№ 82-83 (21450-21451) четвер-субота 17-19 жовтня 2013 року

Андреас Умланд — німецький політолог, один з провідних європейських фахівців з радянської та пострадянської політики, великий знавець політичних процесів у Східній Європі та Україні, доцент кафедри політології Національного університету «Києво-Могилянська академія» — відповів на запитання кореспондента «Чорноморських новин».

— Пане Андреасе, чи буде, на вашу думку,  у листопаді цього року підписана Угода про асоціацію між Україною та ЄС?

— Наразі постає така картина, що головним чинником підписання угоди буде звільнення Юлії Тимошенко. Якщо її буде звільнено, ймовірно, відбудеться підписання. Є й інші умови. На тих чи інших напрямках Україна має проявити так званий відчутний прогрес для того, щоб Рада міністрів закордонних справ країн ЄС дала рекомендацію на підписання угоди. Якщо на майбутньому Вільнюському саміті Східного партнерства це з якихось причин не відбудеться, то Угода буде підписана у 2014 році. Я не можу собі уявити ситуацію, що ця угода не буде підписана  взагалі. Отже, я виходитиму з того, що підписання угоди буде, і що відносини між ЄС та Україною і між Україною та Росією різко зміняться і можна буде справді говорити про геополітичну реконфігурацію Східної Європи.

— Якщо Польща та Литва вважаються адвокатами України у Європі, то Німеччина у нас більше асоціюється з суворим прокурором. Досить пригадати саміт НАТО у Бухаресті, де Німеччина разом із Францією заблокували нам та Грузії надання ПДЧ. Вважалося, що Німеччина тоді не захотіла псувати традиційно хороших стосунків з Росією. Як буде цього разу, у Вільнюсі? Чи змінилося останнім часом ставлення керівництва Німеччини до України і чи не почуємо ми у Вільнюсі чергове німецьке «найн»?

— Річ у тім, що це два різних питання. Насамперед різниця в тому, що НАТО та членство в НАТО є проблемою, яка розділяє українське суспільство. Тоді як Угода про асоціацію — це не спірне питання, принаймні серед української еліти та більшості ваших громадян. Європейський Союз не сприймається в Україні як вороже утворення. Негативного сприйняття мало, є нейтральна позиція, є схвальна позиція, є позиція «я не знаю, я не хочу знати», але відвертого несприйняття нема, і європейська інтеграція могла б стати об’єднуючою національною ідеєю для України. Євросоюз, і зокрема Німеччина, хотіли б підписати цю угоду.

«Як козаки Хаджибей на Одесу перетворили» — лекція доцента Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова, кандидата історичних наук Володимира Полторака в Одеському вільному університеті.

«Ми повернули правду історії» — читаємо на величезних біл-бордах в Одесі та поза нею. Ці написи російською мовою розраховані на людей, котрі усе ще перебувають під впливом ідеологічних міфів минулого, в якому не було — і не може бути за визначенням — місця для незалежної Української держави. Тієї невеликої частини суспільства, котра ще й досі не сприймає цієї держави та підпомагає тим внутрішнім і зовнішнім чинникам, що тягнуть нас у вчорашній день, де українці вже остаточно розчиняться як етнос і стануть розчином для будування нової імперії. Це, безперечно, політика — саме та, яку справедливо називають брудною. Не діло політиків говорити про історію, це — справа фахівців, науковців (хоча й серед них нерідко трапляються особини, підвладні політичній кон’юнктурі).

На вулицях Одеси з’явилися зубасті матрьошки. Плакати і листівки з таким зображенням закликають українців не купувати російські товари у відповідь на низку недружніх кроків північного сусіда щодо України. Також біля магазинів, ринків, людних місць і в супермаркетах можна зустріти аналогічні заклики зі штрих-кодом товаровиробників Російської Федерації та ще одним російським символом — валянками.

Такі плакати, листівки і наклейки поширюються у Луганську, Дніпропетровську, Івано-Франківську, Житомирі, Херсоні, Донецьку, Ка­м’янці-Подільському, Тернополі, Львові, Харкові, Луцьку, Кірово­граді, Броварах, Димитрові, Черкасах, Києві та низці інших міст у рамках всеукраїнської кампанії «Не купуй російське!». Незабаром вони з’являться в усіх регіонах України.

Всеукраїнська громадська ініціатива «Підпису — ЄС!» стартувала в Одесі. На прес-брифінгу відомі одеські громадські активісти розповіли про старт і формат кампанії.

