№ 89 (21457) субота 9 листопада 2013 року

Україна семимильними кроками наближається до зриву підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. І чим ближче Рубікон, тим голосніше постає питання щирості діючої влади на шляху до задекларованої мети. Відверте зволікання та дрібне інтриганство, до якого вдається команда президента, створюють враження, що питання геополітики та відповідальність перед історичним кроком остаточно поступилися ірраціональним страхам лише однієї людини.

«Українській правді» стали відомі подробиці чи не найвідвертішої розмови, яка відбулась у четвер між Петом Коксом та Олександром Квасьневським і представниками Партії регіонів під час формальної зустрічі у Верховній Раді. Тональність цього діалогу та рівень дискусії вбивають будь-яку надію на виконання умов, необхідних для підписання Угоди про асоціацію.

Учора побачив світ указ Президента України, про підготовку якого говорили ще минулого тижня, — «Про звільнення Е. Матвійчука з посади голови Одеської обласної державної адміністрації».

Наступним указом глава держави призначив на вивільнену посаду Миколу Скорика. Вчора ж відбулося представлення Миколи Леонідовича у новому статусі. Виконав цю місію віце-прем’єр Юрій Бойко.

Нагадаємо, Микола Скорик — наш земляк: народився, навчався і починав свою професійну та політичну кар’єри в Одесі. З приходом до влади на Одещині «команди професіоналів Матвійчука» втратив посаду голови обласної ради. Переїхав у Крим, де в останні роки працював міністром фінансів автономії.

Щодо відставного Матвійчука, то, наразі, президент Віктор Янукович призначив його своїм радником.

Нотатки про книжку Олекси Різникова «Спадщина тисячоліть: українська мова (чим вона багатша за інші?)»

Слова, що винесені в заголовок, зійшли на згадку щойно по прочитанні цієї книжки. Це рядок з пісні. Причащайтеся якомога частіше рідною мовою — цим будемо зміцнювати імунітет проти чужинських впливів, яким так легко, на жаль, піддаються українці. Читаймо такі книжки — кожна є рівноцінною цілому концертові патріотичних пісень: емоції приходять і погамовуються перед іншими, знання — залишаються і стають зброєю. Пам’ятаєте: «О, слово, стань мечем моїм!» (Олександр Олесь) або ж: «Слово, чому ти не твердая криця?...» (Леся Українка).

Важко сказати, хто більш підставово може бути поіменований вченим-мовознавцем — той, що захистив дисертацію (а може, й дві), а потім дав позитивну оцінку закону «Про засади державної мовної політики» (2012), чи той, хто щоденно за письменницьким столом працює зі словом як практик (не випадково й поіменований синонімічно: майстер Слова) і досліджує його як науковець.

Антидифамаційна ліга (американська організація боротьби з антисемітизмом) нагородила посмертно за «відвагу і героїзм у порятунку євреїв» під час Другої світової війни митрополита Андрея Шептицького, який у той час очолював Українську греко-католицьку церкву, повідомляє РІСУ.

Антидифамаційна ліга нагадує, що митрополит Андрей Шептицький (1865—1944), який очолював УГКЦ з 1900-го й аж до смерті, відверто виступав проти переслідувань євреїв у зверненнях і до віруючих, і безпосередньо до нацистського керівництва. За його вказівками й під його керівництвом євреям видавали фальшиві документи, зокрема свідоцтва про хрещення, їх переховували в монастирях, кількох євреїв Шептицький переховував у власному будинку. Він також написав листа голові СС Генріху Гіммлеру, протестуючи проти вбивства євреїв. А його пастирське послання «Не убий», що закликає не йти на «політичні вбивства» євреїв, зачитували у кожній церкві.

Роботи почалися в екстреному порядку 1 листопада, хоча кінцевий проект із затвер­дженою документацією та компетентними ви­сновками вчених трьох інститутів і досі не готовий (планують ухвалити десь через два місяці). Свій поспіх чиновники виправдовують складністю ситуації, в якій зволікання і довгі роздуми неприйнятні. Кажуть, якщо й надалі вагатися, рятувати буде вже нічого.

