Українська жінка в інтер’єрі сучасності

Ще не так давно нам закидали на закритість нашого суспільства, його внутрішнього життя тощо. Та ми, на диво, швидко стали відкритими: без усяких комплексів виставляємо на прилюдні оглядини наші силіконові груди та застрінговані сідниці. Більше того, з екранів нас переконують, причому дуже мальовниче і в особах, що від людини весь час смердить: і з рота, і з пахви, і з промежини; а що в кишківнику твориться, жах! — і все це яскраво ілюструється з відповідними порадами, що необхідно кидати до рота та в шлунок, чим напахчувати під пахвами, які наймодерніші прокладки використовувати, взагалі як «набиратися свіжості для близького спілкування». Отож і показано, що молоді люди, перш ніж почати «близьке спілкування», мають обнюхати одне одного, так-так, переконатися, чим пахне чи не пахне зовсім у твого візаві із рота, з-під пахвин і нижче — справді, як у тваринному світі. Отже, відкритіше вже не може бути.

То що — усе на світі відносне? Може, відносною стала і мораль, може, і сумління стало реліктом? Ба ні, мораль ніколи не старіє, саме народна мораль, закони народні. Це ми переродилися, це над нами безжально попрацювали час та державна машина, призвівши до нівечення людської гідності, до духовного звиродніння. Тому й змінився докорінно світогляд наших дітей настільки, наскільки змінився сам генотип (П. Мовчан). Бо первісний генотип сформувався ще в часи Адама і являв собою єдність, симбіоз двох особин — сім’ю, причому єдність не тільки під час інтимних стосунків, але впродовж всього подружнього життя. В такій єдності не могло навіть виникнути питання про рівноправність членів подружжя. Творець чи Природа створили їх такими, якими створили: чоловік мав бути саме чоловіком і мати свої чоловічі права й обов’язки, жінка — бути жінкою зі своїми правами та обов’язками. Їх рівність полягала в тому, що ніхто з них не зазіхав на права іншого і не перекладав своїх обов’язків на інші плечі. Оце й була справжня рівність у подружжі.

Але час від часу з’являються люди, які намагаються рівне зробити ще рівнішим, так само як ще недавно деякі намагались «углубить Маркса» і вирішили, що знищення приватної власності означає знищення приватних власників. Те ж і з правами жінок, якими найбільше опікувалися найрадикальніші із соціалісток на чолі з Кларою Цеткін (1857—1933). Саме їй міжнародне жіноцтво має бути вдячним за жіночий день 8 березня, який у СРСР був узаконений як всенародне свято. Радянська влада була особливо вдячна К. Цеткін, тому й похована вона у Москві на Красній площі біля Кремлівської стіни (небагатьом випадала така шана). Адже завдяки цій полум’яній революціонерці радянські жінки, отримавши рівні з чоловіками права, отримали й можливість носити цеглу, мурувати та штукатурити стіни, вантажити щебінь та тягати рейки на залізниці, будувати Магніт­ку і Комсомольськ-на-Амурі, піднімати цілину та прокладати БАМ через тайгу — не було галузі у радянському народному господарстві, де б не були потрібні зашкарублі та мозолясті жіночі руки.

Гасло «свобода і рівноправність» кинуло жінку у сфери, котрі не притаманні жіночому єству і природі; її споконвічна місія народжувати життя абсолютно несумісна з перетворенням жінки на убивцю, навіть якщо йдеться про воєнні часи — такі метаморфози для жінки неприпустимі: «у війни не жіноче обличчя». Пригадаймо обличчя тієї ж Анки-кулеметниці, коли вона своїм «максимом» сіє смерть, нехай навіть «білякам»: її очі, якщо здмухнути революційний пафос, це очі фаната-вбивці, очі хижака. Невже оця «свобода і рівноправність» потрібні були чарівній героїні фільму «Сорок перший», щоб не вагаючись прийняти рішення вбити коханого, нехай і «класового ворога», причому вже сорок першого (!) за ліком? Ці жінки вже не жінки, вони поро­дження отієї «рівноправності», вони вже не здатні повернутися до своєї одвічної місії — стати дружиною, матір’ю, берегинею сімейного вогнища, і в цьому їх страшна трагедія (пригадаймо долю героїні оповідання О.Толстого «Гадюка»).

