Формула мистецтва, зігріта серцем, або Преображення від Григорія Вовка

Творчість Григорія Вовка зовні позбавлена того, що прийнято називати національним у мистецтві: за формою, ідею, тематикою вона, швидше, інтернаціональна. Його зацікавленість лежить у площині універсальних понять. Однак ліризм, християнська філософічність, особливий колористичний лад картин виявляють у ньому українську ментальність.

Мистець завжди прагнув до виявлення і збереження власної індивідуальності. Часом він вдавався до досить епатажних прийомів і засобів вираження, що знаходило своє пояснення в контексті авангардного, схильного до антитез мистецтва.

Незважаючи на багато спільних рис із представниками нонконформізму (який розуміється соціально розширено), Григорій Вовк залишається одинаком у мистецтві. Навіть визначення напрямку, до якого приписують його самобутню творчість — «духовний інтенсивізм», рідко вживане.

Як формувався художник, що було визначальним? Про це — в інтерв’ю з автором виставки.

— Григорію, ти навчався у пе­ріод, коли хвиля «шістдесятників», заперечуючи офіціоз, пробудила у молоді потяг до сміливих пошуків у мистецтві. Хто особливо вплинув на вас, тодішніх неофітів?

— Спершу я навчався в Полтавській художній школі. У мене були викладачі, які привчали нешаблонно сприймати мистецтво, виявляти індивідуальність шляхом роздумів, експериментів. Вчили доносити образи неординарним способом. Це була нова генерація митців, яка сама працювала в більш прогресивному руслі й давала нам, молодшим, можливість «знайти себе». Уже в 14—15 років інтуїтивно я шукав свою нотку в мистецтві. Пізніше, коли потрапив у «Греківку» і зустрівся з Миколою Новиковим, Сашком Козаченком, групою Володі Цюпка (нині — група «Мамай»), коли почув про нонконформістів, то зрозумів, що перебуваю на вірному шляху. У нас в училищі відбулося близько десяти «квартирних виставок». Звісно, викладачі були різні, але не можу не згадати Володимира Криштопенка та Сергія Лукіна. За тих умов вони, з одного боку, давали «зелене світло» для самовираження, з іншого — вимагали від нас виконання академічної програми.

(Далі мій співрозмовник поринув у царину теоретичну).

— «Шістдесятники» в умовах соцреалізму здійснили прорив у мистецтві, — продовжив Григорій Вовк. — Виникла ніша, яку потрібно було заповнити. Особливо привабливою в цьому сенсі була Одеса, де розвивався андеграундний рух, організовувалися «квартирні виставки». Згодом така прогресивна особа, як художник Люда Ястреб, влучно назвала це явище «нонконформізмом» — визначення, яке прижилося в мистецтвознавстві.

Художник-модерніст дивиться на себе ніби збоку, він охоплений пошуком індивідуального. Його розвиток детермінований, з одного боку, традиціями українського і російського авангарду, з іншого — західними впливами, а також власними емоціями і почуттями, досвідом і логікою розвитку.

Соцрелізм — це породження тоталітарної системи, де творчість була стиснута рамками визначеного, де не було свободи й місця для виявлення Божого дару, який у собі відчуває творча особа.

— Як складалися стосунки з тими модерністами, які структурувалися в певні групи? Мені здається, ти стоїш осібно?

— Певним чином я входив у «групу Цюпка»: працював з ними в монументальному цеху при Худфонді, контактував на особистому рівні, поділяв їхні погляди, але не перебував у творчому об’єд­нанні безпосередньо. Це було, швидше, ідейно-естетичне єднання. До своєї групи вони «чужих» не допускали, адже діяли в умовах переслідувань з боку КДБ, і важливо було не загубити справу. Одне необережне слово, непродуманий вчинок новачка могли дорого коштувати. Це вже тепер я про це розмірковую…

— Поряд з модерністськими і постмодерністськими ти твориш цілком реалістичні речі, особливо в жанрі пейзажу. Хто в ширшому плані впливав на твоє становлення як живописця?

— Був час, коли я захоплювався творчістю А. Куїнджі, К. Коровіна і В. Сєрова, а також нашою одеською, південною школою живопису, відомою як «південноросійська». Особливо мені подобався Киріак Костанді. В їхній творчості багато радості. Це не було наслідування, а, швидше, вивчення: я цікавився, як саме кладеться мазок, твориться гармонія. Адже й за сто років виражені ними почуття радості, захоплення знаходитимуть відгук у душах нащадків.

— Водночас твоя творчість — це яскравий зразок мінімалізму, зведення всього різноманіття до простих форм і колористичного лаконізму. Це данина «чистому живопису», де пляма і лінія вже є змістом твору?

