Україна — не комуністичний заповідник

Не бачу ніякої трагедії в тім, що вчинили з пам’ятником Леніну в Києві. От життя і засвідчило, що і як трапляється, якщо влада відмахується від проблем, їх розв’язання, тупо не бачить їх. Вандалізм, вандалізм і т.д. Нагнітають і драматизують, ще раз повторюся, ті, хто хоче зберегти в Україні комуністичний заповідник, кому наша незалежна держава, мов кістка в горлі, хто прагне керувати, командувати країною, не знаючи її мови, історії, культури, — одне слово, в усьому по духу чужинці.

Мене вражає вперта наполегливість влади, яка за цю владу так вчепилася, постійні погрози з боку правоохоронних органів. Чи не набридло цим представникам регулярно з’являтися на екранах телебачення з набором усіляких погроз? Таке не робить їм честі і свідчить, що вони не володіють ситуацією, не розуміють її.

Красномовним є визнання спікера ПР на ефірі у Андрія Куликова: «Ми не змогли достукатися до Заходу». В цьому ваша трагедія і біда, біло-сині. Ви є партією лише ваших виборців (хоча береш це під сумнів, бо поки що вам вдається обдурювати їх чи просто на них тиснути). Ви — партія великого капіталу й самих себе. Щодо решти України, то ви її не визнаєте, нікого не ви­знаєте, крім себе і поруч із собою. Всіх ділите на «своїх» і «чужих». Західна Україна для вас чужа. А це люди. Люди зі своїми правами, бажаннями, надіями. З 2004 року ви вносите розкол в Україну і, при­йшовши до влади, робите все, щоб розтоптати почуття гідності українців. Тож і маєте початок відповідного фіналу. Вам нікому, крім самих себе, «дякувати» за нинішню ситуацію, бо чомусь вважаєте, що люди й далі терпітимуть, мовчки проковтнуть всі ваші знущання. А Захід? А ви до нього й не достукувалися, ви давили на нього, вдавалися до обману.

А ще вражає мене жорстокість нашого Президента, інакше, даруйте, сказати не можу. Скільки йому треба, щоб люди стояли на морозі і він, зрештою, зрозумів, що це дуже серйозно і що треба все-таки щось робити?! І не ходити спокійно у цей тривожний час на полювання, їздити і старцювати до Китаю та Путіна, адже вдома ситуація надскладна.

І ще. Я, скажімо, категорично проти, щоби переговори влади й опозиції відбувалися з участю іноземців. Третьою стороною мають стати виключно громадяни нашої країни. Усякий інший формат примирення буде штучним і не розв’яже наявних проблем.

Переконана: такі слова, як «фашисти», «чума» і їм подібні, треба виключити зі словника наших полі­тиків. Нема в нашій країні фашистів, нема чуми. Є люди! Люди, на жаль, принаймні деякі з них, поки що залишаються у полоні всіляких міфів. Але час нарешті політикам поглянути на все твердо, навчитися грати за правилами, і тоді обдурені люди втямлять, що є що і хто є хто.

А Україна? Вона єдина. Схід і Захід разом, їм нема чого ділити, крім спільної долі, у них одна мета й одне бажання: жити нормально, по-людськи, в нормальній країні. Тому не сприймаю серйозно створення якогось новоявленого комітету стабілізації (з усього видно, промарківського), створеного в Одесі, бо він хоче подальшого розколу країни: одних оголошують хорошими, інших — поганими. Отака, з дозволу сказати, «опозиція». У нас є одна опозиція, й іншої нам не треба. Маємо її вчити, допомагати, контролювати. Так само діяти і щодо влади.

Слава МИРНА.
м. Одеса.