Як повідомив член всеукраїнського правління ГО «Молодь Демо­кратичного альянсу» Кирило Філімонов, у рамках ініціативи «Підпису — ЄС!», що стартувала 28 вересня в Києві, згодом — в інших містах України, і в Одесі зокрема, відбуватиметься збір ручок від звичайних громадян, що означатиме символічне уповноваження президента Віктора Януковича підписати угоду з Європейським Союзом. Натомість учасники акції будуть отримувати наліпку — зірочку з текстом: «Я уповноважую президента підписати Угоду про асоціацію між Україною та ЄС. Підпису — ЄС!».

У суботу, 19 жовтня, в Одеському будинку-музеї ім. М.К. Реріха (вул. Велика Арнаутська, 47) о 16.00 відбудеться поетична зустріч «Крізь терни до зірок».

Гість вечора — Інна Богачинська — одеситка, яка вже багато років живе у США.

В Україні понад 2 мільйони гектарів офіційно вважаються нічийними. Переважно їх власники на старості літ залишилися без спадкоємців. Тож в останню мить свого життя їм не було кому передати своє майно та землю.

Доволі часто потенційні спадкоємці не заявляють свої права на земельні ділянки, адже здебільшого мешкають у містах і тому не мають наміру займатися сільським господарством.

Така земля, що втратила свого власника, називається відумерлою спадщиною. Її площа щороку зростає. Значною мірою це зумовлено складною демографічною ситуацією, яка склалася у селах. Переважно в них залишилися люди похилого віку. Згідно з результатами минулорічного опитування, проведеного проектом USAID «АгроІнвест», 24,1% власників земельних паїв сповнилося 70 і більше років.

Про проблеми відумерлої спадщини — інтерв’ю із завідуючим кафедрою землевпорядного проектування Національного університету біоресурсів і природокористування України Андрієм МАРТИНОМ.

Маючи хист підприємця, молодий енергійний мешканець Ширяєвого Василь Семенович Ковальчук ще у 2005 році вирішив придбати будинок на вулиці Шкільній, 31а та облаштувати в ньому соціальний магазин. Товарів у новій торгівельній точці не бракувало, було навіть усе необхідне для ритуальних послуг. Однак проіснувала крамниця недовго — лишень чотири роки. Чиясь лиха, заздрісна рука «кинула іскру». Згоріло тоді краму на суму понад 60 тисяч гривень. Чим не детективна історія? У ній Василь знайшов і виконавців, і замовників. Сам, без будь-яких «знатоків». Це було таки легше, ніж знайти крайніх у тій тяганині, оповідь про яку нижче.

«Коли придбав той будинок, постало питання про земельну ділянку біля нього, тобто звичайний сільський город. Селищна рада з цим не зволікала і наступного року рішенням сесії виділила 15 соток довколишньої землі. Це дозволило мені поставити гараж, відкрити автомайстерню. Працювалося нормально. По один бік нового обійстя мав тихого, сумирного сусіда, по другий — високий паркан, що відділяв від мене адміністративну територію колишнього колгоспу. Зразу ж за парканом височіла простора будівля теслярського цеху.

Уже вдев’яте наприкінці вересня проводиться всеукраїнський конкурс збирання винограду «Золота Амфора», на який з’їжджаються до Криму кращі представники галузі з усієї країни. У цьогорічних змаганнях взяли участь посланці дев’яти господарств Херсонської, Одеської та Миколаївської областей, Закарпаття і, звісно ж, самого Криму. Особливістю конкурсу є не тільки те, що визначається кращий у професії, а й те, що поряд зі спортивним азартом суперництва, із загальною атмосферою свята він щоразу стає місцем знайомства з усіма новинками та основними тенденціями розвитку виноробства.

За день до початку змагань відбулася зустріч журналістів (а вони приїхали з різних регіонів країни) з організаторами «Золотої Амфори» та керівниками компанії «Алеф-Віналь».

Закінчення. Початок у номері за 10—12 жовтня.

Однією з головних причин повоєнного голоду, як уже зазначалося у попередній частині цієї статті (див. «ЧН» за 10—12 жовтня), була засуха, що охопила всі зернові райони України, в тому числі й нашу Одеську область. Особливо постраждала Одещина через брак посівного матеріалу, і тому після жорстокої зими не було можливості пересіяти колосові. Врожай зернових в Україні в 1946 році становив у середньому 3,8 центнера з гектара. А в колгоспах, зокрема Одеської області, було зібрано на круг і того менше — по 2,6 центнера. Та серед цілого комплексу причин голоду все ж визначальною була сталінська політика хлібоздачі. Директиви щодо організації й проведення жорстких хлібозаготівель йшли безпосередньо від Сталіна. Він був головним режисером і диригентом.

