Вернись на Золотий Берег

Жіночий голос:

— А ви чому не спите, молодята?

Чоловічий голос:

— Того й не сплять. Сама не була молодою?

Жіночий голос (грайливо):

— Чому ж — була? Я ще й тепер не стара.

Чоловічий голос:

— І не проти, либонь… стрибнути знов у молодість? Чи посуворішала за довге життя?

Жіночий голос (обурено):

— А ви, громадянине, припніть язика! І не висніть у дверях, людям заважаєте. З якого купе?

Чоловічий голос:

— А яка бригада сьогодні — одеська?

Жіночий голос:

— А вам що до того? Може, одеська, а може — й ні.

Чоловічий голос:

— Воно й видно.

Двері хряпають. Колеса стугонять. Гудок: довгий, якийсь наче з минулого.

Чоловічий голос:

— Здиміла… А ми трохи побалакаємо. То вам кімнатку чи, може, куток? А ще можна в повітці, майже на свіжому повітрі… море заколисує… спиться, як у раю.

Дівочий голос:

— Що ви сказали?

Чоловічий голос:

— Питаю: житло маєте в Одесі? Адже ви на море їдете, вірно?

Дівочий голос:

— А… звідкіля ви знаєте?

Чоловічий голос:

— Якщо до Одеси, влітку, молоді та щасливі… Ах, мамо, де мої сімнадцять літ!.. Уперше разом, самі!.. То куди ж іще, як не на море! Ша, мовчіть, я говоритиму. Путівки, звісно ж, катма. Ви ж не депутат який-небудь і навіть не держ­службовець. Родичів і друзів також нема в Одесі. А спати ж десь треба!

Юначий голос:

— Та ми…

Чоловічий голос:

— Знаю. Але на пляжі ночувати… самі розумієте… До того ж — прохолодно. Ще й погані хлопці ночами вештаються. Дівчину захочуть позичити, а коли відмовиш… ой-ой-ой!

Юначий голос:

— Що-о-о?! Та ви!..

Чоловічий голос:

— Ша, тихо! Тебе як звати?

Юначий голос:

— Ну, припустімо…

Чоловічий голос:

— Ну та й ну, маю дві, не вговорю ні одну. Ім’я маєш?

Юначий голос:

— Ну… Віктор.

Чоловічий голос (повторює ім’я з наголосом на останньому складі):

— Віктор, отже. Добре ім’я: он яку дівчину відбив!

Юначий голос:

— А ви… як це ви здогадались? (зненацька міняє інтонацію). І хто ви такий, чого причепилися, як реп’ях до собачого хвоста?

Чоловічий голос:

— Фу, як некультурно. У нас так не говорять… Звідки-звідки… Від одної тітки. Нічого я не знаю! А ти не пискуй до старших. Бо за хвоста можу й образитись…

Дівочий голос:

— Ви нас вибачте, дядьку. Нічна дорога, всі сплять… самі розумієте. А задуха яка!

Чоловічий голос (з одеськими інтонаціями):

— Ви починаєте мені подобатись, дівчино! Ша, ти цього не чув… Коротше: отут все — адреса, чим доїхати, все написано. Як в інструкції до електрочайника. Візитівка — називається.

Дівочий голос (читає):

— Великий Фонтан, шістнадцята станція… Там електричка?

Чоловічий голос:

— І де ти бачиш тут електричку? Це трамвайні зупинки, станції, по-одеському. Нумеровані. Надумаєте — недорого. Таксі не бери — здеруть всі гроші. Заощадиш копійчину, їх тут завше не вистачає. Ліпше мені віддаси… за помешкання. Я не директор Фонду Сороса. Жарт. Ну, не заважатиму. До зустрічі на шістнадцятій станції… Я там не живу, отож перестань ревнувати… переможцю. Маман, бува, налетить, народний контроль, чули про такий? А море там яке!... (звук поцілунку, як ніби цілують щипту складених пучок).

Молоді люди (в один голос):

— Яке?

Чоловічий голос:

— Через шибку можна поцілуватися? Отак і тут. Пощо розказувать — самі побачите!

Колеса. Гудок — довгий, якийсь ніби незвичний. Хряпання дверей.

Голос чоловіка, добряче напідпитку, з непевними інтонаціями:

— Громадяни, ви не знаєте, куди йде цей потяг?

Голос провідниці:

— А тобі куди треба?

Голос громадянина:

— Та байдуже, аби їхати. Бо ми так довго стояли, паровози міняли, туди-сюди тягали нас… Якщо я скажу: до Києва — ви подумаєте, що до Бердичева, то ліпше я скажу, що я їду до Одеси.

Голос провідниці:

— Послухайте, ви тут не крутіть мені маракаси! Кудись ви таки доїдете сьогодні, це я вам можу пообіцяти! Йдіть, проспіться, вранці будете якраз там, де треба. (Після паузи):

— А ви, молодята?

Голос дівчини:

— Ми ще постоїмо отут, в купе нема чим дихати, спека яка!

Голос провідниці:

— А щоб ти мені була здорова! Не до Сибіру їдеш, Богу дякувать! А ні, то в потязі є льодовня, можу влаштувати плацкарт.

Хряпання дверей. Гуркотіння коліс. Довгий-предовгий паровозний гудок…

Дівочий голос:

— Моя бабуня з Одеси…

Юначий голос:

— Та ти що? Лілія Вікторівна — з Одеси?

Дівочий голос:

— Вона там народилася. І прабабуся також.

Юначий голос:

— Чого ж ти раніш не розповідала нічого?

Дівочий голос:

— Я майже нічого не знаю, ніколи бабуня не розказувала. Вона ж народилася за півроку перед війною, і вони удвох з мамою — моєю прабабусею, пережили там всю блокаду. Бабуня не любила згадувати про це. Казала: у неї тоді серце починає боліти.

Юначий голос:

— Скільки я ще не знаю про тебе!.. Але скажи: чого ти взяла у нього адресу? Та ж у вас тут родичі мають бути.

Дівочий голос:

— Не думаю… Хтозна чи й лишилися звідтоді, бабуня нічого такого не говорила ніколи… (після паузи). Якби там були родичі, то ми б листувалися бодай…

Юначий голос:

— І вони кілька років жили під німцями?