Люди мого покоління добре знають, якою безпросвітною каторгою було життя жінки-колгоспниці. Для мене уособленням «рівноправної» радянської жінки-трудівниці стала Ганя, дівчина з нашої вулиці, котра ще у мої шкільні роки була трактористкою (пригадалась «Пісня трактористки» П. Тичини, але вона не про Ганю). Теперішнім механізаторам важко уявити, що являв собою трактор «Універсал» і що означало пропрацювати на ньому тридцять років. Ганя була в пошані у влади, її навіть запрошували до президій, щоправда, потім перестали: золото та емаль ордена Леніна дуже вже контрастували із землисто-чорним лицем Гані та її руками, на яких навіть нігтів не було помітно.

Бачив її вже в похилих літах — краще б не бачити…

І знову ж таки часи змінюються: «не той тепер Миргород, Хорол-річка не та» (П. Тичина), не Леся-трактористка сьогодні «героїня нашого часу». Тож не зовсім зрозу­міла мета недавніх парламентських слухань про рівність чоловіків і жінок. Сучасні українські дівчата й жінки і штангу штовхають, і кладуть суперницю на лопатки в борцівських поєдинках, і трощать їм щелепи кулаками в боксерських рукавицях… Яку гаму емоцій можна прочитати в їхніх очах? Як і в очах героїні безкінечного російського телесеріалу «След» у полковницьких погонах — хочеться, дуже хочеться думати, що вона ніжна дружина і турботлива мати, тільки коли ж їй, фанату експертної служби, бачити своїх домашніх? А бізнес-леді! Звісно, гроші відчутно впливають на психіку і поведінку людини, а якщо це великі гроші? Пригадується п’єса російського драматурга О. Островського, де є такі слова: «Что такое самодур? Это когда ты ему хоть кол на голове теши, а он бьет себя кулаком в грудь и кричит: «Кто здесь хозяин? Я здесь хозяин!» У наш час оце «я» дедалі частіше буває жіночої статі, а це кардинально змінює усталену розстановку осіб не тільки у по­дружжі, але й у суспільстві.

Щодо сільських жінок, а це 60% жителів сільської місцевості (їм у календарі ООН навіть присвячено спеціальний день — 15 жовтня), то про основну масу їх можна сказати словами відомої колись примовки: «Чорніше чорної землі гарує жінка у селі», тому більшість українських жінок не хочуть, щоб їхні діти жили їхнім життям, і роблять усе можливе і не можливе, аби їхні діти перебралися до міста («Сільські вісті», 15.10.2013). Щоправда, кожне п’яте фермерське господарство в країні (а це 15% фермерських угідь) очолюють жінки («Хто тут хазяйка? Я тут хазяйка!»). А сотні тисяч українських жінок — на заробітках за кордоном впродовж багатьох років — про яку сім’ю тут можна говорити?!

Нині істина про те, що жінка — берегиня сімейного вогнища, видається анахронізмом: найголов­ніше — любити себе, бути доглянутою, успішною. Причому досягти життєвого успіху наші сучасниці намагаються самотужки — без чоловіків і без дітей. А відоме у 30-х роках минулого століття Kinder, Kьche, Kirche (нім. — діти, кухня, церква) сприймається ними як образа жіноцтва і намагання перетворити прекрасну стать на домашніх рабинь (мимоволі пригадались жіночі жарти-зітхання: «Хочу бути рабинею Ізаурою»). Бо діти, мовляв, заважають кар’єрі, кухня непотрібна, бо є McDonald’s, а замість церкви можна «відвести душу» у нічному клубі.

