Вірний кінь у сивому полі епох

Той, хто знає
всі таїни світу

Якщо поглянемо ще на дохристиянські українські народні уявлення про світ, то побачимо, що кінь — персонаж багатьох звичаїв та обрядів, вірувань і повір’їв. Про це, зокрема, розповідається в книзі «Українська міфологія» Валерія Войтовича, яка за часів незалежності України побачила світ у київському видавництві «Либідь». З огляду на її обмежений наклад, процитуємо уривок, що стосується коня, повністю:

«Кінь — символ вірності, відданості, швидкості, витривалості. Він — незмінний порадник свого господаря і служить йому до останньої хвилини. У замовляннях кінь — і вороний, і буланий, і сивий, і сірий, і білий, вогненний, вогнедихаючий, крилатий, з ясним сонцем або місяцем на лобі, з зірками по боках, золотогривий-золотохвостий або просто золотий, нерідко червоний; належить до «центрального» світу й уособлює небо, Космос. Побратим-кінь може летіти між світами туди, де живуть предки. Ось чому в казках він передається героєві як батьківський спадок. Кінь віщує майбутнє, знає всі таїни світу; з допомогою його шерстинки чи волосинки герой може стати звіром або птахом і проникнути в інший світ. Роль провідника тут часто виконує чарівний кінь — помічник казкового героя (Сивка-Бурка, Горбоконик та ін.).

Одним із найбільш архаїчних у нашій міфології є образ вершника (святого, билинного героя і т. ін.), що поборює змія. Замовляння: «На морі на Кияні, на острові Буяні, на біл-горючому камені Алатир, на хороброму коні сидять Єгорій Побідоносець, Михайло Архангел, Микола Чудотворець, перемагають змія лютого, вогненного, який літав до невірного царства пожирати людей, убили змія лютого, вогненного, визволили дівицю царську і всіх людей...» Крім св. Георгія та Іллі-пророка, який роз’їжджав по небі на колісниці, запряженій кіньми, покровителями коней були святі Микола і особливо «лошадники» — Флор (Фрол) і Лавр.

Кінь — атрибут вищих богів та святих і водночас хтонічна істота, пов’язана з культом родючості й смертю. Червоний кінь уособлює вогонь і переносить душі небіжчиків у вирій. Вороний кінь — це нічне зоряне небо, що є царством душ померлих. Білий кінь — уособлення божественного світу предків. При храмі бога Світовида тримали білого коня, з яким ворожили, підводячи до трьох рядів списів: якщо кінь спотикався на ліву ногу, це вважалося поганою прикметою, на праву — доброю. Під час святочних ворожіть у селах коневі зав’язували очі, сідали на нього задом наперед і дивилися, куди він піде: у тій стороні дівчину чекає суджений.

Найулюбленішою твариною у скіфів був кінь. З надзвичайною любов’ю скіфи прикрашали своїх коней: від вуздечки до сідла все було оздоблено неймовірно щедро і багато, і вершник на такому коні відчував себе мужнім і непереможним.

Зображення коня — один із провідних мотивів народного мистецтва. Коні красуються на прядках, ковшах, гребенях, дитячих іграшках, на покрівлях осель тощо. З розкопок Пастирського городища (Середня Наддніпрянщина) походять підвіски VII—VIII ст. у вигляді двох коней з головами в різні боки (так звані протоми). Часто трапляються мініатюрні стилізовані коники з вигнутими вушками і скрученим у кільце хвостом, які датуються Х—ХІІ ст. Про шанування коней киянами-язичниками повідомляють давньоруські писемні пам’ятки, зокрема «Повість временних літ». Загиблих у битві бо­йових коней князі хоронили на спе­ціальних помостах і насипали над ними кургани, наче над воїнами. Часто коні супроводжували в потойбічне життя своїх господарів: відомо чимало поховань дружинника з конем».

На рахунку
у Бога

В епоху механізації коней замінили трактори. Згодом сільгоспвиробники зрозуміли, що не всюди доречно використовувати цю громіздку і недешеву механіку, але вороття назад вже не було. Отож сьогодні рідко коли у селі побачиш конячку з підводою.

Однак так було не завжди.

У згаданій вище книзі перепо­відається така легенда:

«На другий день Третього Спаса орав чоловік свій «пар», щоб посіяти озимину. Кінь заноровився і зупинився. Почав чоловік його бити батогом, а потім з усієї сили кийком. Кінь впав на коліна і заіржав. Господар став його клясти і погрожувати, що зоре ним цілу десятину в один день. Раптом з’явилися два мандрівники з посохами. «Чого ти б’єш коня? — запитали вони того чоловіка. — При­йдеться тобі відповісти за нього перед Богом, всяка тварина на рахунку у Бога, а кінь і сам уміє йому молитися. У вас ось кожного тижня має бути для відпочинку свято, а в твого коня за цілий рік ні одного. Завтра ваш день — Флора і Лавра: ось ми і прийшли заступитися і порадити, щоб ти повів свого коня у село до церкви і сусідам сказав про це свято, тоді коні їхні будуть здорові і в роботі крепкі. Ми представлені їх захищати. Бог велів нам бути їх заступниками і відповідачами перед ним».