Дівочий голос:

— Там була румунська окупація… Коли здали Одесу, через пару місяців приїхав родич і забрав їх на село, до Сабатинівки, це під Гайвороном. Там вони залишалися до кінця війни. Прабабуся опісля жодного разу не була в Одесі. А бабуня їздила… коли заміж вийшла за дідуся…

Юначий голос:

— То була їх весільна подорож?

Дівочий голос:

— Мабуть… Не знаю. Вони поїхали тоді відпочивати на море — у свою першу літню відпустку…

 

Морський прибій, погуки чайок, звіддалік чутно басовитий гудок пароплава, далі знову голоси моря. Коротка пауза…

 

Гудок — довгий, з минулого. Тамбур. Хряпання дверей. Уривок пісні Володимира Івасюка — як ознака часу: «Пролягла дорога від твоїх воріт до моїх воріт, мов струна…» Це вже інший потяг, десь 60-і роки. Знову паровозний гудок, шипіння пари, потяг рушає…

Юначий голос (притишено):

— Ляля…

Дівочий голос (так само тихо і ніжно):

— Що?..

Юначий голос:

— Нічого. Просто: Ля-ля…

Дівочий голос:

— Як добре, що тобі дали відпустку влітку! Я так хотіла на море!

Юначий голос:

— Все по закону. Відробив одина­дцять місяців — паняй на море або куди хочеш.

Дівочий голос:

— Я хочу в Сабатинівку… наступного року. (Піднесено): А цього літа ми — на морі! Слава морю Чорному, слава Одесі! А ти не знаєш, воно справді — чорного кольору?

Юначий голос:

— Не знаю, ніколи там не був. Гадаю, що все-таки синє… Тобі краще знати. У кого в паспорті написано: місце наро­дження — Одеса?

Пауза. Хряпання дверей. З якогось купе долинає безладний хор трохи підпилих чоловіків. Співають щось «за Одессу». Хряпають двері — співу не чути. Юначий голос:

— Ти пам’ятаєш море?

Дівочий голос:

— Я пам’ятаю небо… Воно було страшним… Наче хижий птах, воно розпростерло наді мною великі чорні кігті. Від жаху я заплющувала очі і занурювалась носиком у мамині груди, і починала шукати... Але там не було молока. І тоді я починала страшно і довго кашляти. Кашляла так, що аж заходилась. Може, то був коклюш, не знаю. Мама сиділа нерухомо, у неї вже не було сил ані крихти, але вона міцно притискувала мене до грудей, так міцно, мовби мене хтось хотів забрати у неї… Мама тулила мене до себе все міцніш і щось говорила, наче марила. Але я нічого того не чула. Тільки хижий рев страшного чорного птаха…

Юначий голос:

— То були перші дні війни?

Дівочий голос:

— То була блокада Одеси…

Знову гудок паровоза, довгий-предовгий… Пауза. Спочатку тихо, а далі все чутніше — приглушений багатоголосий гомін. Це — бомбосховище. Чути молитву українською мовою, далі вона переходить в ідиш, чути молитву ро­сійською, польською… Жіночий голос: «Вы шо, на все лето сюда перебрались? Так лучше ж на дачу було поїхать… И зачем столько шмаття тащить с собой!» Ніби зоддалік, долинають глухі вибухи. Після одного з них, особливо сильного, чоловічий голос:

— Десь неподалік шандарахнуло.

Жіночий голос, дуже лячно:

— А якщо сюди влучить?..

Чути голос дитинки, що прокинулась. Молода жінка заспокоює:

— Люлі-лялі, люлі-лю… — заколисує.

Старша жінка:

— Все в руках Божих, доню.

Чийсь безбарвний голос:

— Все в руках нашої доблесної Червоної армії! Завтра вона віджене клятих фашистів і битиме на їхній території.

Старша жінка (переконано):

— Обов’язково відженуть!.. З Божою поміччю.

Молода жінка:

— Я боюся… за неї…

Старша жінка:

— Заснула?

Голоси:

— Кажуть, Одеса відрізана від усього світу.

— Невже здадуть місто ворогові?

— Відіб’ємося!

— Не треба паніки, громадяни! Місто ворогові не віддамо. Крапка. Звідси почнеться наша перемога!

Жіноча розмова — старша з молодшою:

— Твій там, на рубежі оборони? Чи на фронті десь?

— Не знаю нічого. На другий день пішов… Прибіг з воєнкомату, зібрався, і — все… А де він тепер — не знаю.

— Ну, нічого. Дасть Бог, знову будете вкупочці.

— Боюсь я за неї… Чахнути почала…

— Що, пропало молоко?

— Ага… Третього дня…

— Це від нервів. Може, повернеться…На ось, погризи бублика. Знайшла цілу в’язку в коморі… коли ходила до розбомбленого будинку свого… Тут неподалік.

— Ой, дякую дуже! Ви така добра до мене…

— Я не добра, я справедлива… Це паскудство, що ти не маєш чим дитину погодувати.

— Я жуватиму і даватиму їй потрохи… Так можна?..

— Можна, можна і навіть треба. А я тут поштовхаюся трохи, може, знайду молодичку яку з молоком… Хоча… сумніваюся дуже.

Голос із репродуктора:

— Відбій повітряної тривоги.

Загальне пожвавлення, чути радісні голоси.

— Нарешті, хоч трохи свіжим повітрям дихнемо.

Старша жінка:

— А ти… чому не йдеш? Боїшся розбудити?

Молода жінка:

— Нехай спить… Все одно годувати нема чим… Я б і сама воліла заснути разом з нею… міцно-міцно…

Старша жінка:

— Малахольна!.. Ти що базікаєш? Гріх отако…

Молода жінка (продовжує):

— … а прокинутись — коли все скінчиться… Так, маленька? І коли наш татко повернеться додому…

Старша жінка:

— Ходімо, свіжого повітря ковтнемо…

Молода жінка:

— Нема куди йти… Розбомбили будинок наш… тут живемо тепер…

Старша жінка:

— Та як же ж ти, Господи-Боже!.. І з малим дитям на руках…

Молода жінка:

— Пощастило, що хоч не було нас там.

Старша жінка:

— От і я теж… Та хоч вийдемо трохи, вдихнемо повітря свіжого…

Чути, як піднімаються сходами.

Старша жінка:

— Обережно, сходи, бач, високі.

