Андрій ЄРМОЛАЄВ: «Країною керує корпорація. Державні інститути приватизовані»

Дехто порівнює Андрія Єрмолаєва з російським політологом Станіславом Бєлковським, уточнюючи, що наш — обережніший, але й глибший. Справді, обидва інтелектуали в різний час і в різних країнах очолювали інститути стратегічних досліджень, а потім пішли у відставку. Український політолог — услід за давнім товаришем та патроном Сергієм Льовочкіним, який опинився нині в опалі і змінив посаду голови адміністрації президента на формальне звання його радника.

Сидіти склавши руки екс-директор НІСД не планує. Нещодавно було оголошено про створення з ініціативи й за фінансової підтримки Сергія Льовочкіна аналітичного інституту «Нова Україна», що його очолить А.Єрмолаєв. І хоч би як скептично відгукувався дехто про цю затію, вважаючи її ходорковщиною, в оцінках самого Андрія Васильовича як висококласного професіонала одностайні абсолютно всі. Думка такої людини щодо поточних подій у країні, а також варіантів розвитку ситуації, безумовно, цікава.

Зоряне небо
і моральний закон

— Андрію Васильовичу, створення аналітичної структури під патронатом екс-глави адміністрації президента Сергія Льовочкіна «Нова Україна» — це для вас вимушена необхідність, можливість стати над сутичкою чи щось іще?

— Ми співпрацюємо і дружимо багато років. За його підтримки й ініціативи я очолив НІСД. Сергій Льовочкін не тільки досвідчений держменеджер, а й хороший економіст, доктор економічних наук. Тому коли зайшла мова про те, що робити далі, ми вирішили, що потрібен новий експертно-науковий колектив, який продовжив би роботу над програмами й проектами модернізації країни. Потрібен, умовно кажучи, план творення оновленої країни.

Зі мною мої друзі й партнери по центру «Софія», колеги з інших інститутів.

Новий інститут не буде сухою акаде-мічною структурою. Ми зберігатимемо напрями, в яких сильні — міжнародна геополітика, держбезпека, політична філософія, екологія, аналітична соціологія, культурна політика й геокультура. Будемо орієнтовані на те, щоб і держава, і міжнародні організації отримували від нас не просто оцінні судження, а проекти політик і практичних рішень. Таку роботу я й називаю інтелектуальним менеджментом. Для України сьогодні — це, по-моєму, питання номер один.

— Як ви оцінюєте час, країну й нинішню ситуацію, в якій вам знову доведеться стати незалежним експертом? Наскільки взагалі сьогодні можна бути незалежним експертом, журналістом, по-літиком?

— Затерли ми слово «незалежність». Бути незалежним — означає бути освіченим, уміти самостійно мислити й ухвалювати рішення, будучи при цьому, можливо, залежним у плані роботи, управ-ління, навіть в особистих стосунках. Абсолютно незалежними бувають тільки божевільні люди. Але те, що мені за цей час дуже хочеться того самого зоряного неба й морального закону, — правда. Це я й називаю незалежністю. Я не уникаю відповіді, а так відповідаю.

«Чужі»
серед «своїх»?

— Початок протестів і поява Майдану були несподіваними для влади?

— Спілкуючись із політиками, які приходять сьогодні у владу завдяки парламентським виборам або несподіваним швидким призначенням, я стикаюся з таким феноменом: багато хто із цих по-літичних «акселератів» мимоволі починає розшаровуватися на дві різновеликі групи. Частина з «прибулих» молодих так і залишається бізнесменами, корпоративістами й т.п. Менша ж (незалежно від того, з якої сфери вони прийшли — бізнесу, сфери послуг чи громадської діяльності) починає потихеньку вивчати власну країну — дуже велику, складну й багатокомпонентну. І доходить думки, що для цього потрібно відсунути в бік свій партійний чи бізнес-офіс, оскільки країна не дозволяє обмежуватися лише особистим інтересом. Інакше раптом починаються кризи, великі й маленькі конфлікти.

Багато хто досі не може зрозуміти: «Чому люди піднялися? Ми ж їм і зарплату платимо, і закони ухвалюємо...» До-водиться пояснювати, що суспільство живе приблизно так само, як малий колектив або сім’я. Відчувається все. І коли люди відчувають, що політики, які приходять у владу, в телевізорі кажуть одне, а реально займаються тільки собою, то рано чи пізно конфлікт неминучий. Влада наразилася на конфлікт, породжений саме ставленням «ломакою по голові», яке люди відчули, причому останнім часом — і в буквальному значенні. Відчуття несправедливості й небажання більше так жити і стали головними психологічними причинами того, що зараз відбувається. Багатьох представників влади прості громадяни сприймають як «чужих», хоч що зараз пояснюй і хоч що підписуй.

