Редактор Іван Коляда

На Пушкінську, 32, я подався прямо із перону ново­збудованого залізничного вокзалу у сірій шинелі з погонами сержанта з дерев’яною валізою. Тролейбуси не ходили після величезного снігопаду, тож дістався до редакції пішки.

Секретарка редактора здвигнула плечима, почувши, чому я хочу потрапити на прийом, але все-таки пішла доповісти. Серце моє закалатало: знав-бо, потрапити на роботу в редакцію в Одесі тоді було не легше, ніж пролізти крізь вушко голки. А коли секретарка надовго затрималася в редакторському кабінеті, то я вже ні на що добре й не сподівався.

Однак через кілька хвилин, що здалися вічністю, двері кабінету відчинилися, і я почув:

— Заходьте...

З-за солідного стола, вкритого склом, назустріч мені з усмішкою підвівся і важко ступив, спираючись на ковіньку, ще молодий чоловік. Він подав руку, вказав на стілець і сам сів навпроти.

— Я теж був сержантом, — то були його перші слова. — У цьому ж званні й поранило... А ви де служите?

— Відслужив, Іване Митрофановичу, — уточнив, дивлячись у приязні очі Коляди. — А до призову... Може, глянете в моє посвідчення з доармійського місця роботи?

Коляда уважно прочитав документ і, торкнувшись пальцями свого гострого гачкуватого носа, сказав:

— На жаль, відділ культури я не можу вам запропонувати, там Андрієвський. І взагалі, сьогодні в апараті редакції вільних посад нема...

Помітивши, як я зблід, додав:

— Але власним кореспондентом по Балтському кущу зможу вас взяти, для початку попрацюєте в апараті...

— Дякую! — випалив я. — Тільки ж до матері маю поїхати в Березівку...

— До восьмого лютого вистачить погостювати? От і гаразд, — редактор натиснув кнопку виклику секретарки.

— Лідіє Іванівно, дайте Борису Івановичу бланк листка з обліку кадрів, нехай заповнить, — розпорядився, коли двері відчинилися.

Отаким постав переді мною Іван Митрофанович Коляда. Згодом, мабуть, так само вдячно сприймали його й випускники факультетів журналістики Лариса Шумакова, Тамара Калмазан (Проценко), Петро Гопченко. Курс на молоді кадри Іван Митрофанович взяв невдовзі після свого приходу на посаду. Обком партії вибрав його з-поміж багатьох викладачів філологічного факультету Одеського університету (до речі, вихованця цього вишу) невипадково — Коляда був у вирі післявоєнного відбудовного життя, активно друкувався в обласній газеті, показав себе чудовим стилістом в українській мові. І це при тому, що ще в першу воєнну осінь втратив ногу, тож важко пересувався.

Новий редактор «Чорноморки» поступово, але впевнено звільняв газету від залізобетону штампів у висвіт­ленні всіх сфер економічного й суспільного життя, намагався «олюднити» газетні сторінки, перенасичені цифрами й описами виробничих технологій. Пригадую, як палко підтримував Іван Митрофанович і мої перші спроби писати саме про людей — творців на виробництві. А коли розвиток суспільного процесу зумовив створення спілки журналістів України, редактор порекомендував мене до складу організаційного комітету. І дуже потім радів, коли я, пройшовши творче конкурсне випробування, удостоївся честі стати учасником першої всесоюзної наради нарисовців у Москві. Та нарада засвідчила, що створювана спілка буде потужним генератором у розвитку багатьох жанрів журналістики.

Часто проблеми, що постали, виявлялися тупиковими. Партія вимагала від журналістів, яких при Хрущові назвала своїми підручними, шукати виходу з тупиків. Газети перетворювалися на напіввиробничі бюлетені. Не мав спокою і редактор «Чорноморки». Він, зокрема, воював з невіглаством у діях партійних працівників, покликаних забезпечувати суспільний поступ на теренах області.

Саме тоді, в 1959 році, Коляда зіткнувся з недалеким у задумах і діях першим секретарем Біляївського райкому партії. Той не сприйняв глибоких і доказових виступів «Чорноморки» про господарські негаразди в районі. Маючи підтримку в обкомі партії, він спробував спростувати написане в газеті. Й ось тут редактор «Чорноморки» виявив принциповість — вирішив довести справедливість газетної критики. У Біляївку послав цього разу мене «розібратися без упередженості». Коли я вже підготував матеріал, для піднесення ваги виступу запропонував поставити під кореспонденцією і своє прізвище. Правота газети була доведена. Довів свою силу і другий секретар обкому партії, колишній «цекіст» Коваленко — в день виходу «Чорноморки» з кореспонденцією «Помилка секретаря райкому Сусло» терміново зібралося бюро обкому й звільнило першого секретаря Біляївського райкому та Івана Митрофановича Коляду з посади редактора. Про мене в постанові — ні слова.

Так колишній фронтовик, командир взводу протитанкових рушниць — герой поєдинку з фашистськими танками на залізничному переїзді під Дніпропетровськом — на редакторському фронті виявився переможеним.

Однак бойовий громадянський дух Коляди залишився незламним. Він успішно керував потім книжковим видавництвом, а коли ми, журналісти, обрали Івана Митрофановича відповідальним секретарем Одеської обласної організації Спілки журналістів України, то й на цій авторитетній посаді він до останньо­го подиху гідно вів колег на штурм бастіонів зла й зневаги до українства, на подолання висот журналістської майстерності.

Іван Коляда був племінником страченого сталінським режимом Івана Микитенка — довоєнного голови Спілки письменників України (обидва — уродженці містечка Рівне на Кіровоградщині). Син Івана Митрофановича — Віктор Іванович Коляда, професор математики, який працює нині в Швеції й від батькового імені покладає квіти до пам’ятника Іванові Мазепі.

Моє покоління одеських газетярів напередодні 55-річчя з часу створення Національної спілки журналістів України в шанобі схиляється перед пам’яттю Івана Митрофановича Коляди — очільника фундаторів нашої обласної журналістської організації. Він заслужив на це своїм життєвим подвигом.

Борис ДУБРОВ,
ветеран української журналістики із 65-річним стажем.