Чути гомін багатьох людей, якісь накази, гуркіт і сигнали вантажівок. Мішанина звуків. Старша жінка:

— Вкутай дитину, коб не застудити. Вітрець он свіжий…

Молода жінка:

— Нехай обвіває личко… Сонечко ж яке тепле… радісне…

Гомін вулиці. Авто, коні, всілякі погуки. Солдатська пісня. Хлопчачий голос: «Чорноморська комуна»! Фронтовий випуск газети «Чорноморська комуна»!

Читає: «Воєнним об’єктам міста Ясси в Румунії повітряним бомбардуванням завдано великих руйнувань».

Чоловічий голос:

— Ну, от, а ми тут сидимо в підземеллі. Це вони там мають сидіти! А дай-но газету (чути шелест сторінок). Ага, ну от (читає): «На одній із ділянок радянського кордону невелика група наших розвідників через ріку Прут зробила наліт на ворожу територію. Сміливі бійці взяли в полон і привели десять солдатів противника, захопили ручний кулемет і вісім гвинтівок. Всі розвідники благополучно повернулися у розташування своєї частини». Молодці, що тут можна сказати! Вони ще добряче пошкодують, агресори кляті!

Чоловічий голос:

— Ліпше би за Одесу написали, де що робиться.

Голоси: «А що там ще пишуть?» «Про бомбування Одеси нічого нема?» «Ану, дайте я гляну»…

Розмова старшої та молодшої жінок:

— Отут я жила, бачиш — через дорогу майже… Отам на другому поверсі, де стіна впала, мала свою окрему кімнатку. Он і абажур мій рожевий висить… протяг китицями бавиться… (сльози в голосі).

— Та ви не плачте…

— (саркастично) Це вона мене заспокоює!.. А в самої?

— Я вже відплакала… вже й сліз нема, здається…А що толку? Оце єдине, що в мене лишилося. І чоловік на фронті… ані вісточки від нього…

— Ні, ти ще не відплакала, не знаєш ти, що таке сльози справжні.. І дай, Боже, абись і не знала… Ані вісточки, кажеш… Та ти хоч знаєш, де він, чому нема його біля тебе… А мій… коли за­брали у тридцять другому… по сьогоднішній день — ані жодної звістки. А все десь там жевріє надія: живий. Така манюсінька надієчка… (павза, впродовж якої — гомін вулиці, проходять солдати, голос командира: «Не отставать! Подтянуться! Р-р-р-раз-два, р-р-раз-два!»

— Скільки я находилася та настоялася з передачами біля тих віконечок!.. А сліз виплакала!.. Та що ті сльози мої!.. Там тільки й зрозуміла, біля віконечка того тюремного, скільки то сліз жіночих, найгіркіших виплакано під тими стінами, а скільки — вдома, в чотирьох стінах, у подушку… І як лиш море не вийшло з берегів? Господи-Боже, як же тяжко я побивалася… Аж поки передачі перестали брати… Зрозуміла: нема вже його тут. А де? Куди завезли? Чи був суд бодай? «Больше сюда не приходите, передачи не приносите»… По нинішній день… Перестала тоді плакати. Чи сльози скінчилися… не знаю… А може, мудрість прийшла своя… Зрозуміла я: треба жити. Жити заради самого життя. Заради чоловіка, який повернеться колись… який повертатиметься з надією і тривогою: чи зберегла себе?.. нашу любов?.. Її нікому не дано відібрати. А людину… що ж… людина беззахисна. Людина довірлива. До своєї долі, до своїх надій… Бо як же без віри жити?..

— А… хто його забрав? Чому?

— Господь-Бог один знає, чому. Хто забрав… Чорний воронок приїхав перед світанком… о четвертій ночі… вони ж тільки ночами хапали… тепленьких… сонних ще… Упирі ночами не сплять — їхня пора… Папір якийсь показали… Він по наркомосвіти працював… всю дорогу по районах, відрядження… Рік тільки й пожили… Я кухаркою в дитсадку… за місяць викинули. «Жена врага народа» — коротко і чітко. За день до війни випадково зустріла дружину співробітника його, дуже поспішала кудись, п’ять хвилин розмови короткої, на бігу… пошепки та з оглядкою. Тільки й дотямила: націоналізм… буржуазний… Це ми — буржуї!.. А стаття яка — не дібрала… «Буржуазний»! Та він же з наймитської сім’ї… Та хіба ж ти нічого не чула про це, нічого не знаєш? Газет не читала?.. Та що я питаю, ти ж тоді ще до школи ходила…

— Не чула… А газети… Чоловік «Правду» виписував, часом розповідав: там школу нову відкрили, там завод збудували… Про артистів читала…

— Ет, лишімо цю балачку… Що було — того, дасть Бог, більше не буде. А що буде — побачимо… коли німця проженуть. Я спочатку не ходила в бомбосховище. А то якось патруль силоміць виволік мене. Вікно відчиняла, а вони й угледіли з вулиці. Ще й вилаяли добряче. А коли стихло все, виходимо на поверхню, а переді мною — руїна. Нема будинку!.. Бомба поцілила у сусідню кімнату… І мою знесло…

— У мене майже те саме. Вийшла раненько по хліб, вони й налетіли, немов притаїлися десь поблизу й чекали. Поцілили в будиночок, я й зосталася без нічого. Що робити, куди бігти? Тут, у центрі, подруга перед війною жила… (пауза). Господи, це ж ніби вчора було: мир, усі ми разом, веселі, музика у Міському саду… частування на схилах… Наче наснилося все… немовби вічність ціла минула… (пауза). Я туди, ноги ледве тримають, а там — чужі люди. «Нічого не знаємо, — кажуть, — хто тут жив, нас розбомбили, от ми тут і замешкали». Я їм кажу: «Маруся тут жила з чоловіком, подруга моя ще зі школи, мусите знати, пустіть хоч би кофтину яку взяти, я ж гола-боса, з малим дитям на руках…» «Нічого не знаємо, ми тут по ордеру».

— Аякже, по ордеру!.. Наволоч!.. Мародери!.. Вчора он у газеті було, читав хтось уголос: таких от судили…

— Де вона тепер, Марусина моя? Медсестрою працювала в єврейській лікарні… разом зі мною, тільки я в аптеці. Мабуть, на фронт пішла.

— Та ж фронт — ось він, у нас, в Одесі.

