Шевченко і Гоголь

Великі художники слова — Тарас Шевченко і Микола Гоголь, глибоко розуміючи всю складність і драматизм історичного минулого України, його основні мотиви — високі злети національної гордості й слави, з одного боку, та тяжкі муки національного сорому й зради, з другого, у своїх творах головну увагу зосереджували на ідеї боротьби народу за свою со­ціальну й національну свободу. Національно-визвольні сюжети з історії України тієї доби займали особливе місце у творчості обох письменників. Їхні твори української тематики розкривали багатий віковічними традиціями український світ й сприяли піднесенню національної свідомості українців. Ідеї героїзму запорозького козацтва, його відваги й самопожертви у боротьбі за свободу пронизують переважну більшість романтичної поезії Шевченка та головний зміст ви­значних творів Гоголя. Йдеться, насамперед, про Шевченкові поеми «Тарасова ніч», «Гамалія», «Гайдамаки», про знаменитий літературний шедевр Гоголя «Тарас Бульба» та інші видатні твори історичної тематики українських геніїв, в яких з особливою силою позначився їхній патрі­отизм і відчуття рідної нації.

І про Шевченка, і про Гоголя написані численні дослідницькі твори різних авторів і різних жанрів, і майже кожного разу висловлюється жаль з приводу того, що вони не зустрічалися особисто, не мали жодних контактів як земляки й творчі побратими, хоча жили і творили певний час паралельно в одному й тому ж місті — Петербурзі.

Існує кілька випадків, коли Шевченко сам стверджує, що особистих взаємовідносин і знайомства з Гоголем у нього не відбулося. Так, у листі до Варвари Рєпніної від 7 березня 1852 року поет висловив захоплення своїм земляком тиками словами: «Перед Гоголем должно благоговеть как перед человеком, одарённым самым глубоким умом и самой нежною любовью к людям! ...Наш Гоголь — истинный ведатель сердца человеческого! Самый мудрый философ! и самый возвышенный поэт должен благоговеть перед ним как перед человеколюбцем! Я никогда не перестану жалеть, что мне не удалося познакомиться лично с Гоголем...»

Відомо, що Шевченко дуже сумував з приводу передчасної смерті Миколи Гоголя, визнавав величезну суспільну цінність сатири письменника, її народності, гуманістичного спрямування. У присвяченому йому вірші-зверненні «Гоголю» поет висловив усвідомлення своєї ідейно-творчої близькості до письменника-земляка, якого визнавав великим другом і братом. Шевченко протиставляє його тим представникам української інтелігенції, які «оглухли, похилились в кайданах», і зображає як ідейного однодумця. Хоча, як відомо, Гоголь на жодному етапі своєї творчості ідейним однодумцем Шевченка, на жаль, не став. Їм випало жити й діяти в паралельних, до того ж дуже різних, соціальних та ідеологічних сферах імперського суспільства.

Микола Гоголь, за деякими свідченнями, також високо цінував творчість талановитого співвітчизника Тараса Шевченка, співчував його складній долі. Гоголю приписують слова: «Я знаю і люблю Шевченка як земляка і талановитого художника; мені пощастило й самому де в чому допомагати в першому влаштуванні його долі». Однак за яких обставин і якою мірою цю допомогу було здійснено — не з’ясовано. І це є великою загадкою в українському національно-культурному розвитку. Але якщо зважити, що Микола Гоголь перебував у дружніх стосунках з відомим російським поетом В. А. Жуковським, а також зі знатним царедво­р­цем, графом М. Ю. Вієльгорським та іншими визначними діячами російської культури, котрі брали активну участь у звільненні Тараса Шевченка з кріпацької неволі, то напрошується позитивний висновок щодо підтвердження цього факту.

Михайло Грушевський свого часу писав: «Нещастям було, що Гоголь не мав навколо себе людей з сильніше вираженими національними почуттями. Він обертався між росіянами або українцями зовсім денаціоналізованими». Справді, переважна більшість близьких друзів і приятелів Гоголя, шанувальників його таланту були росіянами; окремі з них, як М. П. Погодін чи В. Г. Бєлінський, — яскраво виражені українофоби. Проте Гоголь мав також вірних друзів і серед діячів культури української патріотичної орієнтації, котрі жили і діяли в імперії; найвірнішими з них, передусім, були ректор Київського університету Св. Володимира Михайло Максимович, професор Московського університету Осип Бодянський, видатний український і російський актор Михайло Щепкін.

Тому слід погодитися з тими дослідниками, які вважають, що в наведеному твердженні Грушевського не до кінця розкривається суть питання. Наприклад, Юрій Барабаш у своїй книзі «Вибрані студії. Сковорода. Гоголь. Шевченко» з приводу того, що різнило українських геніїв Шевченка і Гоголя, наводить думку:

«Ні, все-таки тут не просто біографія чи географія, не лишень умови життя, оточення, друзі; тут є іще щось... Може, відгадку цього «чогось» слід шукати на іншому, глибиннішому рівні? Може, розбіжність національних шляхів і доль було значною мірою запрограмовано вже відмінністю родових традицій, соціальних генотипів, психологічних чинників?..

