Переглядів: 1056

Чорний слід минувшини

21 листопада в ОННБ ім. М.Горького було оголошено Днем науковця. У рамках заходів, приурочених до 80-х роковин пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні, відбулася презентація книжково-ілюстративної виставки «Запали свічку пам’яті». Вона перетворилася в своєрідну міні-конференцію, присвячену сучасному стану та перспективам дослідження цієї трагічної теми.

Фахова розмова, розгляд проблеми в різних ракурсах стали можливими завдяки участі в заході ви­кладачів та студентів історичного факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова, представників національно-культурних товариств, бібліографів.

В якій саме площині відбувається дослідження Голодомору в Україні на нинішньому етапі, йшлося у виступі відомого науковця, декана історичного факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова В’ячеслава Кушніра. «За останні п’ять-десять років у дослідженні цієї трагічної сторінки нашої історії науковцями різних регіонів України зроблено настільки багато, що складається враження, ніби пора збавити темпи і звернутися до аналізу вже зробленого. Однак практика свідчить протилежне. До осягнення цієї теми нині підключаються не лише історики, але й представники суміжних наук», — відзначив В’ячеслав Григорович.

На даному етапі, на думку історика, дія політичного чинника значно послаблена, що є істотним досягненням нашого суспіль­ства за останні десять-п’ятнадцять років. На перший план виступає вже інший аспект — наслідки голодоморів, їх вплив на свідомість та психіку людини. У процес дослідження включилися психологи.

«Останні розвідки психологів важливі з огляду на деякі ревізії, які не можуть нас не насторожувати, — зауважив В’ячеслав Кушнір. — Маю на увазі заяви представників Інституту національної па­м’яті (який нині очолюють комуністи. — Прим. В.К.), що прозвучали під час недавнього VIII всеукраїнського конгресу україністів у Києві. Попри ослаблення в цілому політичного чинника, окремі науковці намагаються нас переконати, що наслідки Голодомору 1932—1933 років дуже перебільшені, що ця трагедія не стала психологічною травмою для українського суспільства. Це йде врозріз з тим, що говорять психологи, які не лише досліджують сучасний стан суспільства, але (на відміну від істориків) заглядають у завтрашній день. Висновки київських психологів справляють сильне враження. Їхні одеські колеги не переймаються цією проблематикою, але ми запросили їх до себе і передали матеріали по нашому регіону. Поки що ця пропозиція ви­вчається».

В’ячеслав Григорович поділився висновками психологів. У проведеному опитуванні взяли участь респонденти всіх регіонів України, переважно ті, кому на момент Голодомору було до 7 років (у цьому віці психіка емоційна і фіксує найбільш яскраві моменти з пережитого). Їх поділили на дві групи: тих, хто пережив голод, і людей, яких, з огляду на різні обставини, оминуло це лихо, наприклад — жили на іншій території.

На думку вчених, у групи, психіч­но травмованої під час терору голодом, більшою мірою спостерігається певна українофобія, яка проявляється в неприйнятті української державності, національний нігілізм та індиферентність, байдужість до націєтворчих процесів (60% проти 7% — у другої групи респондентів).

Наступний чинник — наявність комплексу меншовартості: жертви Голодомору в більшій мірі безініціативні, не схильні ставити перед собою складних завдань і не здатні захищатися від негативних чинників (66% проти 33%).

«Цікавими є висновки: що сформувало ці стереотипи? Мені особисто важко це зрозуміти, — підсумував В’ячеслав Кушнір. — Як не парадоксально, це ситуація, коли «комплекс агресора» починає сприйматися як «комплекс носія доброти». Виявляється, існують схеми, які визначають формування подібного комплексу: поставивши людину на грань життя і смерті, довівши до відчаю, влада щось дає їй для виживання, і пригнічена психіка людини вже сприймає свого тирана як рятівника. Влада сприймається як єдина можливість порятунку. Цей комплекс живе в свідомості людей до четвертого коліна, що, значною мірою, пояснює нинішній стан депресії нашого суспільства. Сьогодні ми лише починаємо виходити з цієї фази. Хоча це не означає, що воно пройде само собою... Своє завдання історики нині бачать у продовженні опрацювання великого обсягу архівних матеріалів з даної теми, які раніше були за­криті. Із болісної Голодомор поступово перетворюється в тему фактологічну».