— Казав хтось: Одеса оточена, а фронт вже далеко.

— Ти цього не повторюй ніде… боронь, Боже, почує хто! Викинь з голови! Ніякої паніки не можна.

— Ага…

— Втомилась? Дай-но, потримаю, а ти відпочинь.

— Ні-ні! Вона зараз же відчує чужі руки і прокинеться, захоче їсти… А я боюсь… порожньо в мене…

— Давно молоко пропало?.. Та що я питаю!.. Боже, Боже! Та звідкіля ж йому взятися? І грошей нема?

— Нема…

— Як же далі житимеш? Та ти хоч взяла якісь лахи?

— Все, що знайшла під уламками, отут в сумці, при мені.

— А харчі?.. (павза). І дитина на руках… Бідолашна ти горопаха!.. Я часом заходжу тихенько у наш дім поза ту загорожу… коли патрулів не видно… покопирсаюся серед тої руїни… а балки тріщать, шпалери — вітрила наче… повідклеювались чомусь… щось і знайду потрібне. Чого тепер треба? Аби лиш не бомбували ті іроди.

— Господи, коли це скінчиться? Коли вже відженуть їх?

— Скоро, от побачиш. Це від неспо­діванки наші не оговталися одразу. Хто ж сподівався? Друзі он які були з фашистами!.. Договір про ненапад… Хто знав, що так воно обернеться? А твоя де фатера була?

— На М’ясоїдівській, тут недалечко. Два роки тому отримав чоловік. (Павза. Замислено):

— Лишень два роки… Все казав: отри­маємо кімнатку, свою, власну матимем… Заведемо дитинку… (З гіркотою). Отримали!.. Невже це все відбувається зі мною?..

— Ти не згадуй так гірко, не треба серце рвати. Життя, бач, таке: воно як оця вулиця — на одному кінці оперний театр прекрасний, а на другому — розбитий вокзал, руїни через раз. Хоч тікай світ за очі… а — нема куди. Стоять паровози… мовби коні розсупонені…

— Та як же не згадувать, коли спогади тільки й лишились?

— Ти про майбутнє думай. Як дитину вберегти… для майбутнього, для чоловіка… А раніш де мешкала?

— А до того ми на Фонтані жили, шістнадцята станція. (Мрійливо): Золотий Берег, море…

— Далеченько… Це ж на роботу щодень…

— За чоловіком «бобик» заїжджав двічі на тиждень. А так… на трамваї, трохи пішки. Ми там в одного дідуся винаймали кімнатку невеличку з крихітною такою кухонькою. Маленький дворик: дровітня, погріб, городчик… Вранці зірвеш помідор, отакенний, «бичаче серце», і вже попоїла… Попри нас вуличка до моря біжить… Фортка на защіпці, від неї доріжка зі східцями, старою цеглою та камінням вистелена, у дворі виноград, смачнючий! Мускат називається… Персиків двійко… Цілу ніч море шумить — не стихає… заколисує, а над ранок — тихесеньке таке, чисте, лащиться до ніг… немов цуценя… Жили там ціле літо. Дідусь наш мав таку тачечку на двох коліщатках, так ото ми ще спимо, а він з тим своїм транспортом — на «Привоз». Поки встанемо — уже й рибки свіженької насмажить нам… Сардельки — знаєте таку рибку?

— Аякже! На морі виросла! Мій також часто приносив повну сітку. І кефаль, і глоська, і бичків отаких-о… Смакота!... Що лиш не готувала з тієї риби!

— А та сарделя мені й опісля була — найсмачніша страва. Дідусь наливав чоловікові склянку вина з погребу, я відмовлялася, а він казав: кушай, мала, щоби росла, це сік виноградний з росою вкупі. Так смішно говорив: каже, ви мені любі, то я вас поштую… А то ще картоплі насмажить, з перцем солодким, цибулею… Так смачно — цілу пательню удвох з’їдали!

— Може, він раніше коком ходив…

— Не знаю, напевне… Він будь-що вмів приготувати. Все казав мені: вчись, дитино, поки я живий. Ми йому гроші пропонували, за харчі окремо… ображався. Мені, казав, нема кого балувать, син у Котовського пропав, а сердега моя — це він так бабку свою називав — давно з Господом розмовляє… то хоч вас, каже, буде голубити… тобто, значить, нас із чоловіком… (павза). То найсолодші спомини з нашого минулого.

— А солодших, знацця, не лишилося од тієї пори, коли були молодятами, га? Ну-ну, не червоній… Це ж так недавно було, а ти вже й забула. Молода ж іще…

(Мовчання. Гомін вулиці.)

— У дідуся того… бували потім?

— Один раз тільки й провідали. Слабував дуже… Все життя, казав, ніякої хворості не знав, а оце лежати мусить, бо сил нема зовсім… Опісля не заходили до нього. Знаєте, як воно: все нема коли, все робота, робота… А то якось на «Привозі» переказала сусідка його: помер… (павза). Все збирались на цвинтар до його… Чоловік каже: ось у неділю поїдемо. А приходить неділя — то на роботу його викликають, а то день народження у когось із друзів, та й на море ж хочеться, так рідко удвох бували…

— Ми, дочко, багато що відкладаємо на потім, а тоді часу нам бракне, все кудись біжимо, поспішаємо, летимо, та все здається нам, коли молоді ще: не встигнемо, треба спішити… А насправді все навпаки: якраз у молодості часу — неміряно, треба лише вміти використати його, щоби користь була на майбутнє … Та от біда: ніхто цьому не навчає. А старість тим і різниться від молодості, що часу попереду вже нема… Не підеш до комори та не набереш там ні років, ні годин, ані навіть секундочок, як ото відро бараболі.

— Ой, правду кажете! Ніколи не думала про це… Ми з чоловіком і не нажилися… як ото інші розказували… Все — похапцем, уривками… Часто казав мені: нам випало світ переробляти, а досвіду такого ні в кого ніде нема. Думаєш, легко це? (Пауза).

— Чогось довго нема тих псяюг! Певне, вночі прилетять.

— Так страшно! Як вижити, як уберегти її?..

— Тебе як звати?

— Оксаною нарекли батьки.

— Де ж вони?

— В селі під Гайвороном.