У день Флора і Лавра (31 серпня) приводили коней до святилищ й окроплювали освяченою водою. Вважалося, що з цього часу вже пора дати їм спочити. Коней купали, чистили, вплітали їм у хвіст та гриву квіти, кольорові стрічки, годували хлібом з долонь. Також випікали особливе печиво із зображенням кінського копита.

Непоступливі
і горді тарпани

Колись українські степи населяли тарпани — норовисті, непоступливі і горді коні, які, на жаль, вже давно вимерли. Люди хотіли, але не змогли їх приручити. Тарпан, навіть якщо і потрапляв до рук, не корився, ламав голоблі, рвав мотуззя і виривався з неволі. А коли це йому не вдавалося, то тихо, в безмежній печалі вмирав.

Цей феномен не міг не привернути увагу письменника, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Григорія Гусейнова. У своїй книжці «Незаймані сніги» він присвячує тарпану окрему оповідь, де є такі рядки:

«Людину, яка не збиралася ні з ким ділити степ, дратувало й те, як до табунів дикунів-тарпанів зрідка тікали й домашні коні. Чого їм не вистачало? — дивувалася людина. Тепло, ситно... Живи, дякуй пильному господареві за увагу й клопоти. Злостива персона не розуміла, що кликали коня в степ віковічні гени мати свободу хоча б на мить, лише на один весняний день. Наставала пора, коли в крові, здавалося б, навіки прирученого, одомашненого, зґвалтованого, гібридного коня пробуджувався (так оживає після зими дерево, вся природа, й спинити нове життя неможливо), наростав великий інстинкт, витісняючи неміч і мізерність, убогість, кволість і безпорадність. Божій нерозумній істоті потрібні незалежність і непідлеглість. Жертвуючи ситістю, вона діяла за покликом предків, які жили й формувалися протягом тисячоліть, кликали з минулого, й приборкати їхні голоси було неможливо. Йдучи на смерть і при­ймаючи її, вперта тварина досягала свого: помирала вільною.

Так і серед людей: рано чи пізно народ не змиряється з існуванням у ярмі, навіть якщо воно висить у стайні на визолоченому кілку (хоча таке й з сфери вигадок). Він також не хоче більше продавати себе за кусень хліба, бо це безчестя».

Шабля й люлька —
вся родина...

Приклад боротьби за волю і незалежність нам подало запорозьке козацтво. А козак без коня — не козак. У всіх піснях і думах тієї пори кінь всюди фігурує разом із запорожцем:

Ой, коню, мій коню,
Де ж ті літа, де ж той час,
Як ми славу добували
І як всюди знали нас?

Дослідник історії запорозьких козаків Дмитро Яворницький розповів, що кінь для козака означав більше, ніж товариш. Пригадаймо: «Степ широкий — то ж мій сват, шабля, люлька — вся родина, сивий коник — то ж мій брат». Козак звертається до свого коня не як до безсловесної тварини, а як до розумної істоти, рівної людині. Він ділиться з ним сердечними таємницями, просить його «розбити козацьку тугу по темному лугу», розділити свою радість від перемоги над ворогом, заповідає йому в разі своєї кончини в дикому степу передати звісточку рідним. Він турбується про нього, як про найдорожчу для себе істоту, і у випадку хвороби коня пропонує йому всі коштовності, які має, аби лише той став на ноги, розпустив на вітрі широку гриву і знову понісся з козаком «шляхом, балками, ярами, непрохідним байраком».

З описів, які дійшли до нас, та зі скелетів, знайдених у козацьких могилах, можна зробити висновок, що запорозькі коні були невеличкого зросту, але дуже міцними, стійкими, витривалими, невибагливими до корму, спокійними і розумними. Вони на диво добре за­своювали команди і жести господарів. Переповідають, що варто було запорожцю свиснути, як кінь прибігав до нього, де б він не був, як далеко не заходив би у степ. А скомандував козак: «Повзи!», і кінь майже по-пластунськи пересувався по землі, зрівнюючись з травою.

Як свідчать документи, більшість гривастих козаки ростили на власних конезаводах, що зосереджувалися біля річок Інгулець, Південний Буг та на інших пасовиськах.

Цікаво, що у більшості козаків було по кілька гнідих, а деякі мали по 700 і більше голів. Їх кількість зростала також під час успішних набігів на черкесів, турків чи татар.

Запорозькі коні славилися у всій Східній і навіть Західній Європі. Попит на них був вельми великим — придбати доброго коня із запорозьких степів приїздили як іноземці, так і свої вельможі. Траплялося й так, що, аби швидше роз­в’язати якесь питання, козаки дарували їх тому чи іншому владному пану.

