Як вічна пам’яті печать

Одного дня німці шеренгами почали виходити з лісового укриття, щоби оточити село з півдня та сходу; з півночі та заходу селянам загороджувала шлях до втечі річка та катапульта.

— Що там, мамо? — стривожилася маленька Єва, коли матір вдруге злякано підвела голову.

— Схоже, забирають молодь на примусові роботи. Залишайся тут.

Вони були на лузі на околиці села, куди чітко долинали відчайдушні крики, стелився ядучий дим.

Мати побачила односельців, що лежали обличчям до землі. Хто зважувався підвести погляд, отримував кулю. Чоловік здригнувся, відчувши, що поряд впала ще одна людина. То була його дружина, котра встигла роздивитися, що діється довкола.

— Чого лежиш? — різко зашепотіла йому у вухо. — Німців лише двоє. Піднімай людей і тікаймо.

За якоюсь миттєвою командою селяни похапцем почали підводитися й розбігатися навсібіч. Почулися постріли, пронизливий жіночий крик. Чоловік з дружиною, що зініціювали втечу, кинулися до своїх дітей. Розшукавши у несамовитому натовпі їхнього хрещеного, загукали:

— Ви молодий, хапайте діток і тікайте!

Той помчався з малими до лісу. Там знайшлася глибока вирва після недавнього вибуху. Сховалися у ненадійному прихистку, залишалося одне: молитися.

Минуло небагато часу. Але достатньо, щоб галопуюче дихання дітей трохи вгамувалося. Раптом хрещений напружився. До ями хтось наближався. Неквапливі, розмірені кроки не могли належати комусь з односельців — зляканих, здатних рятуватися тільки бігцем. Над ямою зупинився кремезний чоловік. Виявилося, поляк. В очах хрещеного не було страху — лише якась звіряча лють і рішучість захищатися до останнього. Чоловік стояв, тримаючи напоготові рушницю. Погляди зустрілися, але ніхто не робив першого кроку. Поляк стояв біля ями, доки довкола шастали німці. Стеріг. Потім мовчки обернувся і пішов геть.

Інший епізод. У великому котловані загусла тиша. Люди стояли, похиливши голови. У кожного лише одна думка: врятувати себе і своїх рідних. Несподівано тишу розітнув гучний дитячий плач. Мати шепотіла щось заспокійливе, однак немовля не вмовкало. Люди інстинктивно почали відступати від матері з дитям на руках, кидали на неї лихі погляди. Ось-ось тут будуть німці…

— Люди! Вбийте дитя, задушіть! Я не можу, бо я — матір! — божевільно кричала недавня породілля.

Натовп не ворухнувся. Ніби закам’янів. Приречено дивився на дитину, яка продовжувала верещати.

— Там перевірив? — запитав німець у вояка, кивнувши на котлован.

— Навіщо? Чуєш, дитина заливається? Всі інші, мабуть, перебиті.

Німці пішли далі.

— Чи довго ще нам тут сидіти? — запитала дівчинка.

— Не знаю, — сумно відповіла старша сестричка.

Хрещений жалісливо подивився на дівчаток, пошепки попросив розмовляти тихіше, а краще — зовсім мовчати.

Минали хвилини. Зненацька лісову тишу порушили чиїсь кроки.

— Тато! — радісно вигукнула молодша і визирнула з ями.

Радість була передчасною. Пролунав постріл, чоловік впав. Дівчинка відчайдушно закричала. Хрещений запізно затулив їй долонею рота. Над ямою стояв озброєний німець. Той самий, що вбив тата. Старша сестричка хоробро випрямилася на повен зріст, зробила кілька кроків…

— Візьміть, пане, чобітки! Тільки не вбивайте…

Другий постріл, і дитина впала мертвою. Німець обійшов дівчинку, не насмілюючись вступити у калюжу дитячої крові. Пішов у протилежному напрямку...

Про все це дідусь дізнався з різних вуст. Частково — від Єви, котра живе неподалік від Вілля. Жінки, яка у 1943 році маленькою дівчинкою з матір’ю збирала на лузі квіти. Разом із школярами-дослідниками дідусь поїхав до іншої жінки — вчительки. Вона показала вірша, написаного про дитину, котру ледь не вбили у котловані. Про ту страшну мить розповіла вчительці її мати.

Найбільш хвилюючою була зустріч з чоловіком з Вілля — зовсім випадкова. Чоловік ловив у річці рибу руками. З’ясувалося, що його матір’ю було оте крихітне немовля з котловану. Нині вона живе неподалік, у селищі Сосновому. Самим своїм існуванням нагадуючи про безсмертний подвиг і неокупні жертви наших пращурів.

Юлія ТАТАРЧУК,
учениця гімназії №8.
м. Одеса.