На переконання науковців, суспіль­ство може вийти із депресивного стану лише тоді, коли це явище вітчизняної історії перестане пригнічувати нашу свідомість, а спонукатиме до переосмислення, висновків і дій у напрямку творення якісно нової спільноти.

На продовження теми інший чільний учасник зустрічі, доцент кафедри археології та етнології України ОНУ ім. І.І. Мечникова Наталія Петрова зробила акцент на етнологічному та евристичному аспектах дослідження теми. «На даному етапі ми йдемо далі суперечок про те, скільки людей загинуло, хто був винен і які були причини. Етнологи володіють методикою, яку довгий час історики не спри­ймали як об’єктивну. Ми орієнтуємося переважно на усні свідчення людини, яка безпосередньо пережила ці події, або про що їй розповідали свідки. На жаль, втрачена можливість опитувати людей, які пережили голод у свідомому віці, а лише тих, хто на той час був ще дитиною. Але у цьому є й певні переваги, про що вже йшлося».

Для науковців, вважає Наталія Олександрівна, тема голодоморів і далі залишатиметься болісною. З групою студентів були зібрані усні свідчення, фольклор про Голодомор-геноцид та колективізацію в селах Одеської області, які згодом були опубліковані («У скорботних 1932—1933 роках», Одеса, 2008). Вони відображають спротив селян насильницькій колективізації: «Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні. Він показує рукою, куди їхать за мукою»; «Ленін Троцького спросив: «Де ти гречки накосив?» — «Комуністів посилав — по засіках вигрібав».

«Що ми можемо, виходячи із здобутої інформації, реконструювати і що нового дізнатися, і вперше винести на широке обговорення? — узагальнює Наталія Петрова. — По-перше, наше суспільство вже ніколи не буде таким, як у період 1930-х. Наступне, політика Голодомору мала цілеспрямований характер, його готували заздалегідь. Про це свідчить той факт, що напередодні Голодомору в окремих областях, зокрема на Київщині, був наказ знищувати навіть диких і домашніх тварин — кішок і собак, як потенційний харч для голодуючих».

У своєму виступі Наталія Петрова приділила увагу порушенню традиційних моральних устоїв та духовності традиційного українського суспільства внаслідок Голодомору 1932—1933 років та інших дій радянської влади. Нищилася основа села — господар (т.з. розкуркулення). Релігійному суспільству прищеплювали звичку красти, доносити, наприклад, у школах давали завдання написати твір на тему «Що вкрав мій сусід (батько)?». Були порушені традиційні норми поховання та інші форми обрядовості, деформована система харчування, традиційна українська кухня, зникли ремесла, зокрема ткацтво. І що най­страшніше — втратило цінність людське життя.

Наталія Олександрівна вважає: «Потрібно не тільки шанувати па­м’ять тих, хто невинно загинув і навіть не був похований належним чином. Наведу жахливий випадок: візничий, їдучи дворами, бачить, що поряд з трупами лежать опухлі від голоду, яким залишилося жити кілька годин, і він їх теж кидає на воза, щоб відвезти у спільну могилу. Односелець благає не ховати його заживо, але у відповідь: «Що я маю вдруге за тобою вертати?..» Завдяки усним свідченням, можна встановити імена виконавців цього злочину, навіть на місцевому рівні».

Ще один морально-етичний аспект, на який звернула увагу етнолог: як саме ставилося суспільство до людей, які внаслідок тривалого голодування втратили розум і дійшли до канібалізму? Ця категорія фізично і психічно виснажених осіб не сприймалася як жертва і перетворювалася в ізгоїв. Наслідки Голодомору, на думку Наталії Петрової, проявилися також у тому, що Україна — чи не єдина країна в Європі, де однією із форм політичного протесту є саме голодування.