В атаку
іде кіннота

Кавалерія, яка зарекомендувала себе дуже ефективно у громадянській війні, у Великій Вітчизняній поступилася першістю бронетанковим військам. Нерідко можна почути про епізод, який стався 1 вересня 1939 року в бою під Краянтами, коли польські улани атакували німецьку бронетехніку і були вщент розбиті. Але серйозні дослідники називають той бій міфом. Не настільки вже відсталими у військовому сенсі були польські вояки, щоб так робити. Того дня вони вчинили напад на німецьких піхотинців, а в ході бою на допомогу піхоті підійшли бронемашини, які відкрили нищівний кулеметний вогонь.

Втім, є дані, що подібний епізод стався і при входженні на польську територію радянських танків. Зі слів механіка-водія 139-го окремого танкового батальйону Івана Маслова (був на танку Т-26), улани з шаблями пішли проти грізної тех­ніки. І, звісно ж, стали місивом під наступом гармат та гусениць. А потім полонені розповідали, як, посилаючи в атаку, їх запевняли, що у «червоних» усі танки з фанери і ніякої небезпеки не становлять.

Кавалерійські дивізії були у складі і Червоної армії, і Вермахту й відіграли важливу роль в оборонних та наступальних операціях. Якщо танкові армії були мечем, то кавалерія — гострою і довгою шпагою. Вона не вимагала постій­ної доставки багатьох тонн пального і забезпечувала високий темп наступу, проникаючи глибоко на територію противника.

Блискуче оволодів тактикою бою з використанням кінно-механізованої групи генерал-лейтенант Ісса Плієв — героїчний син осетинського народу. У складі 3-го Українського фронту він взяв участь у визволенні Одеси, атакуючи ворога з тилу.

У 2014-у Одеса відзначатиме вже 70-річчя від тієї пам’ятної події і, певна річ, серед інших воєначальників та солдатів добрим словом згадає й Іссу Плієва.

Астурро, Таурус...
Хто наступний?

Нині коней в Україні — майже 450 тисяч. З них десята частина — племінні та спортивні, серед яких переважають такі породи: україн­ська та чистокровна верхові і росій­ська та орловська рисисті. Діють 24 конезаводи та п’ять іподромів.

Спеціалісти вважають, що розводити елітних коней в Україні невигідно — на них нема широкого попиту. Утримання ж тварин обходиться надто дорого.

І все ж прагнення до краси, повінчане з вітром і простором, непереборне. Отож час від часу з’являються повідомлення про появу в Україні коней, здатних дивувати.

Наприклад, арабський шейх Мубарак подарував громадській організації «Всеукраїнська спілка коневодів» чистокровного жеребця Астурро, який став найдорожчим конем в Україні. Його орієнтовна ціна — півмільйона доларів, але ніхто, звичайно, продавати його не збирається. Зараз він утри­мується на столичному іпо­дромі під наглядом тренерів і ветеринарів. Їсть овес, сіно, висівки, фрукти, овочі. Любить, коли до корму додають оливкову олію, а на десерт підносять інжир.

А в Донецьку оселився єдиний в Україні кінь-велетень породи шайр Таурук. Він виростає висотою до двох метрів у холці і вагою півтори тонни. Незважаючи на розміри, це, кажуть, дуже добра і лагідна тварина, геть позбавлена агресії.

Ой, чий то кінь стоїть...

Було б несправедливо не згадати про народну творчість, у якій кінь постає як захисник, помічник, уособлення віри і надії, без яких світу нема. Їх — сила-силенна. Певно, всім відомі такі їхні назви: «Розпрягайте, хлопці, коней», «По садочку ходжу» («кониченька во­джу»), «Стоїть явір над водою» (де «оріхове сіделечко і кінь вороненький»), «Ой на горі вогонь горить» («в головах ворон кряче, а в ніженьках коник плаче»), «Козака несуть» («і коня ведуть, кінь головоньку клонить»), «Їхав козак за Дунай», «Ой вербо, вербо» та інші.

А що вже приказок і прислів’їв! Ось хоча б ці: кінь не хлібороб, не коваль, не будівник, а перший на селі робітник; шануй коня дома, то пошанує він тебе у дорозі; дурна сила — норовиста кобила...

Бувалого чоловіка характеризують так: «Був на коні і під конем, в ступі і за ступою, бачив лози і верболози, шилом вміє голити».

Існує також багато різних прикмет, пов’язаних з цією твариною: кінь ірже — до добра, тупотить — до виїзду, на дорозі втягує ніздрями повітря — близько дім, фиркає — до приємної зустрічі (або до дощу); спіткнеться при виїзді з двору — краще повернутися назад, щоб не сталося якоїсь халепи.

Навіть після смерті кінь вірно служить людям: його череп відганяє нечисту силу. Тому колись у селах такі «обереги» прикріпляли до огорожі садиб.

Не обходиться, звісно, і без різних політичних підтекстів. Зокрема, коли заходить мова про чиїсь підступні наміри, згадують відомий вислів «троянський кінь».

* * *

Можна ще й багато чого розпо­вісти про коневі атрибути — сідла, вуздечки й, особливо, підкови, які за повір’ям знаходять на щастя. Хоча незабутній Василь Симоненко в одній із своїх новел зазначив: «Ті, що знаходять підкову, ніколи не думають про того, хто її загубив».

Валентин ЩЕГЛЕНКО.