«Причасти мене розмовою українською мовою...»

Але можна стверджувати, що мовознавчі книжки письменника Олекси Різникова, затримуючи на своїх сторінках не елемент, а таки науковість (що є вислідом його дослідницької роботи), поєднану з популярним викладом, — що ці книжки є, без жодного сумніву, не лише цікавими, а й корисними кожному українцеві. Кожному, для кого українська мова є чимось більшим і вищим, аніж зазвичай рідна мова, хто цікавиться її історією, а передовсім — стоїть твердо в обороні сього скарбу.

В обороні — не означає розмахувати гаслами та прапорами і стояти в пікетах (хоча й це потрібно сьогодні — нині потрібні всі наступальні засоби задля збереження української ідентичности). А це означає: знати рідну мову та повсякчас поглиблювати свої знання й уміти застосовувати їх, завжди, повсюдно й з усіма розмовляти рідною мовою і вимагати цього від тих, кому на це прямо вказує закон та суспільний статус — від високого держслужбовця й до, скажімо, банківського працівника, міліціянта чи водія трамвая, або й чиновника місцевого самоврядування, незважаючи на те, що той найнятий нами службовець вважає державну мову чимось тут зайвим.

Хочете почути рідне слово — не соромтеся вимовляти його повсякчас. Знати рідну мову та прагнути знати її досконало — до цього спонукає нова мовознавча — і тут цілком доречним є цей термін — книжка Олекси Різникова.

«Чим вона багатша за інші?» Таким підзаголовком спорядив автор своє дослідження. Цей посил спонукає читача негайно отримати відповідь. І він її знаходить на сторінках книжки. О. Різників навіть вводить власний термін — багатирки рідної мови.

Та, одначе, вже з перших сторінок він робить логічне застереження. А саме: чи тактовно хизуватися тим, що твоя мова краща за інші? Втім, одразу ж і пояснює, що не треба плутати багатство мови із її красою. Щодо краси — справді, кожному його рідна мова видається найкращою, це поняття суб’єктивне, й ми шануємо цей постулат. Багатство ж є об’єктивним поняттям, пише автор, його можна вимі­ряти, обчислити, обрахувати. А далі докладно й терпляче пояснює, що таке багатство мови. Із залученням наукових авторитетів різних часів, котрі доводять, що давні мови були морфологічно багатшими від сучасних, та доходить «феноменального, надзвичайно сучасного висновку: скриня достатків нашої мови повніша, наша мова зберегла більше давніх багатств, ніж інші сусідні». У спільники ж свої залучає відомого російського історика Василя Ключевського, котрий доводить, що «говоры великорусского наречия сложились путем постоянной порчи (!!! — О.Р.) первоначального русского (маючи на увазі києво-руський, себто український — О.Р.) говора… Древняя фонетика Киевской Руси особенно заметно изменялась в северо-восточном направлении, т. е. в направлении русской (знову ж таки києво-руської, української! — О.Р.) колонизации, образовавшей великорусское племя слиянием русского (читай києво-руського, себто українського! — О.Р.) населения с финским». У приведеній цитаті російський історик наголошує: московська говірка — це зіпсована києво-руська. Неупереджені російські вчені, яких і далі зацитовує О. Різників, долучаючи і свої власні спостереження та висновки, аргументовано спростовують безглузді твердження нинішніх невігласів про українську мову як нібито зіпсуту польську чи й взагалі позбавляючи українців права на свою мову, тупо твердячи, що українці та росіяни є одним народом.

Кожний розділ цієї невеликої за обсягом книжки (трохи менше 200 сторінок) читається з неослабним інтересом, варто лише заглибитися в текст, увійти у струнку, логічно довершену систему мислення письменника та мовознавця. А які слова, які вирази віднаходить автор для характеристики нашої мови! «Мова — це не море, — пише Олекса Різників. — Мова — це краєвид (ландшафт). Як на поверхні землі важко пересунути гору деінде чи засипати яругу, промиту дощами, отак і в мові майже неможливо відновити втрачене». Скажімо, втрачений у російській мові та збережений у нашій кличний відмінок: мамо, брате, коню, місяченьку… Або ж двоїна, що колись красувалася у всіх мовах та застосовувалася до парних предметів, до двох людей тощо: дві нозі, дві слові… А слово двісті, наприклад, протрималося в українській мові тисячо­літтями.

Письменник згадує, як на ГУЛАГівському засланні литовці та латиші — такі самі, як українці, непокірливі совєтсько-російській імперії, через що й становили разом з ними більшість таборового контингенту, — навчали його своїх мов. А воїни УПА — польської мови, яку добре знали, бо в Галичині та окупаційна мова була державною.

