Наш незабутній Федір Павлович Смагленко

У статті «Незабутнє» до спогадів ветеранів війни та праці Одеського університету «Часи та роки» Федір Павлович згадував (читати без хвилювання це неможливо):

«У 1931 році урожай видався добрий. Але план здачі хліба державі був вдвічі вищий, ніж у попередні роки, і він увесь час збільшувався. Спочатку був просто план, потім зустрічний, далі додатковий і так, поки держава не забрала весь хліб, не залишивши людям нічого… З січня 1932 р. вже було багато голодних людей. Селяни почали тікати в Росію та Білорусію. Але це було майже неможливо… Пам’ятаю, як моя бабка Марія рвала і їла спориш. Звичайно, невдовзі вона померла. З голоду померли мої дядьки Іван, Грицько, Федот. Пухлими були мої батько, мати, три брати. Жодної надії на виживання, на порятунок не було... На початку травня батьки зібрали мене в дорогу. Батько сказав: «Їдь в Росію, може, хоч ти виживеш»… З великими пригодами через дві доби дістався до Москви… Попрацювавши кілька місяців на будівництві хімкомбінату у Бобриках (потім Сталіногорськ, тепер Новомосковськ) Тульської області, в кінці серпня 1932 р. повернувся в село...

У селі з 1500 жителів від голоду тоді померло 600 осіб, набагато більше, ніж загинуло (106 чоловік) в час війни. І так було по всій Україні і не тільки… Був активним комсомольцем, у 1932 — 1935 рр. працював секретарем сільради… З 1935 по 1937 рр. навчався на робітфаці Одеського борошномельного інституту. З 1937 по 1941 рр. — студент філологічного факультету Одеського державного університету...»

18 червня 1941 року в Зеленому театрі Одеси, що у парку Шевченка, відбулася лекція з міжнародного становища Радянського Союзу. Лектор ЦК КП (б)У заявила, що тов. Сталін дав вказівку опублікувати роман Іллі Еренбурга «Падіння Парижа», який має антинімецьке спрямування, і що треба виховувати наш народ у наступальному дусі. Численна аудиторія сприймала це як щось зовсім нове в ставленні до Німеччини.

22 червня зранку багато студентів-філологів готувалися до чергового іспиту, зокрема із зарубіжної літератури, в публічній бібліотеці на вулиці Пастера. Близько 12-ї години в читальному залі бібліотеки почався шум, що спочатку викликало обурення присутніх. І тут почули слово «війна». Всі здали книги і розійшлися. Настрій був дуже пригнічений і тривожний. Екзамени продовжували складати в підвальних приміщеннях головного корпусу університету.

4 липня Федір Смагленко поїхав до батьків, а 18 липня одержав телеграму від однокурсника М. Горнштейна, з якої дізнався, що в університеті почалися заняття, і 19 липня виїхав до Одеси, а 20 липня село вже було зайняте німцями. Пасажирські поїзди не ходили. На товарному потязі аж 22 липня прибули до станції Сортувальної. Якраз у цей час, о 5-й ранку, впали перші бомби на Одесу. Потім бомбардування стали постійними. Багато співробітників і студентів переховувалися від бомб у підвальних приміщеннях навчального корпусу на вулиці Комінтерну, 2 (тепер Дворянська). Із студентів були сформовані групи із знешкодження запалювальних (термітних) бомб.

30 липня у військкоматі сказали, щоб студенти пішли на пароплав, який доставить їх до Херсона, потім по Дніпру — до Дніпропетровська в запасний артполк. Там усі дізналися, що з 4 серпня почалися бої за Одесу. У ніч на 20 серпня полк по мосту перейшов на лівий берег, після чого міст був зірвано. Того ж дня Дніпропетровськ захопили фашисти. Пішки добравшись до станції Лозової, всі попадали на землю і так міцно заснули, що їх не розбудив навіть дощ. Перед ранком усіх посадили на вантажний поїзд, який доставив молодих воїнів до станції Усть-Лабінської, що на Кубані. Там у запасному артполку опановували військову справу. У цей час вийшов наказ Й. Сталіна про звільнення з армії студентів старших курсів вузів для продовження навчання. Командир полку капітан Шаров пояснив, що в наказі сказано про студентів інститутів, але не вказано про студентів університету.