Іван Іванович Козирод — педагог, мистецтвознавець, художник, людина, яка вміє цінувати творчість і любить мистецтво. Пріоритет творчості для нього був завжди, навіть тоді, коли як чиновнику доводилося приймати непрості рішення. Нинішньої осені знаний і шанований митець відзначає своє дев’яносторіччя.

Вечірнє сонце,
дякую за день!
Ліна Костенко.

Шляхи від дому

— Ваше життя — це ціла епоха, період, що охоплює становлення і розвиток двох держав: СРСР і незалежної України. Цікаво осягнути минуле через індивідуальний досвід, долю однієї людини. Розкажіть, будь ласка, про себе, а також про те, яким був ваш шлях до мистецтва.

— Перші й найсильніші враження ми завжди отримуємо у дитинстві.

Народився я 14 жовтня 1923 року в селищі Сахновщина (нині — смт, райцентр) на Харківщині, в сім’ї залізничника. Родина була багатодітною, я вже був дванадцятий — і всі хлопці! Ото «радість» для мами! Вона мріяла про дівчинку, але моє народження розвіяло ці сподівання, тому в дитинстві жартома звала мене «доцею», чим дивувала сусідок. Вижило нас, на жаль, лише четверо, з яких двоє полягли на війні.

У нашій родині 19 жовтня відбудеться визначна подія. Подумала про це — і перед моїми очима постала батьківська хата, де я народилася, де жила, де виросла зі своїми найсвітлішими і найріднішими татом і мамою. В народі кажуть, що основою родини є батько, а душею і берегинею сімейного тепла — мати. Батько — Петро Юхимович Горовий — був опорою, захистом. На жаль, уже пішов із життя. А ось про люблячу матір, працьовиту господиню, турботливу бабусю, делікатну тещу, досвідченого керівника, справедливого вчителя Надію Іванівну Мардаренко і хочу сьогодні розповісти. Попри хворобу, вона в позитивному настрої святкуватиме свій ювілей — 95-річчя.

У невеличкому селі Мар’янівка Миколаївського району у далекому 1918 році в родині селян Івана Олександровича та Горпини Іванівни народилася жадана донька-первісток — Надія. З раннього дитинства вона була помічницею своїм батькам. Із задоволенням навчалася в Мар’янівській початковій школі. Досі з пошаною згадує про свою першу вчительку — Анастасію Михайлівну Резниченко. Згодом продовжила навчання в райцентрівській семирічці, до якої що­дня доводилося далеченько ходити пішки.

Навчаючись у шостому класі, написав Микола до шкільної стінгазети замітку «Позолочена дорога». Йшлося про шлях, усипаний колгоспним зерном, яке вивозилося у засіки держави. Аж до обласної «Чорноморської комуни» потрапила згодом та стаття, ставши для Калюжного знаковою на все життя.

Через кілька років, завдяки рекомендації «Чорноморки», Миколу взяли в районну газету «Степова комуна», що у Березівці, а в неповні двадцять (перед війною) він став її редактором — наймолодшим на Одещині. Його «районка» потрапила на столичну виставку. Запорукою успіху цього простого сільського хлопця, що навіть не мав вищої освіти, став власний публіцистичний стиль — писати для читача доступною мовою про зрозумілі речі. А ще Микола мав від роду гарне почуття гумору. Ох і діставалося від нього декотрим керівникам сільпо та комунгоспу! Не минулося це йому. «Куди слід» пішли сигнали від «трудящих»: «А вам відомо, що редактор приховує своє походження із куркульської сім’ї?!». Приховувати, власне, було нічого. Всі й так знали, що розкуркулений Миколин батько справді відсидів шість років, але завдяки листам сина до самого Калініна, врешті, був повністю реабілітований, і як повноправного громадянина разом з іншими односельцями у 1941 році його мобілізували на фронт. До речі, сміливість звертатися до столиці, мабуть, передалася Миколі ще від його діда Нестора. Того самого, що першим у волості написав листа цареві про безчинства місцевого поміщика. Чи було за те щось поміщику, вже ніхто й не пам’ятав, а ось діда довіку всі поважали.

Медична реабілітація потерпілих на виробництві — один з основних напрямків роботи Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України.

