Переглядів: 986

З Шевченком у серці

Я дав їм своє слово, гірко писав Тарас Шевченко, а Україна так і не пробудилася від сну. Але слова мають силу. Слова великих людей мають велику силу. Зерна правди, посіяні Тарасом Шевченком, мали прорости. І вони проросли буйним цвітом українського національного відродження початку двадцятого сторіччя. «... бо джерелом українського відродження 1917 року був передусім Шевченко та його ідеї...» (Дмитро Донцов).

Покоління молодих людей буремних двадцятих і тридцятих років минулого століття усвідомило себе українцями саме завдяки Шевченку. Батьки-отамани, а здебільшого це були молоді хлопці по 25—30 років, із шаблею в руці і «Кобзарем» за поясом боронили як могли нашу Україну від московсько-більшовицьких окупантів. Таким був Василь Чучупака — головний отаман Холодноярської республіки — вчитель за фахом, таким був і один з його братів — також учитель. Не випадково саме на їх чорному прапорі були написані слова «Воля України або смерть». Таких отаманів було багато, але, на жаль, багато було й отаманів, які Шевченка не читали. Які колосальну енергію всенародного українського здвигу пустили в річище анархії і взаємного поборювання. Таким, на мою думку, був батько Махно. Він декілька разів об’єднувався з більшовиками проти російських й українських націоналістів, але жодного разу не об’єднався з українськими націоналістами проти справжніх ворогів української нації — російських націоналістів і більшовицьких інтернаціоналістів. Останні згодом швидко перейшли на позиції російського великодержавного націоналізму.

…Ішов 1996 рік. На Кавказі точилася чергова війна. Мої симпатії і симпатії моїх побратимів були на боці чеченців. Зусиллями Народного руху України з Києва для чеченців були споряджені два літаки з гуманітарною допомогою. Але що ми могли вдіяти, перебуваючи в Одесі? У кого шукати поради? Я завжди вважав «Кобзар» Біблією українського націоналізму. А в «Кобзарі» є слова:

І вам слава, сині гори,
Кригою окуті.
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся — поборете,
Вам бог помагає!
За вас правда, за вас сила
І воля святая.

Великий Кобзар підказував нам, що ми вірно думаємо, але потрібно було ще й вірно діяти.

Одеська організація Народного руху України не була дуже численною — швидше, однією з найменших обласних організацій в Україні. Але у неї був унікальний провід. Можливо, найкращий провід в Україні — п’ять професорів, кілька доцентів і керівників високого рангу. Будь-яке обговорення відбувалося спокійно і закінчувалося дієвим продуманим рішенням. І ми прийняли рішення щодо подій на Кавказі — провести пікетування російського консульства в Одесі з вимогою припинення російської агресії проти Ічкерії (країни аріїв). У подібних справах провальна акція деморалізує людей, а керівники організації втрачають авторитет. Ми не могли собі цього дозволити.

Майже два місяці пішло на підготовку пікету. Двічі на тиждень я збирав людей: у четвер — провід, а у вівторок — загальні збори для всіх, хто бажав прийти і дізнатися з перших уст про поточні політичні події і про наші плани. Треба було переконати простих членів нашої організації, що запланована акція конче потрібна. У ті часи організація не фінансувалася централізовано. Ніхто не платив нам, і ми також ніколи нікому з учасників наших акцій нічого не платили. Акції відбувалися лише в тому разі, коли забезпечувалися достатньою моральною підтримкою членів НРУ і наших симпатиків. Ми планували виставити на пікеті два­дцять найвідданіших членів міської організації.

Був уже липень 1996 року. Російські війська впритул підійшли до Грозного. За кілька днів мав початися штурм столиці Ічкерії. І ми наважилися. Акція перевершила всі наші сподівання. Замість двадцяти осіб при­йшло близько двохсот. Половина з них були чеченці, з якими ми попередньо також вели перемовини. Акція мала широкий розголос у пресі і на телебаченні, насамперед у Москві. Москва, очевидно, не очікувала, що у такому зросійщеному місті, як Одеса, може відбутися щось подібне. Нічого гарного вони, звичайно, про нас не казали, але репортаж про цю акцію вийшов на популярному російському каналі ОРТ. Про неї писали і московські газети.