— За лінією фронту, значицця… Оксанко, тобі ліпше було б вернутись на шістнадцяту станцію. Там, кажуть люди, не бомбують, легше роздобути їжу, знайти житло… Певне, і знайомі якісь лишились?..

— Була сусідка… Така ласкава жінка…Та чи доберусь я туди?

Чоловічий старечий голос:

— Що ви радите їй? Там же фронт!

Жіночий голос:

— Фронт? Під самою Одесою?

— Атож! Вранці допіру поранених привезли, повний кузов полуторки…

Оксана:

— Поранених? А де вони?

— У шпиталі, звісно, де їм ще бути? На М’ясоїдівській.

Оксана (з надією в голосі):

— Може…

Старша жінка:

— Був би твій там — вже передав би вістку.

Оксана:

— Куди? В розбитий будинок? (благально) Може, я збігаю, поспитаю в людей? Персонал мене знає…

Старша жінка (суворо):

— Уже побігла! Не роби халоймес, нема його там.

Чоловічий голос:

— Нащо ти її стримуєш? Хіба це так далеко? За півгодини обернеться. А може, там він?

Старша жінка:

— Помовч, Іцку. Хочеш, би я сказала, що ти — Соломон? То я скажу: ти таки Соломон… Але її чоловік там не може бути.

Чоловічий голос:

— Я не Соломон, я лиш здібний учень його і послідовник. А тобі, мадонно з бомбосховища, скажу: це мудра ворона, слухайся її.

Дитина починає пхинькати, далі це переходить у плач. Оксана пробує заспокоїти, але нічого не виходить.

— Зараз, маленька, зараз…

Дитина продовжує плакати, відтак трохи заспокоюється.

— Господи, та що ж це таке? Молоко геть пропало, самі краплини…

Старша жінка:

— А я кажу: до моря тобі треба, хоч би й на Фонтан, там безпечніше. І ситніше…

— А ви? (з надією в голосі, бо дуже не хочеться розставатися з цією жінкою).

— А пощо мені зриватися з місця? Уб’є бомба — не буде кому й свічечку засвітити… Але ти йди, рятуйся, доню, бо маєш для кого жити. Чоловік от-от повернеться, мусиш зберегти вашу дитину, інакше не проститься тобі.

— Хто… не простить?

— Господь Бог не простить. Чоловік не простить. Життя саме не простить… А ми вам щось тут і зберемо на доріжку.

Гомін вулиці, якісь вигуки, ревіння вантажівки. Чути, як вивантажують щось важке з машини. Голос:

— Гадаєте, ця барикада стримає їх?

Інший голос:

— Їх, може, й не стримає, а тебе захистить. Краще он підсоби, аніж па­ніку сіяти.

— Та яку паніку? Це я до того, що потрібні бетонні вироби, метал…

Старша жінка (захекано):

— На ось, тримай.

— Ой, та що ви? І молочко?! Звідкіля?

— Бери і ховай. Це для твоєї ляльки від зайчика… побігайчика. Як назвали?

— Так Ляля ж… ой! Лілія.

— І скільки ж цій ляльці?

— Вже сім місяців.

— Наперед більше! Хай щастить!..

— То бувайте здорові! Дякую вам за все… за доброту вашу…

— Іди з Богом, доню!

Друга дія.

Молода жінка з немовлям на руках поволі бреде підземною галереєю, час до часу вона торкається кам’яної стіни, її обличчя немовби вирізьблене з того самого черепашнику, й лише тьмаві полиски тремтячого вогника, коли минає вирубану колись нішу, повертають їй обриси живого обличчя. Це Оксана. Люди мовчки уступаються перед нею, у кожного тут свої турботи і клопоти, свої думки обсіли тут кожну голову. Жінки — переважно старші та матері з дітьми, чоловіки похилого віку, інваліди… Довкола темно, лише блимають у нішах поодинокі свічки та гасові лампи, вихоплюючи з пітьми вогкі сірі стіни. Це — катакомби, підземні копальні, у яких колись видобували білий камінь-черепашник для будівництва міста. Вони простяглися під Одесою на багато кілометрів у різні боки, й лише вузькі отвори-штольні з’єднують ці підземні порожнини з поверхнею землі. Колись тут перечікували час контрабандисти, і ніяка холера не могла їх звідти дістати. Переховували у катакомбах і зброю, і заборонену літературу… А хто заблукав у тих нескінченних лабіринтах — пропав навіки. Заходити у ті підземні горизонти небезпечно, та не для місцевих жителів. Ще недавно вони суворо забороняли своїм дітям навіть наближатися до чорних отворів у березі, так-сяк прикритих кам’яними уламками, тепер же переховуються тут від ворожих бомб і стрілень.

Чути приглушений гомін, мов на вокзалі, тільки менш виразний. Час від часу крізь товщу ґрунту чутно глухі удари — там, нагорі, німецькі літаки скидають бомби. Що вони бомбують? Давно спорожнілі санаторії, переважно розтрощені дачі та садки, море, котре усе ще єднає обложене місто зі світом? Люди прислухаються, стишують голоси… Вони силкуються вгадати, куди цього разу впали бомби.

Чоловічі голоси:

— Це десь недалечко… може, навмисне по нас б’ють?

— Над нами не менше як двадцять метрів ґрунту… та й відкіль вони знають про ці катакомби і що тут люди?...

— Вони все знають! Тиждень тому я сам бачив, як уночі хтось подавав знаки ліхтариком на сусідньому даху.

— Припинити провокаційні розмови! Лазутчиків повиловлювали давно.

— То й добре, що виловили…

Жінка сомнамбулою ходить туди-сюди. В одній з ніш блимає свічка, вона проходить повз нішу, дивлячись просто поперед себе, дві жінки вступаються перед нею в різні боки, здивовано озираються.

— Що то з нею? Вона йде, як сновида.

— Я подумала спершу: бабуся, але ж немовля на руках!..

— Та їй ще й чвертки нема…

В очах її вже не відчай — цілковита байдужість, коли людина покладається вже лиш на Божу волю. Час до часу дитина починає плакати, жінка пробує заколисувати, але мовчки, продовжуючи свою печальну, свою одчайну ходу. Дитина починає кашляти, той кашель стає все глибшим, це неможливо слухати, їй щось радять, хтось пропонує теплої води з горнятка…  Чути голоси:

— Піднесіть їй голівку, бо захлинеться..