Основною складовою медичної реабілітації є соціальна реабілітація людини, яка потрапила у складну ситуацію та втратила здоров’я. Спеціалісти фонду докладають максимум зусиль, щоб постраждалі на виробництві не почувалися обділеними та неповноцінними.

Перший заступник голови Державного агентства з питань науки, інновацій та інформатизації Борис Гриньов вважає набуття Україною асоційованого членства в Європейській організації ядерних досліджень (CERN) справжнім проривом нашої країни в сфері сучасних ядерних досліджень.

В ефірі телеканалу БТБ він зазна­чив, що цим кроком ми прорубали вікно в Європу в сфері ядерних досліджень, насамперед у ядерній медицині, інформаційно-комука­ційних технологіях, альтернативній енергетиці та нанотехнологіях.

За словами Бориса Гриньова, членство в цій престижній дослідницькій організації дозволить легалізувати статус багатьох учених-українців, що не давало їм можливості достойно представити країну в світі. Вже зараз 47 українців працюють у CERN, з яких 25 — у різних проектах.

Єдиний в Україні одеський приватний Музей контрабанди, розташований у підвалі будинку на Катериненській, 6, цими днями приймав поповнення своєї незвичної колекції. У присутності великої кількості журналістів Сергій Стеблиненко, нащадок одного з майстрів, що працювали в місцевих катакомбах, подарував музеєві інструменти свого діда, Івана Тимофійовича Тюпи. З допомогою двох пил, поздовжньої і поперечної, в глибинах Одеси та її передмість видобували камінь-черепашник, який ішов на будівництво.

«Ці пили я знайшов два роки тому, коли почав реконструювати будинок, який мені дістався від предків, — вони жили під Одесою з 1860 року. Там, на горищі, я і знайшов ці дві пилки», — розповів Сергій Стеблиненко.

У дні, що передували святу Покрови Пресвятої Богородиці, яке в Україні традиційно відзначається як День Українського козацтва та річниця утворення Української повстанської армії — нині вже 71-а, повсюдно відбувалися різні цікаві події та зустрічі.

Ще не настав час, щоби вільно розмовляли з молоддю учасники національно-визвольної боротьби: певне, дуже бояться у нас, що ці ветерани, яких, на жаль, лишається обмаль, прищеплять молодим людям бацилу антикомунізму, патріотичного настановлення до своєї незалежної держави.

Цей час обов’язково прийде, але ряди ветеранів катастрофічно рідшають: роки виснажливої збройної боротьби, нелюдські умови совєтських концтаборів, у яких вони провели найкращі роки життя, даються взнаки.

З нагоди 71-ї річниці створення Української повстанської армії (14 жовтня 1942 року) одеські активісти молодіжних громадських організацій «Сокіл» та «Студентська Свобода» 12 жовтня провели Забіг здорової молоді. Захід відбувся під гаслами: «Героям УПА — слава, українцям — сильна держава!», «Роман Шухевич — наш герой!», «Спорт! Здоров’я! Націоналізм!».

Стартувавши по обіді від пам’ятника отаманові Головатому (Старобазарний сквер), націоналісти пробігли центральними вулицями міста до меморіальної дошки, присвяченої Іванові та Юрієві Липам, на вулиці Пастера, де влаштували руханку. Таким чином націоналістична молодь вшанувала героїв УПА та закликала містян дотримуватися здорового способу життя.

Несподівана радість: в Одесі — хор імені Григорія Верьовки. Національний, заслужений, академічний, народний… На славетній сцені Одеського національного академічного театру опери та балету, яка ще пам’ятає неперевершену Соломію Крушельницьку, геніального Миколу Лисенка — гордість і класику української музики, багатьох інших славних українців. Хоча в Одесі про це вже забули — не хочуть пам’ятати, бо воно їм тут ні до чого, до «русского міра» його не причепиш ніяким боком. Роками одесити не бачать та не чують тут ані відомих у світі українських колективів, ані окремих виконавців.

Це диво непоясниме, що два дні поспіль одесити мали можливість насолоджуватися українською музикою, українським словом: слідом за хором імені Григорія Верьовки, другого-таки дня, у філармонії співала Оксана Білозір, артистка, що вже багато років нагадує всім, закликає взяти собі на карб такі прості слова: «А я — україночка», та пишатися цим, пишатися своєю країною, своєю нацією. Пишатися на злість та всупереч тим, хто впевняє тут усіх зі своїх злісних ефірів, що Україна — це лише територія, а українці, звісно, фашисти, нацисти, націоналісти… Та якби вони всі були справді націоналістами, то чи будь-хто посмів би отако зневажати великий народ, що дав назву країні?!