Перша 120-метрова черга труб уже на лимані! Урочисте закладання першої труби водогону, який з’єднає Куяльницький лиман з Чорним морем, стартувало наприкінці минулого тижня. В присутності екологів чиновники різних рангів роз’яснювали журналістам місцевих і національних ЗМІ план робіт і труднощі, з якими довелося зіштовхнутися. Здебільшого це стосується старих труб, на які раніше покладали такі надії. На ділянці з боку насосної станції більшість з них не відповідають експлуатаційним нормам. Їх обіцяють замінити, а ті, що ще придатні, — промити, почистити. «Приведемо їх до ладу, зробимо зсередини цементно-піщану ізоляцію. Завдяки цьому уникнемо агресивного впливу зовнішнього середовища на бетон», — зазначив головний інженер проекту, заступник директора інституту «Укрпівдендіпроводгосп» Олег Чижик. Наступний етап — проведення робіт у напрямку залізничних шляхів до Лузанівки, «прокол» і перехід під Об’їзною дорогою. Загальний метраж труб, готових до експлуатації, після цих маніпуляцій складатиме 1240 метрів.

Закінчення. Початок у номерах за 2 та 7 листопада.

Та залишимо шкільні стіни, ви­йдемо на світ Божий. І тут… секс. Кругом тільки й чуєш: секс, сексуальність, сексапільність, секс-бомба, секс-гігант тощо. Майже повсюдно під час прийому молодої жінки на роботу з-поміж інших її достоїнств увага акцентується на її сексапільності: не важливо, що написано в її очах, а от «решта» — груди, сідниці, стегна і т.д. — мають відповідати певним критеріям і смакам роботодавця. А з екранів час від часу лунає: «В Совєцькому Союзі сексу не було, а у мене був і тепер є. Імпаза!» — вигукує цей новоспечений Казанова. А поважні чоловіки з поважними науковими титулами та з повногрудими дівицями за компанію настійно пропонують телеглядачеві надзвичайні сексуальні чудеса: «Тонгкат Платінум», «Ярса Гумба» — це радикальне побільшання статевого органу, це кількадобова його готовність до «роботи», і все це має дати коханцям неймовірну насолоду. Цікаво тільки, а на що були б здатні оті секс-бомби та секс-гіганти без отих «Імпаз» та «Тонгкатів»? Бо наші «нецивілізовані» предки не знали цих чудес, тому досить примітивно продовжували свій рід, ба навіть поповнювали та омолоджували генофонд нації після страшних воєн без «Імпаз» і «Ярси Гумби».

Знову мимоволі пригадались і старенька київська вчителька, і козятинські молодиці, для котрих шорти були чималим дивом, і житомирські студентки, для яких оголені стегна при людях видавалися гріхом… А що вже казати про стрінги! Але ж вони є і нікуди не дінуться, доки їм на заміну не з’явиться ще щось карколомніше.

Кожна людина мусить завчасно декларувати свій намір про згоду чи незгоду стати донором органів. Про це йшлося на брифінгу, присвяченому десятій річниці з дня проведення в Україні успішної пересадки серця. Отож пацієнт, якому пересадили основний орган у Київському міському центрі серця, очолюваному Борисом Тодуровим, відзначив десятий ювілей свого другого народження.

Україну називають колискою клінічної трансплантології, бо саме в нашій країні у 1933 році в Харкові Юрій Вороний уперше в світі виконав органну трансплантацію — пересадив нирку від донора-трупа.

Вода з прадавньої криниці Саулко в селі Борсуки, що тягнеться вздовж траси Балта — Кодима, визнана людьми цілющою при очних хворобах. Навіть ген-ген звідки сюди прямують недужі, почувши про диво-джерело. З великою вірою у Бога п’ють цю воду, промивають нею очі.