У заході взяли участь представники польського, грузинського та молдовського національно-культурних товариств Одеси.

Емоційним був виступ Тадеуша Залуцького, голови Одеського відділення Спілки поляків в Україні ім. Адама Міцкевича. По суті, це було ще одне усне свідчення представника родини, яка постраж­дала під час цієї трагедії — наслідку спланованої керівниками правлячої комуністичної партії акції. В період колективізації був репресований його дідусь; із чотирьох дітей, які народилися на момент Голодомору, вижили лише двоє, які й розповіли своєму молодшому брату про пережите.

Виконавців злочину, вважає Тадеуш Залуцький, на всіх рівнях потрібно назвати поіменно. На жаль, серед таких траплялися і представники його родини — це двоюрідна бабуся по батьківській лінії Домені­ка Шварчевська. Вона входила до однієї з «трійок», які в 1932—1933 роках вилучали харчі у селян. Пізніше життя цієї особи і її нащадків мали трагічну розв’язку, і це стало зайвим свідченням того, що відплата неминуча і зло рано чи пізно карається Божим провидінням.

«Я не пам’ятаю Голодомор 1932-го — 1933-го, але добре пам’ятаю голод 1946-го — 1947-го, коли людині, яка зібрала п’ять колосків, давали п’ять років тюрми. Чомусь сьогодні тут не прозвучало слово «комуніст». Комуністи нас нищили і далі продовжують воювати зі своїми співвітчизниками, — зауважив Тадеуш Залуцький. — Два роки тому під час концерту з нагоди Дня Європи в Одесі в Міському саду комуністи з наказу такого собі Царькова мене мало не вбили за те, що я вважав ганьбою перед Європою махати прапорами із зображенням Сталіна. Чого ми боїмося? Це саме вони і їм подібні сьогодні не пускають нас до Європи!..»

Шорена Гегешидзе, голова Одеської обласної громадської організації «Грузинський культурно-освітній центр «Іверія», повідомила, що в Україні проживає з 2001 року і лише в 2004-у вперше почула про Голодомор від своєї учениці, українки, бабуся якої, рятуючись від голоду, знайшла притулок на чорноморському узбережжі Грузії. Шорена Гегешидзе нагадала, що парламент Грузії ще 2005-го визнав Голодомор 1932—1933 років в Україні актом геноциду. Від імені грузинського народу вона висловила співчуття і солідарність з українцями.

Одна з авторів унікального бібліографічного покажчика «Голодомор в Україні 1932—1933 рр.» Лариса Бур’ян, завідувач науково-бібліографічного відділу ОННБ ім. М. Горького, ознайомила присутніх з історією цього видання. Ідея виникла під час перебування в 1994 році на стажуванні в Австралії директора «Горьківки» Ольги Ботушанської. Директор негайно зателефонувала в Одесу співробітникам книгозбірні, і цей видавничий проект було внесено у план роботи на наступний рік. Уклали тристоронню угоду про співпрацю між ОДНБ ім. М.Горького, Фундацією українознавчих студій Австралії (ФУСА) та Бібліотекою штату Новий Південний Уельс (Сідней, Австралія).

На сьогодні маємо вже два випуски видання. Перший побачив світ 2001-го за фінансової підтримки української діаспори США і Канади (6384 назв публікацій). Другий охоплює понад шість тисяч публікацій за 2001—2006 роки. Він був виданий за підтримки місцевої влади. Вже підготовлений третій випуск бібліографічного покажчика, у якому зібрано воєдино матеріали з 2007-го по 2011-й. Це 6086 назв. Автор висловила сподівання, що такий проект зацікавить громадськість та владу і врешті-решт будуть знайдені кошти на його видання. Принагідно зауважу, що під час презентації були присутні представники обласної держадміністрації та Одеської міськради.

Лариса Бур’ян також віддала належне своїй колезі й співавтору трьох попередніх випусків Інні Рікун, яка завершила свою трудову діяльність у стінах цього за­кладу. Нині бібліографи ОННБ вже приступили до роботи над четвертим випуском однойменного покажчика.