До 110-річчя будівлі Українського театру

Стодесятилітній ювілей будинку, в якому зараз розташовується Одеський академічний український музично-драматичний театр ім. В. Василька, безперечно, вартий особливої уваги. Оскільки пов’язаний і з неординарною особистістю його зодчого, і з цілою низкою подій не лише культурного, а й навіть і містичного характеру.

Ініціатором зведення в Одесі нової театральної будівлі на самому початку ХХ століття став заможний поціновувач мистецтв Олександр Іліодорович Сибіряков, який походив з родини київських цукрозаводчиків. Він закінчив Петербурзьку консерваторію з класу вокалу та фортепіано і навіть три роки стажувався як вокаліст в Італії. Проте, тверезо оцінивши, що Карузо з нього не вийде, Олександр Сибіряков усе ж знайшов себе в мистецтві як видатний театральний організатор. У 1897—1900 роках він був антрепренером одеського Міського театру (нинішній театр опери та балету), і, на думку знавців історії культури, цей період в історії театру вважається найус­пішнішим. Однак Олександр Сибіряков захопився ідеєю створення нового, саме драматичного, театру в Одесі і, знайшовши однодумця в особі архітектора Семена Ландесмана в 1900-у приступив до його спорудження.

7 листопада о 19.00 у Великому залі Національної музичної академії відбудеться гала-концерт лауреатів міжнародного фестивалю-конкурсу дитячого та юнацького мистецтва «Акорди Хортиці» у супроводі Національного ансамблю солістів «Київ­ська камерата» під керуванням народного артиста України В’ячеслава Реді.

Дитяча музична творчість є одним із найскладніших та найтриваліших процесів становлення особистості. Відтак музичний конкурс для юного учасника часто визначає його подальшу мистецьку долю. Понад 7 тисяч юних музикантів від 7 до 17 років з України, Білорусі, Росії, Німеччини, Австрії, Сербії, Китаю, Південної Кореї, США взяли участь в «Акордах Хортиці», який з 2001-го проходить у Запоріжжі.

Маловідомий факт з історії української Одеси

Одним з чинників розбудови національної культури колись і дотепер є розвиток національної преси та книговидавництва. На початку ХХ століття, в період політизації українського національного руху, це завдання не лише не втратило своєї актуальності, а й посилилося у зв’язку з необхідністю донесення поглядів націєтворців до свого народу з метою пробудження його від тенет малоросійства. Безумовно, найвагомійший внесок у цю справу зробив одесит Є. Фесенко. Але діяв він далеко не в національному вакуумі.

У цьому, зокрема, переконує досвід обійденого увагою істориків Володимира Кононовича Фоменка (іноді він фігурує у джерелах як Хоменко) — голови теж нині забутого одеського «Благодійного товариства видання та поширення релігійно-моральних та просвітницьких книг українською мовою». В. Фоменко народився у родині священика станиці Уманської Кубанської області. Завершив навчання у Ставропольській духовній семінарії у 1902 році. Після навчання у 1907-у на історико-філологічному факультеті Юр’ївського університету перевівся у Новоросійський університет, але провчився тут на аналогічному факультеті лише один семестр.

З’явився друком №5—6 незалежного літературно-мистецького та громадсько-політичного журналу іноземної літератури «Всесвіт», на сторінках якого представлені й одесити — як ті, що продовжують жити й працювати на рідних теренах, так і ті, що за різних обставин живуть і працюють нині в різних краях чи й державах.

Насамперед варт зазначити, що головним редактором цього шанованого часопису нині є наш краянин Дмитро Дроздовський, котрий виступив у цьому числі «Всесвіту» і як учасник діалогу з перекладачем, есеїстом і колумністом Андрієм Бондарем «Головна ознака ставлення поляків до нас... — брак імперського апломбу і розмова з рівним».

Продовження. Початок у номерах за 7, 12 та 19 вересня.

«Щоб щасливими
були дні твої...»

Ми приходимо у цей найкращий з усіх світів, щоб бути щасливими. Але далеко не всі називають себе такими. І хоча шлях до щастя відкритий усім, багато хто збивається на манівці. Чому?

