піднятим пальцем, а вітчизняні товстосуми взагалі промовчали. Сьогодні дехто з них твердить, що Янукович не слухав їхніх порад і діяв самочинно. Але цікаво, що сказав би з цього приводу він сам?

Чому наші вороги ще так бісяться? А тому, що вони бояться такого ж Майдану у себе. Сусідні народи побачили, чого можна досягти, якщо разом повстати і настояти на своєму. Навіть, якщо в тебе летять кулі.

Як писав Тарас Шевченко в поезії «Ісаія, глава 35. Подражаніє»:

Радуйтеся, вбогодухі,

Не лякайтесь дива, —

Се Бог судить, визволяє

Долготерпеливих.

Вас, убогих. І воздає

Злодіям за злая!

Нема сумніву, що Україна буде членом Євросоюзу. І буде членом НАТО. Хоч яку б ціну за це не довелося заплатити. І нема виправдання тим, хто готовий сьогодні втопити свободолюбиві настрої українців у крові.

На майдані коло церкви революція іде...

Церква, звичайно, завжди обирала для себе центральні місця. Але згадавши цей рядок з вірша Павла Тичини, хотілося б принагідно наголосити на моральності дій переможців.

З історії відомо, що сподівання, які плекають учасники революційних вибухів, нерідко так і лишаються сподіваннями, бо приведена на хвилях революції влада не завжди виконує волю революційних мас. Чи не повториться цей сценарій в Україні?

Що ми бачили на Майдані часів Ющенка? Народ гуртувався під гаслом «Ющенко! Так!», співав пісню «Нас багато, нас не подолати» та гімн «Ще не вмерла Україна». Люди різних національностей вийшли на Майдан з надією, що революція поверне їм права і свободи, узурповані режимом.

Тоді президент проявив м’якотілість, і пішло-поїхало.

Судячи з останніх подій, народ зробив висновки з того. Сьогодні він заявив про постійний контроль за діями влади. Це, як мені видається, абсолютно нова конфігурація суспільного укладу.

Певна річ, повалити старий режим легше, ніж реально побороти бюрократизм, корупцію, нехтування законами. Навіть якщо кабінети займуть нові чиновники, стара система може перемолоти, підім’яти їх швидше, ніж вони змінять її. І все ж віриться, що Євромайдан знайде шляхи виходу з кризи і що в Україні постане справжнє народовладдя.

Валентин ЩЕГЛЕНКО.