Усе це результат недолугого наслідування того, що гуляє світом: переваги «цивільного шлюбу», абсурдна чужоземна ідея «чайлдфрі» («свобода від дітей»), що чоловік — зайвий предмет у гардеробі сучасної «вумен», оскільки бути самотньою кар’єристкою — престижно. Сто разів правий П. Мовчан: час і державна машина безжально попрацювали над нами й особливо над жіноцтвом як «слабкою статтю». І, як результат, «нині в нашій державі поняття щасливої міцної сім’ї знівельоване. А даремно, бо міцна сім’я — це сильна держава», — пише читачка «Сільських вістей» (22.10.2013). Це ніби проста істина, але «цінність найпростіших істин людина осягає здебільшого тоді, коли в її житті вже нічого не можна змінити…» (Ю. Сулик).

На жаль, це також істина.

5.

«В Європу! До Європи!» — лунає звідусіль. Але зачекайте: з Європи нас ніхто не виселяв, Україна є в ній з незапам’ятних часів. «Європейських цінностей! Європейських стандартів!» — волають доброзичливці України, але та ж Європа не заперечує, навпаки, спонукає нас сприймати оті «цінності» і «стандарти». Направду сказати, ми вже давно перейняли й засвоїли немало тих цінностей, наприклад, гуманне ставлення до тварин, зокрема до чотирилапих «друзів людини». Цю «цінність» ми сприйняло стовідсотково, тільки ось із «стандартами» — заминка: на стерилізацію чи облаштування притулків для тварин у нас свій стандарт — «нема коштів», тому у Балті, наприклад, кількість бродячих собак незабаром зрівняється з числом жителів. Цивілізаційним надбанням для нас став і шлюб без реєстрації, т.зв. громадянський — легалізація розпусти. Десь рік тому запитую зна­йому, де її донька, чим займається.

— Знайшла роботу в Одесі, винаймає кімнатку.

— А в особистому плані?

— Є хлопчина, живуть поки що в гражданському, а там…

Що було «там», стало відомо через півроку, коли донька привезла матері «в подолі» дитинча. «Хлопчина», звісно, щез, а Україна побагатшала ще на одну матір-одиначку…

Насправді ми багато чим «розжилися» не тільки від Європи, але й від Азії та Африки: погляньте лишень, скільки смуглявеньких та чорненьких уже маємо у своєму «генофонді». А наркоманія,

ВІЛ/СНІД — це теж наші надбання. Але й тут ми проявляємо гуманність: безкоштовні презервативи для розпусників, стерильні шприци для наркоманів, опікування ВІЛ-інфікованими та хворими на СНІД — хто посміє заперечувати, що ми не цінуємо європейські цінності? А на черзі — законодавче визнання національ… тьху, сексуальних меншин, одностатевих шлюбів, гендерної рівності, гомосексуалізму та ще цілої купи «досягнень» сучасної постіндустріальної цивілізації.

Як так могло статися, що ми так швидко переродилися і так легко піддались звироднінню духовному, яке врешті-решт приводить і до національного звиродніння, «коли людині байдуже, чи безрідна вона, чи зденаціоналізована, чи безбатченко вона, чи просто байстрюк» (П. Мовчан).

Замість P.S. То що ж робити, повертати голоблі у протилежний бік, на окрошку й кумис? Ні, однозначно ні. Але й не варто аж так рватися на європейські терени: тамтешні ласі шматки вже прихоплені нашими крадіями — можно­владцями й олігархами, а найважчі та найбрудніші місця вже так-сяк обжиті нашими горопахами заро­бітчанами. То може досить? Чи не пора все краще, що там є, — і європейські цінності, і європейські стандарти — все притьмом переносити в Україну, на рідні терени, та впроваджувати в наше життя. А головне і найголовніше — кріпити справжню українську сім’ю і всіляко підтримувати її берегиню — українську жінку, аби вона була справді жінкою з усіма притаманними їй принадами, аби очі її і посмішка були підтвердженням слів Т. Шевченка:

Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.

Борис СТУПАК.