Про омріяне лошатко, Сидорякову кобилу й полохливого жеребця

Щороку на літо ми приїздили до бабусі в село. І стільки всього для нас відкривалося, пізнавалося! У сусідів Сидоряк була гнідої масті кобила, либонь, з володимирських ваговозів — велика і дуже сильна. Одна в упряжці могла тягнути, як автомобіль, з лісу хуру дров, а з лугу ледь не стіг сіна. Правда, мала бідолашна фізичну ваду — неприродно товсту, мов у слона, задню ногу. Злі язики казали на огрядних молодиць, що мають ноги, як у Сидорякової кобили. Ми, діти, боялися до неї підступатися, щоб не розтоптала.

Та одного дня той страх враз іщез. Котила кобила свого воза повз бабусин двір. І треба ж було тої миті вискочити на вулицю майже під їй ноги нашому кошеняті Ларчику. Ми заверещали від переляку — розтопче кобила нашого улюбленця. Але вона несподівано зупинилася, поступаючись дорогою нерозумному кошеняті. Он якою доброю, жалісною виявилася, а нас нею лякали дорослі. То чому ж тепер нам її боятися?

По війні в наших місцях бродили нічийні коні. Хтось їх полишив чи забрели із розорених війною конюшень. Коні-сироти. Один із таких коників з’явився і на нашій вулиці. Був він худющий і якийсь зовсім байдужий. Дід Охрім владно гукнув йому «тпру-у-у», і той слухняно зупинився. Щось стовбурчилося у нього під гривою. Дід відгорнув ту гриву і побачив прив’язану табличку з написом невідомого жартівника: «Ходжу я, блукаю, Чернігівської області шукаю». Нічого не залишалося, як загнуздати того приблуду і завести на колгоспну конюшню, що і вчинив дід Охрім.

А наступний випадок міг стати для мене фатальним. На четвертому курсі університету проходила чергову практику в редакції газети «Днепровская правда», що в Дніпропетровську. Дали мені завдання перевірити лист в одному з районів і зробити критичний газетний виступ. До колгоспу з райцентру Юр’ївки автобуси тоді не ходили, сподіватися на попутні машини марно — надто глухе село. В районній редакції допомогти не могли — службовий мотоцикл з коляскою зламався. Редактор вирішив виручити в інший спосіб: зателефонував до колгоспу, аби хтось звідти приїхав і забрав кореспондента обласної газети.

Й ось до редакції під’їжджає на бричці, запряженій баским сірим жеребцем, головний агроном колгоспу, він же водночас і парторг. Я охоче сідаю, і невдовзі ми опиняємося на горбастій польовій дорозі. Радує раннє червневе літо, лише починають викидати колос жита, пахне розквітла шипшина обабіч дороги, підморгують сині волошки.

І раптом зривається, мов навіжений, наш жеребець і несеться риссю, на тій швидкості та ще й з горба відривається і перевертається наша бричка. Я вилітаю з неї прямо в колючий кущ шипшини. Либонь, він і порятував мене від гіршого. Вилетів із брички і мій переляканий візник, кинувся мерщій до мене — чи жива? Та жива, жива, але вигляд маю жалюгідний: вся у подряпинах від колючої шипшини, а плаття перетворилося на суцільне дрантя. Куди в такому на люди показуватися?

Агроном знайшов вихід. Спитав, який розмір одягу ношу, попросив годину-дві зачекати — мав дібратися до найближчого села пішки. Сиджу за кущем, чекаю. Нарешті бачу: їде мій рятівник на велосипеді, щось везе у пакуночку. В ньому було для мене платтячко. Що­правда, виявилося дещо задовгим. Але то не біда. Бричку ми відтягли з дороги вбік, сідаю на раму велосипеда і їдемо до контори колгоспу. Бачимо — клятий жеребець спокійнісінько пасеться неподалік. Що його сполохало — вуж, їжак чи якась інша істота — можна лише здогадуватися.

Відтоді я ніколи більше в бричку не сідала. Та все одно симпатія до коней мене ніколи не полишала.

Оксана ПОЛІЩУК.