Приємно усвідомлювати, що естафету від науковців старшого віку переймає молодь, яка свідома своєї відповідальності за майбутнє і продовжує роботу у цьому напрямку. Цікавими, змістовними, науково зрілими були виступи магістрантів кафедри археології та етнології України, вихованців Наталії Петрової. Впродовж років вони розвивають і поглиблюють теми, які актуальні для українського суспільства.

Так, темою доповіді молодого науковця Ярослава Коршака є зарубіжна історіографія Голодомору 1932—1933 років в Україні. Це важливо з огляду на те, що в період, коли в УРСР на тему голодоморів було накладено табу, саме зарубіжні вчені, передусім представники українських діаспор США і Канади, зробили вагомий внесок у її дослідження і вперше назвали цей злочин геноцидом: Роберт Конквест, Джеймс Мейс та ін. Свій внесок у 1970—1990-х роках зробили також представники Італії, Німеччини, Великобританії та Австралії. Як зазначив виступаючий, у багатьох країнах Європи дослі­дження цієї теми залежить від внутрішньої та зовнішньої політики цих країн — проблем із нацменшинами та відносин із Росією.

Тема наукової роботи магістрантки 2-го року навчання Анни Петрової — міжетнічна взаємодопомога в роки Голодомору 1932—1933 років на Одещині, зокрема на прикладі Миколаївського району. Оскіль­ки українці не мали можливості допомогти собі, то це робили представники інших етнічних груп, зо­крема євреї, які у цьому районі тоді компактно проживали. Охоронець-єврей на Голубинці Клейман рятував українських селян від голодної смерті. Така солідарність і людяність не були забуті під час Другої світової війни. Тоді вже українці рятували євреїв, часто приписуючи їхніх дітей до своїх родин.

Іванна Борлак, магістрантка 1-го року навчання, ознайомила присутніх з темою свого дослі­дження — «Історична пам’ять про голод у Буджаку» в період 1946—1947 років. На час Голодомору 1932—1933 років в Україні населення цього краю було під владою Румунського королівства і нічого не чуло про подібне страхітливе явище. Після Другої світової війни, після приєднання Бессарабії до СРСР, їх вперше спіткав голод. У цьому краї проживають болгари, молдовани, українці, росіяни, роми, гагаузи, останні компактно. Голод 1946—1947 років для цієї етнічної групи мав найтрагічніші наслідки: від нього померло близько 40% гагаузького населення, що поставило цей етнос на грань зникнення. Це дає право кваліфікувати післявоєнний голодомор актом геноциду щодо гагаузького народу, вважають до­слідники.

Присутні мали можливість озна­йомитися з новими виданнями, присвяченими цій животрепетній темі, а також вже відомими, які стали хрестоматійними. Вони були представлені на книжковій виставці «Запали свічку пам’яті», яку підготував відділ зв’язків з громадськістю і реклами. Зазначимо, що подібні зустрічі та презентації стали традиційними. Національна книгозбір­ня нині є одним із серйозних наукових майданчиків, де відслідковуються тенденції та здобутки у цій царині.

Володимир КУДЛАЧ.

P.S. Під час презентації був озвучений запис про відкриття поновленого пам’ятника жертвам Голодомору в столиці Австралії Канберрі, яке відбулося цьогоріч, у неділю, 17 листопада. Па­м’ятник було зведено до 50-ліття Голодомору і відкрито лідером опозиції Джоном Говардом (згодом — прем’єр-міністр Австралії). Пізніше пам’ятник пошкодили зловмисники. Нинішню церемонію освячення здійснив єпископ Австралійсько-Новозеландської єпархії УАПЦ Іван Дерев’янко. Відбулися також богослужіння в парафіях УАПЦ та УГКЦ. Ця подія зібрала українців з Аделаїди, Мельбурна, Джілонга, Брізбена, Сіднея та інших міст.

В. К.

 

.

 

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net