— Ось тепленька водичка… дайте їй…

— Поколисайте, може, перейде…

Жінка щось хоче сказати, але слова не можуть оформитись, у горлі немовби аж клекотить. Вона відкашлюється, далі запитує хриплуватим голосом:

— Де тут… вихід?

— Тудою підеш, метрів зо двісті буде. Не ходи зараз, чуєш — бомбують. Коли стихне, підемо картопельки спечемо… Повечеряємо…

— Ви… тут живете? Вас також розбомбили?

— А куди ж нам подітись? Тут безпечно… Кажуть, ворога от-от відженуть, отоді й розвидниться.

Жінка шепоче щось ледь чутно, самими губами.

Одчайний голос Оксани:

— Нехай мене вб’ють разом з нею, разом… Я не можу бачити, не можу чути цю голодну, страшну дитину… Пустіть мене!..

Жіночий голос:

— Та воно ж знепритомніло!.. (голосно):

— Егей, лікар тут є?

Оксана:

— Я сама… медсестра… Нічого нема… У грудях порожньо… Пустіть мене туди… благаю…

— Там бомби…

— Там чисте морське повітря… Це все, що я можу їй дати…

При перших звуках материнського голосу дитя примовкло, немовби дослухаючись.

— Ходімо до нас… чайку похлебтаємо… Ось так… розумниця.

— Де я?

— Ми в катакомбах, це Малий Фонтан. Я ось у цій ніші живу… (з усміхом):

— Будеш у мене квартирувати, комірного не братиму… Коли ті антихристи заберуться геть, підемо картоплі спечемо, окропу зробимо — у мене і примус є. Тут не можна, бо й так задуха.

— Чому я тут? Я ж на шістнадцяту станцію пішла, це добре пам’ятаю.

— Не знаю, люба. Я знайшла тебе непритомною біля Чубаївського. Бачу: сидить на лавочці, дитятко аж захлинається, а мама… очі закриті, сама біла, як смерть… Господи, чи жива, думаю? Треба хоч малятко забрати. Я за дитину, а ти не пускаєш, так міцно обійняла руками… Я вухо до грудей — дихає, хвала Господу. Жінка якась допомогла мені… заледве ми тебе добудились…

— Відколи я тут?

— Та вже днів, може, десять, коли не більше.

— Я пригадала. Так, так… я все пригадала. Та бабця порадила йти на Фонтан, бо там не бомбують, казала вона. З центру я дійшла до вокзалу… Далі не могла… Руки, ноги — чужі. Якась машина спинилась: «Куди?» На Фонтан, кажу. «Дурепа, там фронт. Сідай, Пролетарським бульваром поїдемо, дитятка шкода». Довіз нас до санаторію Чубая, далі, каже, не їду… Пам’ятаю, присіла на лавочку… на трамвайнім пристанку (пауза)… Днів десять, кажете… (задумливо)… Що ж це зо мною таке?.. Одна лиш думка в голові крутиться: вона хоче їсти, а дати нема що…

— Невже ти нічого не тямиш, доню? Як опинилась тут…

— Чому цей кашель страшний у неї?.. Літо надворі…

— Таж тут протяги, а дитину переповить треба, але де ж воно висохне тут?

— І що, я… сама сповивала?

— А так, сама… Нібито дивилась, а очі не бачили. Може, підсвідомо?.. Дитину з рук нізащо не випускала… «Я сама, сама», — повторювала, наче заклинання, немовби крізь глибокий сон.

— Я майже нічого не бачу…

— Призвичаїшся, це попервах… Свічечку бачиш осьо? Це наша ніша, і місце осьо твоє, поряд зі мною… Дитятко твоє разом грітимемо.

— Сльози постійно в очах… Тільки бачу: жовте щось мерехтить.

— Минеться… Ти дивись, дивись на вогонь, це свічка різдвяна, благодатна… (пауза). Здається, забралися геть нелюди. Невже стоїть ще наша Одеса? Це ж скільки вже часу день і ніч отако!..

Чоловічий голос:

— Стоїть і буде стояти наша Одеса, бо дух тут козацький, міцний. Козаки тут фортецю брали у турка, козаки будували це місто… от з цього самого каменю. Тепер тут наша фортеця (з наголосом на слові «наша»).

(Несподівано починає декламувати):

У темних темницях нема ні віконця,

Не видко з них світла,

ні ясного сонця!

А світ такий красний, хороший,

розкішний!

Під ясним промінням лиман

такий пишний.

Його хвиля край берега ясно так синіє,

А дедалі ледве-ледве, мов туман,

леліє…

Глянуть на лиман той —

втішається око!

Колись його хвилі вкривались

широко

Тими байдаками, легкими чайками,

Що плили на сей бік та за козаками:

Швидко рідних визволяти

козаки летіли…

За мурами високими

вороги тремтіли…

— Чиї це вірші такі гарні?

— Це Леся Українка писала тут… ще до революції. Але не про Одесу ці вірші, а про Акерман. Тут все козацьким духом дише. То як же ми віддамо їм на поталу!

— Ви, мабуть, вчитель?

— Вгадали.

— Розкажіть… про Лесю.

— Вона була хвора з дитинства на важку недугу, але дуже мужня, писала: «Так, я буду крізь сльози сміятись». Була великою оптимісткою, перемагала і фізичні муки, і душевні…

— А ще… знаєте напам’ять?

— Знаю.

Чоловічий голос:

— Ліпше прочитав би, що там на фронті.

— На фронті? А де він, той фронт?.. Гадаю, що без перемін там… «Наші війська змушені були покинути…» Інакше не сиділи б ми тут… не ховалися… Скільки вже нашої землі віддали супостату!..

Жіночий голос, ласкаво:

— Ходімо нагору.

Чути людський гомін. Чоловічий голос:

— По черзі, по черзі, громадяни! Кілька осіб вийшли, подихали, потім ще група…

Оксана:

— Господи, як тут тепло…

— Розкутай дитину, нехай тільце подихає. Не бійсь, гірше не буде. Поклади її на травичку, земля тепла… А ось і картопелька спеклася… (дує на картоплину). А гаряча яка!.. Зараз ми її розламаємо…ось так: тобі половинку, мені половинку… Десь тут сіль у мене була у вузлику… Ти розжуй трохи і поклади їй до ротика.