Етнічні брати, діти однієї матері, вони мали різні «групи крові», кожен свій генетичний код, їхні родоводи відбивають дуже різні станові й соціальні зрізи українського суспільства, вияви й етапи буття етносу, різні грані національної психології. Ґрунт, на якому вони зросли, був один, та коріння — різні, і тому такі несхожі пагони».

Проте значення творчої діяльності національних геніїв в історичному та духовному розвитку українського народу, надто на початковому етапі його національного відродження, було надзвичайно важливим саме у своїй єдності. Попри величезну різницю умов життя і способів творчого мистецтва, обидва генії практично рівною мірою сприймаються вітчизняною і світовою культурою як найвидатніші, найбільш знані інтелектуальні постаті, яких у ХІХ столітті дала світові Україна.

Світ творчості поета,
який будив національну свідомість народу

Тарас Шевченко прийшов у літературу через десять років після того, коли в петербурзькій столичній пресі з’явилися перші твори Миколи Гоголя. Шевченкова збірка українських поезій «Кобзар» вийшла друком 18 квітня 1840-го. Вона започаткувала нову добу не тільки в історії української літератури, а й в історії національно-культурного життя українського народу загалом, у розвитку національної самосвідомості всього українства. Невеличкий за обсягом поетичний збірник Шевченка «Кобзар» (перше видання його містило лише вісім творів: «Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка — Нащо мені чорні брови», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч») засвідчив, що в українську літературу прийшов поет надзвичайного обдарування, такої художньої майстерності й природного таланту, яких українська поезія ще не знала.

Перші віршовані рядки Тараса, з якими довелося ще до друку випадково познайомитися його землякові, художнику Іванові Сошенку, вразили його; це був справжній поетичний шедевр:

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма...

Згодом Іван Франко відзначав: «Поява Шевченкового «Кобзаря» 1840 року в Петербурзі мусить уважатися епохальною датою українського письменства... Ся маленька книжечка відразу відкрила немовби новий світ поезії, вибухла мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову». Не дивно, що «Кобзар» став поетичним символом волелюбної України.

Творчий спадок Шевченка надзвичайно великий. Незважаючи на втрачений дорогоцінний для творчості час — цілих десять років! — коли поет перебував у засланні без права писати й малювати, та укорочений царизмом вік його — не дожив і до п’ятдесяти літ! — ним створено такий обшир багатоманітних творів, який не може не дивувати. Шевченко написав понад 240 поетичних творів — віршів, балад, поем, драму «Назар Стодоля» та дві незавершені драми, а також близько двадцяти повістей (більшість з яких, на жаль, втрачена), надзвичайної ваги прозовий твір «Журнал» (Щоденник), Буквар для народних шкіл; у його доробку публіцистичні, літературно-критичні та інші праці.

Світ творчості геніального поета, отже, не обмежується власне поезією — Великий Кобзар володів всеохоплюючим талантом. Так, справді, найтонша майстерність поетичної лірики, вражаючої своєю природністю, щирістю, емоційністю, — неперевершений дар поета, це — основний вид його літературного спадку, в якому надзвичайно сильно і яскраво проявилася велич Творця, геніальність його поетичного Слова. Та разом з тим багатогранне творче обдарування Шевченка виявилося і в інших музах. Насамперед, він увійшов в історію української і світової культури як талановитий художник-живописець. За підрахунками дослідників, мистецька спадщина Шевченка-художника налічує 835 творів — живописних полотен, малюнків, офортів та ескізів (із них близько 300 не віднайдено). Шевченко відомий як великий майстер акварелі — ним створено 210 акварелей, передусім пейзажів, які за рівнем мистецької досконалості стоять у ряду світових здобутків малярства. Він — блискучий портретист (відомо 150 його портретів, у тому числі 43 автопортрети) й рисувальник, офортист тощо.

Проте у контексті означеної теми слід наголосити на характерній особливості творчості Шевченка: вона полягає у тому, що поряд з глибоко національною модерною поезією та прозою тематика його літературних та мистецьких праць охоплює широку палітру історії — світової й вітчизняної, проблеми політичної й національно-визвольної боротьби, біблійні й біографічні мотиви. Щодо останнього, то згадаймо відповідальне твердження самого поета з його біографії, написаної за рік до смерті — 18 лютого 1860-го: «Історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини».

Це чи не найголовніша ознака геніальної Шевченкової творчості: як ніхто інший, він увібрав у себе допитливий розум дослідника історії свого народу, його національну історичну спадщину віків. У широкому творчому доробку поета передусім виділяється значна група довершених епічних творів, котрі з надзвичайною силою високого поетичного слова показують героїчну й глибоко драматичну минувшину України. Причому можна з певністю твердити, що Шевченкові поеми історичної, історико-революційної та соціально-політичної проблематики — це вершинне досягнення його творчості. Історична епопея «Гайдамаки», поеми «Кавказ», «Єретик» та інші твори збагатили високими епічними зразками не тільки українську, але й світову літературу, а висловлені в них історичні погляди й історична свідомість поета значно вплинули на розвиток української історіографії й сприяли зростанню національно-визвольної боротьби всіх сло­в’янських народів.

Семен ЦВІЛЮК,
доктор історичних наук, професор.