Із жовтня 1941-го по травень 1942-го студенти одеських, херсонських і дніпропетровських вузів навчалися в Краснодарському військовому артилерійському училищі, де з юнаків готували офіцерів зенітної артилерії, а потім мінометників. 17 травня 1942 року на урочистих зборах було зачитано наказ про закінчення училища, присвоєння військового звання і вказано фронт, куди направляється для проходження служби випускник. Долею випадку призначення на Південно-Західний фронт отримав й одеський філолог Петро Трохимович Маркушевський. Так разом вони — побратими — пройшли дорогами війни, служачи в одній частині. На святковому концерті Зоя Федорова заспівала молодим офіцерам «Синий платочек», згадував не один раз Федір Павлович на зустрічах випускників.

До останнього дня війни Федір Смагленко був на фронті: начальником штабу дивізіону, начальником розвідки полку, начальником штабу 140-го мінометного ордена Олександра Невського полку.

150 днів воював у Сталінграді. Бої йшли за кожен будинок, за кожен цех заводу, за кожен верстат у цеху, за кожну балку, кожну висоту. 19 листопада 1942 року стали наступати, оточили в Сталінграді 330 тисяч ворожих військ і по 2 лютого 1943-го вели жорстокі бої з розгрому цього угруповання. «Прогримів останній постріл, — схвильовано розповідав нам ветеран, — і наступила гробова тиша, така незвична за багато місяців, було аж моторошно, бо перед цим не було хвилини, щоб не рвались снаряди, міни, бомби. Довелось бачити, як везли фельдмаршала Паулюса з його штабом». Бій 19 листопада 1942 року вважається головним боєм Другої світової війни. Про нього написано багато літератури (реалістично передав події війни Віктор Некрасов у романі «В окопах Сталинграда»), не одна монографія. 19 листопада стало Днем артилерії.

Після Сталінграда полк вів бої за звільнення України, Молдавії, Румунії, Болгарії, Югославії, Угорщини, Австрії. Вели жорстокі бої на Сіверському Дінці, на Дніпрі, на Дністрі, на Дунаї. А перемогу зустріли під м. Штраден, що на півдні Австрії. Про закінчення війни почули по радіо о 2-й годині в ніч на 9 травня. До ранку вже ніхто не спав. Був урочистий обід, пом’янули всіх своїх побратимів, яких довелося ховати на землях різних країн. Усі взялися писати листи рідним, повідомляли, що залишилися живими...

У травні 1946 року 140-й мінометний ордена Олександра Невського полк було розформовано. Дуже хвилюючими видалися хвилини, коли воїни прощалися з полковим прапором, цілуючи його. Почав війну Федір Павлович Смагленко рядовим, закінчив майором, начальником штабу полку. За час війни нагоро-джений чотирма орденами: Вітчизняної війни I ступеня, двома орденами Вітчизняної війни II ступеня, орденом Червоної Зірки, медалями «За оборону Сталінграда», «За взяття Белграда», «За взяття Будапешта», «За взяття Відня». Після війни нагороджений орденом Олександра Невського та багатьма ювілейними медалями, серед яких — «Захиснику Вітчизни» та «За доблесну працю».

Цікавий збіг, про який згадував наш викладач: в армію потрапив 31 липня 1941 року, а був демобілізований 31 липня 1946-го.

Після демобілізації закінчив з відзнакою філологічний факультет Одеського університету. Серед студентської молоді фронтовики вирізнялися не лише бойовими нагородами, але й своїми характерами, неабиякою старанністю, прагненням до знань. Ф. П. Смагленко був талановитим редактором університетського видавництва. Вступив до аспірантури і 1951 року успішно захистив кандидатську дисертацію «Про синтаксичні функції дієприкметників в українській літературній мові».

