«Якщо є контрабас, то треба грати…»

За словами самого Андруховича, оповідання він написав ще в 2008 році. Творчим натхненням слугувала наукова книга львівських істориків «Кримінальний світ старого Львова». В одному з її розділів, який присвячений історії серед-ньовічної судочинної системи, є згадка про такого собі нікому невідомого чоловіка Альберта Вироземського, шахрая і злодія. Щоб уникнути смертної кари, він погодився віддати душу дияволу, але підписана кров’ю угода чомусь не спрацювала — й одного осіннього дня року 1641-го його було привселюдно спалено посеред львівської площі Ринок. Альберт Вироземський і став головним героєм в оповіданні Андруховича.

Ця вистава — гра слів, інтонацій, жестів, що виникає у відчайдушній, ризикованій і водночас гармонійній взаємодії письменника, який проявляється тут не лише як автор текстів, але і як співак та як актор, з чудовими музикантами. І невипадково до оповіді долучаються саме львівські музиканти — контрабасист Марк Токар і співачка Уляна Горбачевська. Виставу доповнює тонка, іронічна, пронизлива графіка Анатолія Бєлова, що оживає завдяки роботі vj-group CUBE.

«Коли я писав цей твір, я геть не передбачав не тільки того су-спільно-політичного контексту, в якому ми будемо з ним виступати, а й взагалі того, що буде така вистава, пов’язана з цим оповіданням», — зазначив на прес-конференції Юрій Андрухович. За словами письменника, їхня вистава жила в унісон із Майданом — по-літика поміж мистецтва, мистецтво поміж політики.

«Ми довго думали і перед туром радилися з усіма своїми друзями, чи доречно взагалі за таких умов у країні грати цю виставу. Але всі учасники проекту сказали, що ми маємо робити те, що можемо зробити найкраще. Мені дуже допоміг тоді зрозуміти своє ставлення до цього Марк. Він сказав мені: або з контрабасом, або перед «Беркутом» — або і так, і так. За цей час ми навчилися спати по чотири години на добу, ходити на зміни на Майдані, давати прес-конференції. Якось змогли це комбінувати навіть за таких умов. Але ніхто не очікував, що це буде так страшно. Навряд чи в житті ще колись буде така ситуація, коли не існує межі між реальністю і твором. Одразу після вистави ми потрапляли ніби на її «афтепаті» — за якихось 200 метрів від театру в Києві чатували «беркутівці», все зривалося, гриміло, а ще — з іншого боку — мирно стояла капличка зі свічками. Це все було зовсім поряд», — поділилася враженнями від туру Оля Михайлюк.

«Люди, котрі були на Майдані, зрозуміли нас, в них не виникало подиву, що ми в унісон з тим, що відбувається в країні, робимо через мистецтво свій спротив. Одна жінка після вистави сказала нам: «Ви мене просто оновили, зарядили енергією на подальшу боротьбу». І, я думаю, такі моменти дуже важливі — потужні, правильні жести через мистецтво. Ще дуже важливо, що вистава показується фактично по всіх регіонах України. Якби люди більше бували «всередині країни», між ними було б менше непорозумінь», — зауважила співачка Уляна Горбачевська.

Саме прості українці, ті, які стояли на Майдані, щораз надихали творчий колектив продовжувати свій тур. Одразу після виступу в Тернополі актори поїздом мали їхати до Києва. Але поїзд не випустили. Довелося їхати «бусом». Водій Петро, який погодився їх підвезти, їхав того дня за сином — там, у Києві, хлопця поранили осколками гранати і кулями. Саме Петро сказав оте важливе слово, за яке всі так трималися впродовж подальших виступів:  «Якщо є

контрабас, то треба грати». Цей вислів став своєрідним девізом творчого колективу.

У планах учасників перформансу продовжити тур у травні. Вже за-плановані виступи у Львові, Дрогобичі та Ужгороді. Також є ідея за-фіксувати виступ на якийсь із носіїв — CD, DVD чи видати книжку-розмальовку.

Іванна ДЕРЕВ’ЯНКО.