Оксана (тихенько):

— Я знаю…

— І сама також… А ось іще одна готова. От ми й повечеряємо утрьох. І чай закипів (гасить примус). Нафти крапля лишилась. А скільки нам ще тут призначено — Господь знає…

— Коли ж відженуть їх?

Голос, який декламував вірша:

— А чуєш, як б’ють на шістнадцятій станції? Ото поки битимуть, доти й си­дітимемо тут, як миші.

Чути віддалені гарматні постріли. Чоловічий голос:

— Пошкандибаю завтра в місто, щось, може, вивідаю…

Несподівано починає співати:

— Ой горе тій чайці…

Оксана:

— Де ми? Тут так гарно…

Жіночий голос:

— Це парк. Тут санаторій «Росія». Ген, за деревами, спальні корпуси біліють.

Оксана (мрійливо, з наголосом):

— Спальні корпуси... Біла постіль, м’які подушки... Ласкаві нянечки... (з розпукою): Усе в минулому!

Чоловічий голос:

— А мені здається, що то санаторій «Україна».

Жіночий голос:

— Отам-о, далі, спуск до моря. Я добре знаю, працювала тут недалечко, в кіно сюди ходила не раз.

Звіддалік часто-часто б’ють зенітки. Чоловічий голос:

— Все! «Прогулянка» закінчилась… Ходімо хутчій! Зараз налетять.

Жіночий голос:

— Ляльку свою вкутай. Підсохло трохи?

— Підсохло… А звідки ви знаєте ім’я?

Жіночий голос:

— Чиє ім’я?

— Маленької.

— Та звідки я можу знати? Всі так кажуть.

Чути гул літаків. Виття бомб. Вибухи. Пекло триває.

Чоловічий голос:

— А ось і я своїм ходом прийшов.

Жіночий голос:

— Вже й обернулись туди-сюди! Що, ніяка не запросила на нічліг?

— Та я й не напрошувавсь. Вже як пристав до вашої кумпанії… Буду вас триматись.

— Як там Одеса?

— Одеса передає всім привіт і каже, що скоро все переміниться… Або в той, або в той бік.

Оксана:

— У який… бік?

— Не знаю… Там зараз одне слово у всіх на вустах: е-ва-куація. Заводи, контори всілякі, інститути… все рушило кудись… Кажуть: на вокзалі — здуріти можна. А біженці!.. А бомбування!.. У кожному дворі своє бомбосховище.

Жіночий голос:

— Це ж коли набудували?

— А що там будувать? Траншея метрів на два углиб, зверху такий-сякий дах землею присипано… Аби лиш наліт перебути… А це тобі, красунечко.

Оксана (здивовано):

— Що це? Ой… молоко?..

Чоловічий голос:

— Материнське!.. Пробач, що мало.

Дитина прокинулась, починає пхинькати. Оксана втихомирює, далі каже:

— А от ми зараз пообідаємо трішки…

Жіночий голос:

— Шкода, соски нема…

Оксана:

— Я пристосуюсь… Де ж це ви взяли?

Чоловічий голос:

— А хіба я подібний на того мужчину, котрого вже й не приголубить ніхто? Ну-ну… жарт. До знайомих зайшов, а там — така сама, як ти, з лялькою на руках. (Мрійливо): А в самої упаковка!..

Оксана:

— Що?

— Молочна ферма справжнісінька, от що!.. Поділись, кажу, з ближніми своїми, там дитятко голодне. Вона й поділилась.

Оксана (схлипуючи):

— Спасибі…

— То їй спасибі. А я що? Молочко до кишені, де паспорт, ноги в руки і гайда сюди. Все одно пенсіон не взяв, бо порожньо там, евакуювались… Отут картопельки трохи, цибульки, цукор до чаю… Проживемо!

Жіночий голос:

— На ангела ти ніби не схожий… Тоді хто ти?

— А хтозна? Так собі… Всі мене звали: вчитель.

— Вчителем називали Ісуса…

— О, ні!.. Це блюзнірство… Я, здається, невіруючий...

— Атеїст?

— Хіба лиш наполовину: на роботі безвірник, а вдома…

— То й добре, що хоч так, Вчителю!.. А все-таки: що там в Одесі? Та в тебе ж он газета в торбі, чом не показуєш?

— Де?.. А-а-а… справді, «Чорноморська комуна».

— Чого це вона маленька така?

— Фронтовий випуск, місто в облозі.

Шелестять сторінки газети, коротка павза, далі жіночий голос:

— Не бачу… Ага, ось: «До зброї, товариші! Звернення до громадян міста Одеси». Це що означає: до зброї?

— А те й означає, що написано.

Жіночий голос:

— А от іще: «В ніч з другого на третє серпня кілька ешелонів німецьких літаків намагалися зробити наліт на Москву. В місто на великій висоті прорвались кілька одиночних літаків. Інші були розігнані огнем наших зенітних батарей і нічними винищувачами і до Москви не допущені. Кілька виниклих невеликих пожарів жилих будинків були швидко загашені. Воєнні об’єкти не потерпіли». Та що ж це воно таке? Одеса ще стоїть, а вони вже аж он куди дісталися!

Чоловічий голос:

— Так, Одеса оточена… Я бачив трамвай, що їхав на фронт…

Чути глухі віддалені вибухи.

Вчитель:

— Це в порту, здається… Там вранці транспорт вантажився… Народу!..

Всі мовчать, лише чути, як плямкає дитина, та ще воркотання над нею Оксани. Вчитель:

— Піду до своїх… А то справді: загуляв козак…

Жіночий голос:

— Ти ж казав: одинак…

— Сусід мій там… в самому кінці штреку… інвалід з дитинства… епілепсія в нього… Не знаю, як сказати… будинок його майже згорів… і все, що там…

Жіночий голос:

— Не треба говорити… опісля як-небудь…

Знову — рефреном — віддалені глухі вибухи. Чийсь голос:

— Берегова артилерія…

Гул голосів у підземеллі. Сильно закашлюється дитина. Жіночий голос:

— Що це у неї таке? Чи не коклюш?

Оксана (втомлено):

— Не знаю… Господи-Боже, коли це, нарешті, скінчиться?..

Жіночий голос:

— Другий місяць минає…

— Все!.. Я вже не можу! Піду з нею на повітря, до моря. Це єдине, що у нас лишилося…

— Куди ж ти підеш? Під бомби?