— У цьому плані поштовх мені дав Вова Наумець. Ми разом працювали в «монументалці». Поряд — Володя Цюпко, Саша Стовбув, Сергій Савченко… Ті, хто про­йшов цю школу, почали розуміти абстракцію, адже монументальне мистецтво передбачає узагальнення, умовність і стилізацію.

— Серед відомих нині імен художників-нонконформістів ти не назвав таких знакових, як Валентин Хрущ і Станіслав Сичов. Їхнє мистецтво ніяк не торкнулося тебе особисто?

— Щодо Сичова, то мені доводилося з ним спілкуватися, але не писав з ним поруч, хоч і жили поряд. А з Хрущиком (як любовно звали Валентина в своєму колі) ми були дружніми. Я бував у нього вдома, а жив він тоді поблизу Привозу. Йому було приємно, що я, молодий, художник-початківець, цікавлюся його роботами. Він розповідав мені багато цікавого. Хрущ колекціонував різні речі — люльки, фотоапарати, книги й альбоми, видані за кордоном і придбані, швидше за все, у наших моряків та в «букінах»... Розповідаючи про свої колекції, якось несподівано на мистецтво переводив розмову.

Він, як і Наумець, часто їздив до Москви ще до того, як там поселився. Впродовж місяця Валентин продавав стільки творів, що на виручені кошти міг спокійно працювати протягом року. Тож повертався звідти дуже піднесений і натхненний…

— Твої роботи різнопланові. Є ціла серія, що, певним чином, навіяна музикою. Вони здатні розбурхувати свідомість своєю експресією і недомовленістю...

— Безперечно, опосередковано музика присутня в моїх творах, хоч я й не музикант, але, крім всього, — ще й поет. Те, що є поетичне і музикальне, йде паралельно і впливає на мій живопис. Як існує гармонія звуків, так само існує поняття гармонії кольо­рів, використання ритмів тощо. Наприклад, творчість композитора і художника Чюрльоніса подобалася мені ще в період мого навчання в художній школі, хоч я й не розвивав його теорії, а, швидше, прагнув розкрити дар, який відчуваю у собі від Бога. Ще в дитинстві я любив з випадкових плям — хмари в небі, візерунки на зимових вікнах — відшукувати певні образи. Певним чином це проявляється і в моїх скульптурних колажах. З випадкових уламків я формую образ.

— Релігійна складова твоєї творчості: на виставці є кілька робіт, виконаних у техніці пуантилізму на тему пророків — образів, звернених до людей, тих, «що дають»...

— Так, вони навіяні, перш за все, образами з Біблії. Крім усього, я магістр теології і викладаю в Християнському гуманітарно-економічному університеті. Часом мені доводиться давати консультації, щоб допомогти конкретній людині. Роботи цього напрямку я сприймаю як своєрідну арт-терапію і прагну в них висловити власне розуміння того, що хотіли нам сказати пророки — люди «обрані», яким Бог сказав більше, ніж загалу. Трактую подібні образи пуантилістично — це своєрідний потік частинок, де кожна несе певний заряд емоцій, певні почуття, позитивно спрямовані думки, що передаються через погляд і жести рук зображеного. В момент творчості я намагаюся очиститися від негативу, від своїх розчарувань і невдоволення окремими людьми. Важливо розкривати власні переживання, спрямовані на добро.

— Тут є кілька жіночих образів, які неодноразово доводилося бачити на виставках. Це певна ідеалізація образу жінки. Осьде жіноча голова, яку обсіли чорні ворони. Це якась алегорія? Далі — два контраверсійні жіночі образи. Потрібен «ключ» до їх розуміння, хоча, вважаю, якщо живопис потребує пояснень, то це вже з галузі літератури...

— Жінка — це найпрекрасніше із Божих створінь. Залежно від обставин, вона підвладна певним впливам, труднощам, які привносять у її життя суєту: матеріальні незгоди, невдачі, пересуди, хвороби та інше. Мимовільні негаразди прилетіли-відлетіли, але вона — все одно прекрасна!

Наступні два образи є своєрідними переспівами Мони Лізи, яка на рівні масової свідомості спри­ймається ідеальною жінкою. Це продовження проблематики руйнації й поновлення прекрасного. В одному випадку бачимо обережне виявлення початку руйнації, спотворення, в іншому — просвітлений, усепереможний та урочистий жіночий образ: груди прикрашають нагороди, оповиті георгіївською стрічкою (своєрідний «соцарт». — В.К.). Перед нами образ жінки, яка знайшла в собі сили перемогти життєві негаразди. Щоб перемогти — потрібно вступати в двобій. Маємо зразок перевтілення.

Розмовляв
Володимир КУДЛАЧ.