За цей час виявилася проблема, яку я вважаю ключовою і над якою треба працювати. У нас дуже популярними стали слова «реформувати», «переобрати». Багато хто поділяє теорію корпоративної держави (одна з державних форм авторитаризму, за якої основні колегіальні органи формуються з представників професійних корпорацій, суворо відібраних урядом. — Прим. авт.) у застосуванні до України. Але, як на мене, все — ще складніше. Державний механізм виявився розібраним на окремі інститути, кожен з яких був приватизований у приватний спосіб. Сьогодні ми маємо країну, якою з допомогою державних інститутів керує корпорація. Це вже не корпоративна держава, а щось інше. У чому це проявляється? Жоден інститут не працює так, як його закладено, — як елемент державної машини. Прості громадяни приходять у суди і не знаходять справедливого захисту своїх прав. Вони сподіваються на захист міліції, а наражаються на корупцію і жорстокість. Громадяни обирають парламент, але у відповідальні періоди він працює як телевізійне шоу, а не законодавчий орган країни. Тому очевидно, що всім нам потрібно крок за кроком відтворювати державу як систему національної самоорганізації та самоврядування.

— Ще років 20 тому зарубіжні експерти пророкували можливий розкол України. Чи вважаєте ви актуальною цю тезу сьогодні? Чи є лінія розколу в країні й суспільстві? Якщо так, то де вона проходить? Захід—Схід? Бідний—багатий? Які чинники формують паралельні реальності?

— Перестаньте дивитися на карту, подивіться на саму країну. Розколотися — це в сенсі хтось паркан поставить? Чи, може, нові держави з’являться? Саме слово «розкол» створює психологічний ефект майбутньої катастрофи.

Нічого не розколеться. Так, на жаль, як показало життя, у цій країні можливі конфлікти в жорстокій формі. Країна є багатоукладною і в соціальному, і в економічному планах. І відмінність ця проходить не по берегах, а живе в історичній пам’яті й практичному досвіді відносин. Це відмінність радянського й європейського цивілізаційних укладів. І апологети українсько-російського протиставлення в цьому сенсі або чогось не розуміють, або примітивно спекулюють на побутових стереотипах.

Ці два уклади — радянський і європейський — по-різному облаштовані й формувалися в різний час. Для одних актуальна пам’ять вимірюється сотнею-другою років (життя, робота, символи, звички, історія міста), для інших — майже півтисячею. Одні регіони розвивалися вже в епоху освоєння південних степів та індустріалізації, і їхня особиста й колективна історія пов’язана із цим історичним часом. А інші у своїх містах па-м’ятають іще Магдебурзьке право. Але все це — громадяни однієї країни. І важливо розуміти, що сучасна Україна не відроджується, а є новим проектом. У такому складі території України в історії не було. Вона сформувалася на карті в радянський час, а заснована була в 1991-му.

Отже, ми — свого роду пострадянська «центральноєвропейська Америка». І тільки-тільки стаємо на ноги — обмацуємо себе, опановуємо, вчимо мови, перечитуємо літературу, порівнюємо історію.

Незалежній Україні 23 роки, але психологічно українське суспільство — підліток. І це дається взнаки насамперед у поведінці людей — у категоричності поглядів, бажанні тільки своєї правди.

Однак процеси останніх років показали, що час, коли відмінності в історії були причиною боротьби, поступово минає. Більшість українців уже прийняли одне одного. Бажання бути українцем і жити в цій країні є на Сході, на Заході, на Півдні й у Центрі. Бажання жити разом, але наразі все ще намагаючись довести свою історичну правду.

Я боюся не розколу, не федералізації (вважаю це нереальним зараз), а того, що в нинішнього конфлікту виявилося глибоке соціальне коріння (високий рівень корупції, велике соціальне розшарування, порушення прав і свобод, незахищеність, перетворення представників влади, особливо на місцевому рівні, на неофеодалів). Досягнуто точки кипіння, і події, пов’язані з силовим розгоном молоді після Вільнюського саміту, стали лише приводом для протестів. Минулі локальні бунти та врадіївки отримали національний порядок денний.

У протестах є національний і демократичний складники. Але база — соціальна. Люди більше не хочуть терпіти несправедливість. Нинішні події — це не революція в класичному значенні. У цих стихійних соціальних протестах немає жодної позиції, пов’язаної з радикальним переворотом життя. Базова ідея проста — люди хочуть жити за наявними, але, на жаль, не діючими законами.