У книжці докладно описано кожну з віднайдених автором багатирок — так ласкаво й з любов’ю називає він ті особливості, що різнять мову нашу від інших. Ось лише кілька з таких багатирок: будьмо (це, властиво, слова першої особи множини наказового способу — ану, згадаймо лишень шкільну граматику!); кличний відмінок (пане-брате, мамо, коню, Петре); літера Ґ, репресована у совєтські часи саме через те, що її нема у російській мові; давноминулий час («Я вже був пішов, як раптом згадав», «Ой, Богдане, Богданочку, якби була знала — у колисці б задушила, під серцем приспала» — Т. Шевченко); відсутність акання у вимові — на відміну від вимови російської (малако, Масква, Баріс, саюз); синонімічна ряснота й розкіш; дві форми для двох видів дієслова проти однієї російської (запозичати й запозичити); подвоєний префікс (попоробити до поту — попоїсти в охоту)…

Та, власне, усе тут хочеться цитувати, настільки все цікаво, доступно подане, таке все захоплююче, красиве, доцільне… Окремо окреслює автор таку відмінну особливість, як виразність обличчя української мови (це вислів академіка Леоніда Булаховського), зупинившись на безеквівалентній лексиці — тій, що не перекладається. Кілька слів із цього сонмища: галушки, перепічка, затірка, свитка, посполитий, окрайка, таріль, карафка, коновка…

А щоби читач не подумав собі, що автор у своїй книжці «перегнув палицю, що він зашорений надмірним патріотизмом» (хоча, як знаємо, забагато українського патріотизму не може бути за визначенням), Олекса Різників приводить кілька висловлювань на користь нашої мови. Й серед них — слова з наукової розвідки одесита Михайла Красуського «Древность малороссийского языка», друкування якої було дозволене цензурою аж наприкінці 1879 року. Ось ці слова, які варто б кожному пам’ятати: «Занимаясь долгое время сравнением арийских языков, я пришел к убеждению, что малороссийский язык не только старше всех славянских, не исключая так называемого старославянского, но и санскритского, греческого, латинского и прочих арийских… Колыбелью арийских племен не была Средняя Азия, но так названная Сарматская долина, или Славянская, следовательно, на этой равнине по настоящее время живут Малоросы…» Робота ця, нагадує Олекса Різників, була написана через кілька років після дикунського Емського указу і була чіткою відповіддю йому.

А повертаючись до Ключевського, письменник-мовознавець нагадує нам усім про те, що об’єктивний російський історик розумів, що «український народ жив і множився на своїй землі, майже не змішуючись з чужинцями, продовжуючи, нагромаджуючи свої тисячолітні надбання». Цей підмурівок українського етносу якраз і прагнули, ненавидячи, знищити як царська імперія, так і совєтська: репресіями, голодоморами, переселеннями та висилками, депортаціями тощо з метою винародовлення, асиміляції передусім українців. Ці стремління не змінилися й по сьогодні. Тож і чуємо повсякчас — при потуранні владних чинників — сентенції на взір того, що українці та росіяни є одним народом, або ж заяложені твердження про те, що української мови як такої нема. Читаємо на велетенських білбордах висловлювання російських класиків про російську мову, а про те, з яким пієтетом вони говорили про українську мову, — ніде ні словечка. Наче не в Україні живемо. Це не лише зневага до українців, чиїм іменем зветься держава, це ще й неповага до представників інших етносів, котрі тут здавна живуть і якими, немов щитом, шовіністи прикривають свою агресивну сутність.

Повертаючись до книжки Олекси Різникова, варто ще сказати, що автор, прагнучи не втомлювати читача лінгвістичними пасажами, подає у ній різноманітні цікавинки на взір коротких розділів «Чия мова багатша», «Перший поцілунок», «Самотній сад» чи от «Як репресували літеру Ґ». Або ось надзвичайно цікавий розділ «Доля херувима. Деградація деяких запозичених слів (з мови нашої молодшої дочки — російської)». Автор дотримується думки, що українська мова є прамовою всіх слов’янських мов. А висновок такий: «Нашим справді братнім країнам, Росії та Україні, треба дружити, брататися, жити в мирі і злагоді. Так, як живуть багато арабських країн, у яких мови дуже і дуже близькі, але вони шанують незалежність одна одної і не прагнуть підкорити собі сусіда».

Попри незаперечну пізнавальність цієї книжки, її практичне значення ще й у тому, щоби, прочитавши її, кожен міг дати аргументовану відповідь не лише отим недовченим невігласам, котрі не обтяжені знаннями ні російської культури (окрім цитат з Пушкіна, нічого більше не знають), ані, тим більше, культури української (Шевченко, мовляв, писав російською). Але при потребі уміли б дати гідну відсіч україножерам та шовіністам, котрих в Україні з’являється дедалі більше, — вочевидь, саме тому, що не отримують такої відсічі та не відчувають української сили, на жаль. Чому на жаль? Та тому, що дозволено україноненависникам, починаючи від міністра освіти, який заповзявся знищити українську освіту, й аж до очільника району чи й села, котрий іншої мови не знає, окрім російської, відверто принижувати національну гідність автохтонного населення. Властиво, титульної нації. І це є уповні науковий термін, а не вигадка націоналістів.

Роман КРАКАЛІЯ.