— А нехай!.. Нема вже сил ні на що… Дитина вичахає… вже стала, як чаїне перо, легенька. Цілими днями лежить на колінах у мене. І цей кашель!.. Ні ліків, ні зігрітися в цьому підземеллі… Часом здається, що вона вивертається, що з неї от-от нутрощі вилетять з цим кашлем проклятим. Я вже не можу це чути… наче то я сама, а не вона… Як воно тичеться носиком у груди мені, а я безсила … нічого не вдію… Так само й серце моє вичахає, вже там порожньо, все вигоріло…

— Треба молитись, вірити, що от-от це скінчиться…

— Скінчиться? (зловісно сміється). Як?..

— Борись… Треба вірити, що настане спасіння.

— Одна в мене віра лишилась: море. Ми завжди любили його… і воно нас… трьох… завжди любило. Ще коли не було нашої Лялі… воно вже пестило її… воно обнадіювало нас. Так гарно все починалося: була любов… був свій куток… своє гніздечко… було все… І нема нічого… Тільки море… Воно єдине, що у нас ще лишилось.

Чути, як хвилі стиха накочуються на берег, як сповзають у воду дрібні камінці. Це прибій… Голос Оксани — сомнамбулічний, майже марення:

— Море… Я чую тебе, чую… ти порятуєш нас… нашу дитинку… нашу лялечку… ти звело нас докупи, ти познайомило нас… освятило нашу любов… Море… Наш добрий ласкавий друже…

Чути зловісне гудіння літаків, воно швидко наближається, звук той стає нестерпним, роздирає мозок, здається, вони пікірують просто на неї.

Голос Оксани:

— Отут сяду… під оцією стіною… чи це камінь? Той самий… де ми тоді засмагали тільки удвох… Що, маленька? Ти боїшся? Не бійся, це не страшно… Обійми, обійми мене, ось так, ще міцніш… тільки не кашляй… тільки не кашляй…Господи, вона вже знає, що це таке… що це літаки… що вони скидають бомби… ну що, дівчинко моя?.. На, бери, та тільки нема вже там нічого… давно нема… давним-давно…

Дитячий кашель стихає, тоне у вибухах. Вони тривають довго. Часом бомба розривається в морі, піднімаючи тонни води в повітря, затим вода важко падає в море, дрібні камінці «обстрілюють» скелю. Оксана скрикує:

— Ой! У тебе не поцілило? Де ж він? Ага, ось тут… Може, «курячий бог»? (радісно). Таки він! Це море посилає нам вістку!

Гул віддаляється. Стишується дитячий кашель. Голос Оксани:

— Вже й не просить ам-ам… розумниця мамина… знає, що нема нічого… ані­чогісінько… Якби хоч очі бачили… я б тоді пошукала… щось би знайшла… Спиш? Це добре, це краще, ніж коклюш твій… Ой, хто тут?

Жіночий голос:

— Це я… На ось, поїш абрикосів… І хустку візьми… вночі холодно… а ти сидиш тут на камені вже кілька діб… Хо­дімо додому.

— Не піду під землю… Їй тут краще стало… вже не так кашляє… Накрийте мені плечі… нічого не бачу…

— Та чого ж ти плачеш, дитино?

— Не знаю… сльози самі течуть.. Що з нею, чому мовчить?

— Спить… Личко змарніло… але щічки трішечки порожевіли.

— Правда?..

— Правда, правда… Ходімо до води, вмиєшся. (стиха). Господи, що ж це в неї з очима? Дві кривавих рани… (голосніше). Я тобі зілля зварю, промиєш…

Плеще море... Кигичуть мартини… Десь б’ють гармати. Віддалені вибухи. Дитина подає якісь звуки. Оксана:

— Що, ну що, маленька? Щось хочеш мамі сказати? Що-що? Тобі вже краще? Я бачу, бачу, що краще вже.

Голоси, що наближаються: це Вчитель і та сама жінка. Чоловік:

— Зовсім нічого не бачить?

— Нічого. Але це минеться, гадаю… Це від сліз, від горя… Я чула про таке.

— Боже, та вона ж цілком сива!

— Не кажіть їй нічого, Вчителю. Сім днів і сім ночей біля цього каменю… А чим зарадити?..

Гул літаків, зенітки, посвист падаючих бомб, розриви… Важко падає в море піднята вибухами вода… Відтак ці звуки поволі стихають, віддаляються, їх заступає міський гомін: сирени автівок, якісь голоси поряд, дзенькіт трамваїв… Скриплять гальма. Голос водія:

— Куда едем, красавица?

Чоловічий голос:

— Великий Фонтан. Шістнадцята станція.

— Без проблем. И шо я буду иметь с этого?

— Ну, не знаю…

Дівочий голос:

— Ми на трамваї.

— В такую жару, с рюкзаками?.. Два­дцать минут, и вы на море.

— Та ні, дякуємо.

— Студенты, что ли?

— Студенти.

Хряпають дверцята, автівка зривається з місця. Юначий голос:

— А може, все-таки на таксі?

— Як ти скажеш, любий.

— Поїдемо завтра в Аркадію?

— Як скажеш, любий…

Чути, як до пристанку підходить трамвай, сигналить, кондукторка оголошує: «Трамвай восемьнадцатого маршрута, конечная остановка — шестнадцатая станция Большого Фонтана».

Дівочий голос (весело):

— Поїхали!

Звук від’їжджаючого трамваю. Довгий сигнал електродзвінка переходить у паровозний гудок. Тамбур залізничного вагону, хряпають двері, знову пісня Івасюка. У тамбурі розмовляють двоє: юнак і дівчина з тих далеких 60-х. Голос дівчини:

—… вісім днів і ночей мама сиділа зі мною біля моря. Вона зовсім не бачила мене, лише відчувала, що мені допомогло морське повітря… що мені легше. А потім ми повернулися у катакомби і там ще побули якийсь час. Я пила дощову воду замість молока і соків. Опісля той чоловік, Вчитель, забрав нас у місто, прилаштував у своїх друзів… Аж поки за нами приїхав дідусь і повіз нас до себе в село. Там і війну перебули…

Голоси моря: набігають хвилі на берег, погуки мартинів, яких чомусь нарекли чайками, далекий гудок пароплаву…

Кінець.