Більше, ніж просто гра

Його визнавали найкращим гравцем французьких чемпіонатів, а місцеві газети захоплено писали про унікальний спортивний талант. Після перемоги «Ніцци» над найсильнішою тоді командою Франції «Стад Реймс» (3:0) натовп вболівальників підхопив Олександра на руки і проніс вулицями міста: у тому матчі українець став автором двох голів, а третій було забито з його подачі.

Чи чули ви, шановні читачі, щось про цього видатного українського футболіста? Ні? Я досі не чув. А чому? Бо за нас вирішували, що нам треба знати, а що ні, які особи потрібні в історії, а яких краще стерти з її лиця.

У передмові до згаданої книжки письменник Михайло Слабошницький пише, що був особисто знайомий з Олександром Скоценем, який жив тоді в Торонто (Канада), і наводить такий епізод: «Якось ми розглядали знімок київського «Динамо» 1940 року. Він показав мені на анонімне коліно збоку. «А це — я». Коліно лишилося від того, хто стояв крайнім. Скоцень дістав зі свого альбому знімок, який був спотворений у книжці. На ньому крайнім стояв кремеза з його ще молодим обличчям. Це ще одна виразна подробиця з того, як у нас редагувалася історія».

Чому ж влада так немилостиво поставилася до цього чудового футболіста? Невже в нас так багато гравців такого рівня, що ними можна нехтувати? Ні, справа в іншому.

Олександр народився у передмісті Львова, де українська мова є домінуючою. Нею він розмовляв завжди і всюди, дивуючись, чому це в Києві, Одесі чи інших українських містах послуговуються російською. Це не всім подобалося. Ситуація загострилася, коли розпочалася війна. Преса, закликаючи виловлювати шпигунів та диверсантів, сіяла ворожнечу й до західняків, які, мовляв, із засідок стріляли по червоноармійцях, котрі відступали. З’явився донос і на Скоценя.

Коли його викликали в НКВС, то заявили: «Ви заарештовані й обвинувачені судовим порядком за контрреволюцію і шпіонаж». У доносі, який дали йому прочитати, зазначалося, що він вів шкідницьку діяльність і капіталістично-націоналістичну пропаганду. Висилав свою дружину до Львова не до батьків, а по інструкції. У Чернівцях перед місцевими жителями зводив наклепи на радянський уряд, партію і її керівників. Те саме робив у санаторії, де підліковувався, перед пацієнтами. Зрештою, на облаштуванні бомбосховища начебто всіх переконував не йти в армію, що німці — це наші приятелі і коли вони займуть Київ, то й при них будемо грати у футбол. Про все це свідчив... Микола Трусевич, знаменитий голкіпер «Динамо». Що було – те було. Радянська пропаганда диктувала людям свої поняття про порядність.

Якась твереза голова у силових структурах вберегла Скоценя від неминучої розправи, можливо, це був хтось із тих, хто насолоджувався грою цього українського Пеле, але при цьому йому було пред’явлено вимогу: за 24 години залишити Київ. Відтак він знову опинився у Львові.

З відступом німців на захід емігрували і Скоцені. Вдруге відомого футболіста вже ніхто не помилував би. Словаччина, Німеччина, Бельгія, Франція, Канада — такими були етапи його подальшого шляху, і всюди його впізнавали як футбольного маестро, запрошували до своїх команд, де він завжди залишався зіркою. Про свою гру Олександр Скоцень відгукувався так: «Упродовж своєї футбольної кар’єри я вважав себе радше гравцем-індивідуалістом, хоч радо співпрацював з іншими». Колеги, з якими виходив на поле, «мережили часто непотрібні комбінації, возилися з м’ячем, – пише він. – Я не гайнував часу, входив в акції та індивідуальним пробоєм здобував ворота, часто-густо в безнадійних ситуаціях вигравав гру».

Із сумом доводиться згадувати про цей футбольний талант сьогодні. Коли українських гравців меншає, а латиноамериканських, африканських та азійських – більшає. Не треба себе обманювати тим, що це світова практика. Якщо стає вигіднішим купити гравця за кордоном, ніж вкладати кошти у селекційну роботу, то це вже не має нічого спільного з розвитком світового футболу. Це окозамилювання, омана, містифікація.

В Україні були і є справжні футбольні таланти. Такі як Йожеф Сабо, Олег Блохін, Андрій Шевченко, Андрій Ярмоленко, Євген Коноплянка та багато інших. Їх треба лише вміти розгледіти, як це було у випадку з Олександром Скоценем.

Справедливо кажуть, що футбол — не просто гра, а щось більше. В чому ж саме полягає та вищість? У можливості зібратися вболівальникам докупи і виплеснути свої емоції? У задоволенні від незрівнянного видовища і гри своїх кумирів? У прагненні внести свою лепту в утвердження справедливості демократичним вигуком «Суддю на мило!»? Почасти так. Але головне не в цьому. Футбол виховує патріотизм, як місцевий, так і державний.

У 1961 році київське «Динамо» вперше перервало гегемонію московських команд, виборовши звання чемпіона тодішнього СРСР, і це викликало велику хвилю гордості за Україну.