Інша річ (у цьому більше як плюс, так і небезпека того, що відбувається), що в протестного процесу немає однозначних кумирів і лідерів. Він тому такий складний і багатомірний. Якщо зважити на те, що в цей потік протесту залучені різні соціальні верстви й покоління, то вони приходять туди з різних причин. Хтось — через бідність, хтось — через те, що обмежують його бізнес, а хтось — з моральних міркувань, за ідейним вибором. Різні причини й мотиви зумовили різномовність. Молодь хоче в Європу й вважає це ключовим. Люди старші, особливо пов’язані з бізнесом, борються за маленьку свободу, яка стала неможливою. Будь-хто може відкрити бізнес, але вести його складно. Коли ці люди збираються разом на майданах, виникає ефект єдності, бо не чути окремих голосів. Будь-який політик, артист, виходячи на трибуну, відчуває енергію піднесення, і йому здається, що він потрапляє в резонанс. Але насправді ніхто досі так і не розібрав купу з тих причин і мотивів. Нікому наразі не до снаги створити механізм об’єднання всіх цих малих груп.

Історія свідчить, що будь-який стихійний соціальний рух або звалюється в радикалізм, або підкоряється чиїйсь нав’язаній політичній волі, якщо вона раптом стала найбільш переконливою та дієвою. У цьому загадка будь-якої ідеології, яка представляє часткове як загальне. А політичний лідер — цей той, хто повинен видати свій інтерес як загальний, щоб за ним пішли. У майданному процесі якраз і розгортається боротьба за таке лідерство, хоча й без особливого успіху.

Якщо перший етап протесту був пов’язаний з емоційним відчуттям єдності й спільності якихось найпростіших вимог — щоб усе було добре і не було погано, то потім розпочався процес внутрішнього «брунькування» за інтересами й со-ціальними групами.

— Тобто поведінка кожної соціальної групи ситуативна?

— Так. Бо на сьогодні в цьому соціальному протесті не викристалізувалися головна рушійна сила й загальний порядок денний. Зрозуміло, як не потрібно, але як далі — ніхто не відповідає.

Більше того, якби від самого початку влада поводилася мудріше й не демонструвала так жорстоко, що не збирається поступатися, то, можливо, перша хвиля соціального протесту зійшла б набагато швидше. Подальше ж розгрупування призведе до того, що Майдан і далі буде політизуватися. Але, на мою думку, найближчим часом там з’являться зовсім нові громадянсько-політичні альянси, які дистанціюватимуться від політичних кумирів Майдану, намагаючись представити свої погляди, що зараз формуються, як прагнення й завдання всього руху. Це логічний наслідок. Просто цей процес не відбувається так швидко. Там будуть і радикальний, і помірний напрями. Уже зараз проявляються нові інтелектуальні, культурні, творчі «майданні» кластери. Цей процес став можливим, коли і учасники, і сторонні спостерігачі, та й противники протестів, вийшли зі стану травматичного шоку від перших силових сутичок.

— Скільки таких розбіжностей може існувати одночасно? Це добре чи погано для суспільства?

— Є виражений генераційний сегмент — покоління студентської молоді. У неї чіткіше сформульована мета та її образ, тому вона готова діяти. Європейська мрія стала для неї першою «утопією», яку вона хоче реалізувати у своєму житті. Регіональні розбіжності не такі істотні. Можливо, молодь західних регіонів, центру, столиці більш романтизована.

Взагалі, участь жителів східних областей — особлива тема. Свого часу було багато критики на адресу так званих антимайданів, куди приїжджали цілі колективи підприємств, бюджетники. Звичайно, був якийсь момент штучності, заорганізованості. Але треба враховувати, що для багатьох поколінь, які проживають в індустріальних областях, походи на мітинги, участь у суботниках, профспілкових справах, які тепер трансформувалися в акції підтримки партій або лідерів, — звична річ. Тобто чинять вони щиро, але по-іншому поводяться. У них набагато менше досвіду громадянської самостійності. Неприпустимо принижувати цих людей за їхні погляди й сприйняття. Вони так само хочуть справедливого життя в хорошій державі. «Картинка світу» виявилася перевернутою. Учасники як майданів, так і антимайданів стали заручниками символів і політичної доцільності. А соціальний порядок денний у разі погіршення кризи може сколихнути й східні області, що істотно змінить ситуацію в країні й «перезавантажить» протестний рух. Про це мусять пам’ятати представники влади, які загралися в символи. Тому спроба розділити на східняків і західняків, я вважаю, злочинна.

Друга група — регіональний і малий бізнес. Саме регіональний, бо він най-більше страждав і частіше втрачав.

(Далі буде).

Алла КОТЛЯР.

Джерело: http://gazeta.dt.ua.