Якщо ми й не знаємо досконало Біблію, а тільки на шляху до її пізнання, то нам, напевно, все ж знайомі десять Божих заповідей, якими намагаємося керуватися у своєму житті. Їх всього десять. І саме за ними звітуватимемо за справи земні. Тому так прискіпливо придивляємося до своїх вчинків на схилі життя.

Нещодавно відбувся поетичний фестиваль-конкурс у м. Котовську. Це дійство, що організовується Центром української культури що два роки, й цього разу було чисельним за кількістю учасників та набуло неабиякого розголосу. Навіть звучали пропозиції проводити «Осінь у Бірзулі» щорічно.

На землях бірзульських свого часу мешкали й побували тут видатні добродії та майстри красного письменства Євген Чикаленко, Михайло Коцюбинський, Олесь Гончар, Михайло Стельмах та багато інших, у тому числі й з-закордоння. Багата земля джерельної води, золотоколосих полів наділяє і своїх господарів непересічним поетичним даром.

Як уже повідомляли «ЧН», недавно в нашому місті з творчим візитом побував відомий письменник і журналіст Олександр Гаврош — лауреат конкурсу «Коронація слова», всеукраїнського рейтингу «Книга року», міжнародного конкурсу кіносценаріїв «Шевченко-200». Цього року він також став лауреатом одеської «Корнійчуковської премії» за дитячу п’єсу. За мотивами його книги «Неймовірні пригоди Івана Сили» знято повнометражний художній фільм «Іван Сила», всеукраїнська прем’єра якого відбулася 3 жовтня.

Ужгородець — давній друг одеситів, він чимало писав у ЗМІ про наше місто, зокрема й на шпальтах «Чорноморських новин». Зустріч із письменником пройшла в Українському клубі Одеси. Незважаючи на пізній час, зібралося досить багато шанувальників творчості гостя. Самого ж автора чекав сюрприз: хлібосольні господарі (точніше господині) зустріли його домашньою смакотою і розпростертими обіймами.

(Закінчення. Початок у номерах за 28 вересня та 10—12 жовтня).

Ейн-Бокек
(Мертве море)

Мертве море називають найкращою курортною територією світу. Географічно — це тектонічне безстічне озеро, яке розташоване на території Ізраїлю та Йорданії. Його узбережжя — найнижчий суходіл нашої планети.

Площа Мертвого моря — 1050 км2, довжина — 76 км, середня глибина — 335—356 метрів. У море впадає ріка Йордан. Вона з кожним роком міліє, тож Мертве море, як і наш Куяльник, також міліє, потребуючи негайних реанімаційних заходів.

Мертве море — одна з найсолоніших водойм світу (запас солей тут, за приблизними підрахунками, складає майже 50 мільярдів тонн). Концентрація солей — від 350 до 500%. Це як у літрі води розчинити півкілограма солі. Для порівняння: у нашому Куяльнику найвища концентрація солі у воді не перевищувала 150%.

Продовольчі агентства ООН оцінили число тих, хто потерпав і потерпає від хронічного голоду в 2011—2013 роках, у 842 мільйони осіб, передає УНН.

Нинішня цифра нижча за попередню оцінку у 868 мільйонів осіб у 2010—2012 роках та 1 мільярд 20 мільйонів — у 2009-у. Загалом же, порівняно з 1990—1992 роками, цей показник знизився на 17%.

У прапорщика міліції Олександра Ремовського чудова сім’я — кохана дружина Ольга, донечка-красуня Дарія та двоє гарних хлопців — 17-річний Віталій і 19-річний Сергій, які віднедавна доповнили міліцейську родину.

Скромний, завжди з посмішкою на обличчі, помічник оперативного чергового штабу УМВС України на Одеській залізниці Олександр Ремовський не тільки зразковий правоохоронець, а й особистість, про яких кажуть «людина великої душі», маючи на увазі доброту та хороші вчинки.

Сьогодні батьки дедалі більше говорять про те, що дитина радше гратиметься у комп’ютерні ігри і дивитиметься мультики, аніж читатиме. Та чи допомагає таке пасивне сприйняття інформації розвитку її інтелекту?

Інша справа — читання. Це активне сприйняття інформації. Насамперед, це той унікальний час, який ви можете приділити своїй дитині. Найулюбленіший момент кожного малюка: тато чи мама ввечері, відклавши всі свої нескінченні справи, розгортають книжку або дитячий журнал і... починається подорож. Прочитане розвиває дитячу уяву краще, ніж телевізор або комп’ю­терна гра, змушує розмірковувати, занурює у світ відкриттів і знахідок, проганяє сум і нудьгу.