Цікавим було й продовження цієї акції. Інші організації Народного руху України, в тих містах, де були російські консульства, в наступні дні провели аналогічні пікетування. Там, де російських консульств не було, рухівці пікетували вокзали у час відправлення потягів на Москву. Я не перебільшую значення цієї акції, але вона, безумовно, зробила внесок у рішення російського уряду відмовитися від штурму Грозного. 1996 рік завершився перемогою чеченців у першій російсько-чеченській війні.

«Вони змагаються за свою і нашу свободу, — говорив я біля пам’ятника Дюку де Ришельє. — Чеченський народ дає приклад відданості ідеї свободи свого народу і незалежності власної держави. Чеченський народ сплачує найдорожчу ціну за свої ідеали. Таким я хотів би бачити і власний народ».

Це був мітинг на честь п’ятої річниці незалежності Ічкерії. Був теплий сонячний день на початку вересня 1996-го. Була неділя. Людей було небагато. На диво, мало було самих чеченців. Мабуть, далися взнаки репресивні заходи місцевої влади щодо учасників нещодавнього пікетування російського консульства. З приблизно п’яти тисяч чеченців, що внаслідок війни покинули свої домівки і знайшли порятунок на одеській землі, було хіба що десяток осіб. Без прописки, без громадянства, звичайно, без роботи, обтяжені великими родинами, під постійною загрозою депортації в Росію, вони були надзвичайно вразливим прошарком населення Одеси.

Але серед присутніх на мітингу був один дивовижний чеченець. Молодий чоловік 30—35 років, гарної статури, з гарним і водночас мужнім обличчям та приємним голосом. Замість політичної промови він заспівав нам. Пісні були про чеченський народ, про війну, про свободу, про кохання і про мій народ. Від деяких слів на очі набігали сльози. Промовців було небагато, тому враження від його пісень було особливо сильним. На жаль, тепер я вже не пам’ятаю його прізвища. Я організовував і проводив цей мітинг і сподівався, що до кола моїх знайомих додасться ще одна яскрава і прекрасна людина і ми ще не раз зустрінемося у подальшому житті. Не судилося.

Тільки-но почали налагоджуватися контакти між українською громадою Одеси і чеченською діаспорою. Ми ледве встигли провести кілька акцій на підтримку боротьби чеченського народу. Саме з цією метою і приїхав до Одеси чеченський бард. Відчувши сприятливе ставлення до себе з боку українців, він планував провести серію концертів на Одещині, а можливо, і не тільки тут. Він мав ідеальний родовід. Батько його був чеченцем, а мати — українкою з родини, що під час Голодомору 1932—1933 років зуміла залишити терени України і сховатися у Чечні. Але втрутилася доля у вигляді трьох озброєних автоматами молодих людей з характерним московським акцентом. Вони увірвалися у квартиру, де мешкав поет, і порізали автоматними чергами трьох присутніх там чеченців. Четвертий чеченець був у цей час у ванній кімнаті і вцілів, сховавшись за дверима. Його покази не залишали сумнівів щодо походження «гастролерів»…

Як таке могло статися в суверенній Україні? Відповідь знову знайдемо у Шевченка: «Ой Богдане! Нерозумний сину! Подивись тепер на матір, на свою Вкраїну. ...Ой Богдане, Богданочку, якби була знала, у колисці б задушила, під серцем приспала...» (це про Богдана Хмельницького).

Відчуття, що страшний ворог поряд, ніколи не полишало мене і до того. Здебільшого він діяв грошима або через людей впливу. Тепер уперше я переконався, що він не зупиняється і перед прямими діями — автоматними чергами. Справжня небезпека для тих, хто займається політичною діяльністю в Україні не на користь Росії, — це російські спецслужби. Так я думав тоді, так я думаю і тепер.

Чеченський народ бореться за свою і нашу свободу. Якими гарними словами звернувся до чеченців наш Кобзар: «Борітеся — поборете, / Вам бог помагає. / За вас правда, за вас сила / І воля святая!» Так я закінчив свою промову.

Якщо не знаєш, як думати — читай Шевченка, якщо не знаєш, як діяти — читай Шевченка, якщо не знаєш, як далі жити — читай Шевченка! Це сьогодні моя порада всім свідомим українцям.

Валерій ШВЕЦЬ,
голова Одеської обласної організації Народного руху України в 1994—1996 роках.

 

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

Вихід газети у четвер. Вартість передплати:

  • на 1 місяць — 70 грн.
  • на 3 місяці — 210 грн.
  • на 6 місяців — 420 грн.
  • на 12 місяців — 840 грн.
  • Iндекс — 61119

Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.

Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net