Це був новий етап у житті: став кандидатом філологічних наук, потім — доцентом. Це — як погони на плечах. З’явилася впевненість у собі як у викладачеві, керівникові. Життя не стояло на місці: був заступником декана, завідувачем кафедри української мови, якийсь час і деканом філологічного, завідувачем підготовчим відділення Одеського університету. Нові вимоги, нові обов’язки, нові проблеми…

Колектив філологічного факультету був сильним і згуртованим. Багато в його лавах було колишніх фронтовиків. І пам’ятні їхні зустрічі на факультеті, в університеті. Федір Павлович з гордістю говорив, що фронтові дороги, бойові будні здружили однополчан. Після війни вони періодично зустрічалися у Сталінграді. Остання зустріч відбулася у травні

1985-го. Такі зустрічі допомагала проводити дружина Олена Петрівна Смагленко-Перетолчина, яка вела листування із однополчанами та їхніми дітьми, вона була дуже чуйною людиною, прекрасним вірним другом по життю.

Два з половиною роки (січень 1953-го — липень 1955-го) Федір Павлович викладав українську мову на посаді професора філологічного факультету Варшавського університету. Із захопленням розповідав нам про польських студентів-філологів. Багато корисного виніс він із того відрядження.

Не одне покоління філологів згадує, як Ф. П. Смагленко (до виходу на пенсію у 1989-у) цікаво та професійно читав на рідному факультеті всі курси сучасної української літературної мови та певний час — старослов’янську мову: висвітлював матеріал абсолютно вивірено, точно, логічно, переконливо, примушуючи мислити та розмірковувати разом із ним. Пам’ятаємо Федора Павловича як прекрасного синтаксиста, який добирав нам не тільки цікаві завдання з мови, але й пізнавальні речення про історичне минуле нашої країни для синтаксичного розбору.

Одночасно з проведенням лекцій та практичних занять займався серйозною наукою: вивчав творчість П. Грабовського, М. Старицького, М. Рильського та вчених-філологів. Стараннями доцентів кафедри української мови Н. А. Москаленко, Ф.П. Смагленка та М. М. Фащенко було видано навчальний посібник із грифом Міносвіти «Українська літературна мова: Лексичний, фонетичний і граматичний аналіз» (К., Одеса, 1980).

За своє життя Федір Павлович багато подорожував. Говорив, що трохи побачив світу: побував у багатьох містах України, Росії, Грузії, країнах Балтії, Польщі, Швеції, Нідерландах, Франції, Італії, Греції, Туреччині, Болгарії. Із захопленням розповідав про ці подорожі. На зустрічах випускників ми дізнавалися від нашого викладача багато нового, пізнавального, цікавого. А ще він приносив свої блокноти зі списком студентів конкретного року навчання. Влаштовував перекличку, старости звітували, що знали про відсутніх, а викладач уточнював: скільки було пропусків у студента та які оцінки ми отримували на практичних заняттях, на іспитах.

Він часто розмірковував про минуле: як це трапилося, що був Голодомор, були процеси над чесними людьми, був ГУЛАГ. Хто за це буде відповідати? Ми багато чого не знаємо про це досі. А наш викладач, який прожив довге життя (помер 20 грудня 2003 року), казав нам, що коли всі люди пізнають минуле, усвідомлять помилки, прорахунки, то це дасть можливість багатостраждальному народу не допустити повернення чи повторення такого минулого.

Все свідоме життя Федір Павлович Смагленко, сторіччя від дня народження якого ми відзначаємо у ці дні, пропрацював на філологічному факультеті: прийшов студентом — пішов доцентом. Ми віримо, що посмертні шляхи нашого викладача осяяні світлом та добром, бо він був людиною світлого розуму та багатих знань. Його людяність, доброта, душевна щедрість, висока культура та делікатність у спілкуванні запам’яталася не одному поколінню філологів.

Любов ІСАЄНКО,
кандидат філологічних наук,
доцент.

НА ЗНІМКУ: (верхній ряд) З.І. Волосевич, О. В. Павлова, Л.М. Ісаєнко, (нижній ряд) Є.М. Прісовський, Ф.П. Смагленко, П.Т. Маркушевський, М.І. Доброгорський, 1988 рік.
Фото з архіву автора.