— Наші селяни здавна лікуються цією водою. Сільська робота — що в господі, що в городі — завжди і з порохом, і з протягами пов’язана, тож очі часто потерпають, запалюються. Тоді ми промиваємо їх криничною водою, і недуга минає, — запевняють жителі Борсуків.

Я дав їм своє слово, гірко писав Тарас Шевченко, а Україна так і не пробудилася від сну. Але слова мають силу. Слова великих людей мають велику силу. Зерна правди, посіяні Тарасом Шевченком, мали прорости. І вони проросли буйним цвітом українського національного відродження початку двадцятого сторіччя. «... бо джерелом українського відродження 1917 року був передусім Шевченко та його ідеї...» (Дмитро Донцов).

Покоління молодих людей буремних двадцятих і тридцятих років минулого століття усвідомило себе українцями саме завдяки Шевченку. Батьки-отамани, а здебільшого це були молоді хлопці по 25—30 років, із шаблею в руці і «Кобзарем» за поясом боронили як могли нашу Україну від московсько-більшовицьких окупантів. Таким був Василь Чучупака — головний отаман Холодноярської республіки — вчитель за фахом, таким був і один з його братів — також учитель. Не випадково саме на їх чорному прапорі були написані слова «Воля України або смерть». Таких отаманів було багато, але, на жаль, багато було й отаманів, які Шевченка не читали. Які колосальну енергію всенародного українського здвигу пустили в річище анархії і взаємного поборювання. Таким, на мою думку, був батько Махно. Він декілька разів об’єднувався з більшовиками проти російських й українських націоналістів, але жодного разу не об’єднався з українськими націоналістами проти справжніх ворогів української нації — російських націоналістів і більшовицьких інтернаціоналістів. Останні згодом швидко перейшли на позиції російського великодержавного націоналізму.

Мій дідусь Степан Федорович Ткачук завжди цікавився історичними дослідженнями. Та й сам провадить пошуки. Одне з таких досліджень, яке мене особливо схвилювало, — про знищення під час Другої світової війни села Вілля Рівненської області. Почувши його розповідь, вирішила: люди мають про це знати.

1943 рік. Щоночі німці спалювали одне село, а бандерівці, прагнучи помститися, знищували ворожі укріплення. Проте мешканці Вілля навіть не здогадувалися, яка біда на них насувається.

До свого тридцятиліття легендарна комік-трупа «Маски-шоу» наближається з подарунком для шанувальників: 15, 16, 17 листопада у Будинку клоунів відбудуться прем’єрні вистави під назвою «Маски в кубі». Надалі постановки стануть регулярними, як у театрі на Ольгіївській, так і на гастролях. Про це розповіли на прес-конференції учасники творчого колективу на чолі з Георгієм Делієвим.

Творча історія «Масок» почалася тридцять років тому із самодіяльного гурту. За цей час вони стали символом сучасної української клоунади, заполонили телебачення й отримали власний театр — у 2003 році у комік-трупи з’явився Будинок клоунів, де з величезним успіхом проходять їхні постановки. Щороку колектив радує своїх прихильників новими спектаклями, й ось на тридцятиліття театру — «Маски в кубі»

Все! Тепер, нарешті, розбагатію: законом заборонили рекламувати ліки по телеку й радіо. Не спокушуватимуть мене більше бігати в аптеку й купувати те, потім ще те...

Я з полегшенням ввімкнув радіо­приймач, відшукав улюблену музичну хвилю.

— Дорогий слухачу! — персонально до мене заспівав чарівний голосок. — Віднедавна до нас лантухами почали звалювати листи: люди настрашені, чому це під зиму серце дає збої. А воно ж ясно, як Божий день, — стомилося. Одного непрекрасного дня ваше серце, ну, самі розумієте... Але порятунок ще є, зателефонуйте нам, і ви пересвідчитеся у цьому, якщо встигнете перехопити наші пігулки й ковтнути їх, не забуваючи, що самолікування може зашкодити вашому здоров’ю.