Я цілком усвідомлюю, що не можна порівнювати футбол з поезією. Але так уже склалося, що 60-і роки минулого століття дали нам також цілу плеяду блискучих поетів, яких ми сьогодні гордо називаємо шістдесятниками. Їх вихід на арену, як і гучні перемоги на футбольних полях, сприяли відродженню національного духу.

Так, спорт і література – не порівнювані, але взаємопроникні. І в цьому сенсі показовим є той факт, що газета «Літературна Україна» (№ 5 за 2013 рік) присвятила 6 із 16 своїх сторінок саме проблемам футболу.

У статті «Футбол — щось більше, ніж гра» Віктор Баранов пише: «Футбол згуртовував націю, відроджував український сегмент у душах людей, що їх кремлівські вожді намагалися переплавити в «єдіную общность — совєтскій народ». Футбол став народним видом спорту не тільки через виняткову привабливість та доступність, а й тому, що у вболіванні за «своїх» мільйони українців почувалися справді спільнотою однодумців, єдиновірців».

І в іншому місці: «Коли під час футболу у Києві диктор на стадіоні оголошував (до речі — українською мовою!): «Закінчився матч в Одесі між місцевим «Чорноморцем» та московським «Торпедо». Рахунок один нуль на користь «Чорноморця», — трибуни вибухали такою бурхливою радістю, немов йшлося про перемогу у Вітчизняній війні. Так само сприймала вся Україна кубкові успіхи донецького «Шахтаря» і львівських «Карпат», золоті медалі луганської «Зорі» в чемпіонаті-1972 та пізніше дніпропетровського «Дніпра», бронзу харківського «Авангарду». Це був той самий дух, який здатен рвати греблі. Він кликав людей до самоусвідомлення себе як нації.

Сьогодні цей вид спорту змінився. На думку Дмитра Дроздовського, висловлену у статті «Футбол: видиме і невидиме», «сучасний світовий футбол — це комерційний ринок, продукт, радше, медіа- й бізнесформату, ніж майстерності гравців. Власники футбольних клубів перетворили цю гру на змагання різних ринків, різних тіньових секторів, часом на футбольному полі сходяться не просто дві команди, а два найпотужніші ВВП європейських або світових країн...».

Ще суворіше судить наш футбол Валерій Гужва у статті «Деградація»: «Внутрішній український чемпіонат, будьмо відвертими, стає не змаганням спортсменів, лицарів шкіряного м’яча, а ристалищем грошових мішків, бажанням «втерти носа» тому чи тому конкуренту в бізнесі».

Думками щодо привласнення головного київського клубу ділиться Сергій Грабар у публікації «Про «Динамо»: «Його клуб... (мається на увазі Суркіс. — Прим. авт.). Його ще й близько не було на цьому світі, а клуб уже гримів. З таким самим успіхом можна викупити повітря над Києвом і продавати його по спеціальних талонах. Є речі, які не можуть бути надбанням однієї людини. Є речі, що їх створили мільйони сердець, — вони межують з вірою. Таким було, є і буде київ-ське «Динамо».

Змінився футбол, змінилася і глядацька публіка на стадіонах. У її лавах дедалі менше зрілих людей і дедалі більше молоді. І в ставленні до неї людям старшого покоління ніяк не уникнути відгомону вічної проблеми під назвою «батьки і діти». Так, важко зрозуміти цих «дітей», для яких феєрверки на стадіоні, роздягання до пояса, а то й з’ясовування стосунків з допомогою кулаків — елементарна річ. Бійки, звичайно, фанів не прикрашають. Але є й здорове зерно в їхніх душах. І це виразно продемонструвала підтримка ними учасників Євромайданів по всій Україні. Прагнення до свободи вияву почуттів, до справедливості, протест проти диктату набрав ще більшої сили.

Ось передає УНН: «На Євромайдані можна зустріти групи молодих людей, обличчя яких приховані пов’язками, масками і шарфами. Це вболівальники і фанати різних футбольних клубів».

У заяві кримських фанів на їхній сторінці у соціальних мережах зазначається: «Ми на власній шкірі знаємо про міліцейський безлад і безкарність, прикриття «татусевих синків» і захист можновладців від «людей другого сорту», чим люблять хвалитися наші органи... Так, нам є до цього справа, ми – українці і таврійці, а не провокатори і «не ті, що наїхали» з інших областей».

З ними перегукуються донецькі вболівальники: «Ми не представляємо жодної політичної організації чи партії. Наш вихід на донецький майдан (23.01.14) — це все заради справедливості, а конкретно: захисту мирного населення від безладдя (побиття й обливання всілякими рідинами чоловіків і жінок провокаторами). Неважливо, хто там був і які політичні цілі переслідував, важливо те, що ми – патріоти України і Донецька. І ми не маємо сили дивитися на подібного роду безлад, склавши руки».

І подібних повідомлень багато. Футбольні фанати в час гострої суспільної напруги зуміли винищитися над своїми симпатіями щодо тієї чи іншої команди і об’єднатися заради великої і спільної мети. Ось вам і футбол, який означає більше, ніж просто гра.

Валентин ЩЕГЛЕНКО.

(Далі буде).