Хвилюватися і хвилювати

Навряд чи можна віднайти інше ім’я, яке б так конкретно та точно окреслювало літературний процес 1920-х років, ставши своєрідним символом періоду найвищого злету української літератури й тотального нищення її творців.

Його критикували і ним захоплювались, звинувачували у всіх смертних гріхах і зараховували до лав святих, намагалися викреслити з історії української літератури та називали влучною фігурою художньо-естетичного поступу ХХ ст. Не дивно, що феномен Миколи Хвильового і досі витає у культурному та громадському просторі.

Як писав літературознавець Володимир Коряк, «Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п’янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить. Аскет і фанатик, жорстокий до себе і до інших, хворобливо вразливий і гордий, недоторканий і суворий, а часом — ніжний і сором’язливий, химерник і характерник, залюблений у слово, у форму, мрійник».

Народився Микола Григорович Хвильовий (справжнє прізвище Фітільов) 13 грудня 1893 року у вчительській родині в селі Тростянець, що на Харківщині. Він був первістком у сім’ї Григорія Фітільова — збіднілого дворянина, який через революційні події був змушений покинути Харківський університет та відправитись у село вчителювати. Там, у Тростянці, познайомився та одружився з матір’ю Миколи — Єлизаветою — бухгалтеркою та вчителькою, що була з поміщицького роду Тарасенків. Пізніше на світ з’явилося ще четверо дітей: три доньки та син. У своїх біографіях Микола Фітільов писав, що все унаслідував від батька: народницький дух, нестримну розхристану енергію, авантюрність, любов до літератури і магнітне притягання до всілякого роду просвітницької діяльності темного народу, агітацій і лікнепу. Батька за революційну пропаганду виключили з першого курсу університету, сина за участь у революційному гуртку — з гімназії, і навчання він так і не закінчив.

Коли Миколі було одинадцять років, Єлизавета Тарасенко забрала дітей та переїхала до своєї сестри, яка була одру­жена з поміщиком Смаковським, на хутір Зубівку.

Старання й кошти дядька Смаковського, навчання в Колонтаївській початковій, а потім у Краснокутській вищій початковій (чотирикласній) школах та бібліотека дядька, що поряд зі світовою класикою містила багато, як на той час, українських книжок, — безперечно, позначилися не лише на загальному культурному рівні, а й сприяли подальшому національному вихованню підлітка, основи якого були закладені материною ріднею, зокрема бабусею, ще змалку.

Як згадувала Лариса Смаковська, в перервах між заняттями Микола читав їй поезії Шевченка та інших українських поетів, причому — напам’ять і доброю українською мовою. Українські симпатії в душі юнака підтримували також учитель колонтаївської школи О. Сільвановський та його дружина, а велику роль у формуванні національного світогляду відіграв викладач краснокутської школи А. Кривохатський.

Водночас, у цей період до становлення майбутнього письменника долучився і батько, котрий учителював у Краснокутській ремісничій школі. Особливо важив його ідейний вплив, що спонукав Миколу простудіювати російську класичну літературу, зокрема народницьку, познайомитися з Діккенсом, Гюґо, Флобером, Гофманом, а ще — захопитися революційними ідеями. Останнє стало на заваді продовженню навчання спершу в охтирській гімназії — змушений був кинути через участь у так званому українському революційному гуртку, а за деякий час — і в богодухівській: пишучи про причини виключення Миколи Фітільова, П. Петренко називає передусім зв’язки із соціалістами-революціонерами (есерами), але, окрім цього, говорить і про його «шалений» характер та зухвале ставлення до гімназійного начальства.

У мрійливому віці 16—17 років був вимушений за свою підривну діяльність покинути село і без копійки податися на Донбас, у розпечене жерло химерних заводів. «Завод мене, як і всякого новенького, оглушив. Коли ж я звикся, побачив, що в тисячному потоці робочих, я загубився і не здатний проводити ту ідейну роботу, про яку мріяв на селі».

У липні 1916 року Фітільов уперше знайомить товаришів зі своїми творами, написаними українською мовою.

Перша добірка віршів з’явилася 1921-го в журналі «Шляхи мистецтва» під псевдонімом Микола Хвильовий. Не «хвилевий-тимчасовий» і не «водяно-хвилевий», а «хвильовий-хвилюючий», «вражаючий». Так народжувався його міт. Проте ескізні, не чуттєві, а надумані вірші, писані під Чумака, Тичину, Сосюру, Поліщука та футуристів, читачами не сприймалися.

За національним духом Хвильовий не був українським письменником. Не за­знав впливу української класики. Хіба що — імпресій М. Коцюбинського з його безбатченком «невідомим», озброєним наганом, та психологічних дослідів В. Винниченка. Мистецьке світобачення Хвильового формували твори Федора Достоєвського та символіста Андрія Бєлого.

В одному тілі дві особи: перша — чекіст Фітільов, де вершиною подвигів був садизм. І хоч він не вбивав рідної матері біля монастиря, як це зробив головний герой з новели «Я (Романтика)», одначе особисто розстрілював інших. І що найгірше — розстрілював беззбройних і безневинних. І друга — літератор Хвильовий, якому був притаманний духовний «зліт».

Хвороблива творчість Хвильового пронизана паталогічною манією самогубства. Моральна надломленість через побачене та скоєне не дозволила письменникові стати врівень з оптимізмом. Не мав з чого тішитися. Кривава ленінська пацифікація зоставила по собі господарську розруху та зруйновані душі. Романтичним маренням не можна було поправити такої кризи життя.

Письменник продовжував писати, а своїх героїв списував з комуністичної бюрократії.

За еволюцією творчості Миколи Хвильового встежити важко і, навіть, неможливо. З калейдоскопічною швидкістю змінювався світогляд письменника, манера його письма, жанри письма (поезія — проза — памфлет), обсяг творів (традиційний перехід від мініатюрних прозових жанрів до романів) — це те, що лежить на поверхні.

Накопичення всіх подій за сорок років призвели до страшної трагедії. Образ простреленої скроні із цівкою крові чи заткнутої жмутом запашного чебрецю рани на скроні переселився із його творчості на останню сторінку його власної долі. Це сталося у Харкові 13 травня 1933 року в будинку письменників «Слово» на третьому поверсі у квартирі № 9. Небіжчик із скронями, заклеєними марлею (куля пройшла навиліт), став символом епохи, яку зараз прийнято називати «розстріляним відродженням».

Тетяна КОВАЛЬЧУК,
студентка 3-го курсу, філологічного факультету Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова.