Міфи і правда про «золотий вересень»

Нагадаю, що в результаті Першої світової війни українські землі, які входили до Австро-Угорської імперії, країнами-переможницями, тобто країнами Антанти, були віддані Польщі з умовою надання українцям автономії, але ця умова не була виконана. Протягом півстоліття ідеологема «братньої» допомоги братам-українцям та міф про те, що СРСР зібрав землі України, були наріжним каменем комуністичної пропаганди. У 1999-у Українська Видавнича Спілка надрукувала книгу «Правда про «золотий вересень» 1939-го» професора Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка Володимира Сергійчука. Три четвертих частини цієї унікальної книги становлять документи спецсховищ СРСР. І лише одна четверта — коментар автора.

Другу світову війну, початком якої вважається напад Гітлера на Польщу 1 вересня 1939 року, як відомо, прискорило підписання радянсько-німецького договору 23 серпня 1939-го в Москві, таємний протокол до якого передбачав розподіл сфер впливу в Європі, у тому числі й розподіл Польщі, між двома тоталітарними режимами. Крім опублікованої раніше фотокопії таємного додатку до пакту Ріббентропа — Молотова про ненапад між СРСР і Німеччиною, в 1999 році були опубліковані мемуари М. Хрущова «Время. Люди. Власть», де на сторінці 228 першого тому читаємо: «Стосовно Польщі Сталін сказав, що Гітлер нападе на неї, захопить і зробить своїм протекторатом. Східна частина Польщі, населена білорусами й українцями, відійде до Радянського Союзу». Оцінку того, як реалізовувалося захоплення суверенної держави, подаю, цитуючи згадану книгу професора В.Сергійчука: «Але якщо Гітлер відкрито напав на Польщу, то Сталін намагався окупувати призначену йому частину своєрідним шляхом, одягаючи на себе тогу визволителя єдинокровних братів. Через те, привівши з’єднання Червоної Армії в бойову готовність з перших днів вересня, більшовицький лідер вичікував більше двох тижнів — аж поки Польська держава фактично не впала. І протягом цього часу в Москві гарячково намагалися знайти спосіб узаконити за собою виділену їй Гітлером територію Польщі, аби не засвітитися перед світом таким самим агресором, як Берлін».

Теорія і практика міжнародного права з кінця ХІХ ст. не дозволяла проголошувати зайняту країну своєю власністю вже під час війни. Адже в основі справжнього уряду має бути етичний зв’язок влади з підвладними. Наслідком його є підданство, тобто відносини морального характеру. А для окупанта основою влади служить не етичний зв’язок, а його перевага в силі. Отож, згідно з міжнародними нормами, окупант не має права вимагати від населення захопленої країни підданської покірності, а також карати населення захопленої країни за повстання проти його влади, поки воно залишається неприятельським. Природно, що такі вимоги міжнародного права не могли влаштувати уряд СРСР. Тому було прийнято рішення організувати волевиявлення населення за приєднання до Радянського Союзу.

Давайте простежимо разом з професором В. Сергічуком, як організовувалося так зване «волевиявлення» народу. Для вступу на територію Польщі був створений спеціально Український фронт на базі Київського округу. Командуючий цього фронту Семен Тимошенко перед наступом отримав па­м’ятку, в якій викладалася послідовність основних заходів військової адміністрації в ході та під час захоплення визначених для СРСР територій. Десятим пунктом цього документа передбачалося: «Для розв’язання питання про характер нової влади мають бути скликані після ретельної підготовки троє народних зборів на основі загальних виборів: Українські Народні Збори з виборців по областях Західної України, Білоруські…і Польські. Ці збори повинні: 1) затвердити захоплення поміщицьких земель селянськими комітетами;

2) розв’язати питання про характер створюваної влади, тобто ви­значити, якою повинна бути ця влада — чи радянською, чи буржуазною; 3) розв’язати питання про входження українських областей до складу УРСР, білоруських — до складу БРСР та про входження польських областей до СРСР у ви­гляді Польської Союзної Радянської Республіки». (Але цього не довелося робити, бо на вимогу Сталіна 28 вересня був підписаний новий договір, згідно з яким відбувся обмін: Німеччині відійшло межиріччя між Західним Бугом і Віслою, а СРСР натомість — Литва).

Від всесильного НКВС надійшли окремі вказівки, які першим опуб­лікував відомий наш історик Юрій Шаповал на сторінках «Літературної України» (29 вересня 1999 року). Вони містяться в наказі наркома внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берії №001064 від 8 вересня. Цей наказ зобов’язував наркома внутрішніх справ України І. Сєрова та Білорусії Л. Цанаву на 22 годину 9 вересня зібрати по 50 осіб оперативних працівників НКВС та по 150 осіб оперативно-політичних працівників прикордонних військ, а начальник управління НКВС по Ленінградській області повинен відрядити до Києва 30 оперативних працівників і 30 оперативно-політичних працівників прикордонних військ, а з Москви до Мінська повинні були прибути відповідно 10 і 15 працівників. Створювалося де­в’ять оперативно-чекістських груп: п’ять — у Київському особливому військовому окрузі (по 50—70 осіб у кожній) і чотири — у Білоруському (по 40—55 осіб у кожній). І конкретні директиви: «а) ретельно проінструктувати оперативно-чекістські групи у відповідності із одержаними вказівками); б) підготувати організацію відправки та використання виділених товаришів для чекістсько-оперативної роботи; в) вжити заходів до озброєння особового складу груп наганами із відповідною кількістю набоїв». Наказ Л. Берії зобов’язував заступника наркома внутрішніх справ СРСР І. Масленникова виділити із військ Київського та Білоруського прикордонних округів у розпорядження оперативно-чекістських груп по одному батальйону чисельністю 300 осіб кожний. А інший заступник Л. Берії С.Круглов мав забезпечити резерв із територіальних органів НКВС чисельністю також 300 осіб.

Нехай вибачають читачі за інформацію, насичену цифрами та прізвищами. Це для того, щоб кожен зміг усвідомили масштаб репресивно-каральних дій, запланованих ста­лінським керівництвом. Адже сьогодні дуже потрібне розуміння кожним того, навіщо Президент В. Янукович спрямовує Україну в Європу, віддаючи перевагу демократичному її розвитку. До сказаного хочу додати, що оперативні групи створювалися під виглядом навчальних зборів. У цитованій директиві

Л. Берії не лише сказано, що «з просуванням наших військ та зайняттям тих чи інших міст будуть створюватися тимчасові управління (тимчасовий орган влади), до складу яких увійдуть керівники опергруп НКВС», а й конкретні вказівки, що належало робити на зайнятій території. Не лише негайно зайняти всі установи зв’язку, банків, казначейств, сховищ державних та громадських цінностей, друкарень, складів, архівів та провести арешти працівників державного апарату і жандармерії, а й взяти активну участь у підготовці виборів у Народні збори.

Уже 17 вересня Червона Армія звільнила Тернопіль, Збараж, Рівне, Дубно, а наступного дня — Луцьк і Станіслав (нині Івано-Франківськ). Почався масовий всенародний рух на підтримку армії-визволительки. Це було великим святом і водночас сподіванням українців на кращу долю. Саме тому Червону Армію вітали на Збручі, тобто на кордоні, з синьо-жовтими прапорами, квітами й хлібом. І галичани, і волиняни, пише В.Сергійчук, мали надію, що визволителі з-під польського гніту принесуть у їхній край справедливий правопорядок, повагу до місцевих звичаїв. Але несподівано для себе вони побачили абсолютно іншу картину і були шоковані поведінкою визволителів, загальним рівнем культури, відвертою зневагою до людини, життя якої зовсім не цінувалося.

За наказом військового командування полонених, арештованих польських урядників, а потім і мирних жителів розстрілювали в такій кількості, що прокурор 6-ї армії звернувся із особистим листом до Сталіна. З прокурорських донесень дізнаємося про величезний розмах мародерства та грабунків з боку офіцерів. Лише один приклад. Лейтенант Черпаков, виламавши двері приватного магазину в Тернополі, разом зі своїми підлеглими повністю його пограбував. Нова влада факти безчинств не оприлюднювала, вона була зайнята створенням тимчасових управлінь у містах і селянських комітетів у селах. Організатором нової влади була не армія, бо вона лише ретельно виконувала вказівки ЦК ВКП(б). За більшовицьким сценарієм творення органів влади будо доручено політорганам Червоної Армії.

Усі органи тимчасової влади, міліцію, реорганізовану в робітничу гвардію, очолили фахівці зі сходу. Відділ кадрів ЦК ВКП(б) щоденно відряджав для роботи в Галичині і на Волині нові й нові контингенти перевірених на практиці комуністичного будівництва людей. Професор В. Сергійчук подає постанови Політ­бюро ЦК КП(б)У та протоколи його засідань, у яких затверджується розверстка по областях, скільки комуністів відправити на партійну роботу, скільки на редакційну, скільки виділити для укомплектування судово-прокурорських працівників, скільки для роботи в апараті НКВС і т. д. Тобто підбиралися послушні, вишколені кадри.

Уже 6 жовтня з’явилася постанова Військової ради Українського фронту про день виборів та оприлюднено склад Комітету з організації виборів. Цей комітет опублікував «Положення про вибори до Українських Народних Зборів За­хідної України». Цим положенням допускалося включати до списків голосуючих не тільки тих, хто постій­но проживав на теренах колишніх Львівського, Станіславського, Тернопільського та Луцького воєводств, а й тих, хто мешкав там тимчасово. А це давало можливість обирати і бути обраним усім тим, хто був відряджений ЦК КП(б)У на роботу в Західну Україну, тобто людям, котрі були громадянами іншої держави. Як і планувалося, кандидатури депутатів були завчасно відібрані, до бюлетеня вводилося лише одне прізвище, адже можливість легальної передвиборної боротьби різних політичних сил виключалася. На висування і реєстрацію кандидатів положенням відводилося лише чотири дні.

Виборчого права позбавлялися священики, церкви закривалиcя, молитовні приміщення вилучалися, не дозволялося їх навіть орендувати. Оперативні дані про хід виборів засвідчують, що у селах Красна та Добротів на Прикарпатті населення замість виборчих дільниць зібралося біля церкви, де лунали голоси: «Ми за комунію голосувати не будемо. Хай живе віра і самостійна Україна!». Слід зазначити, що мобілізовані зі східних областей люди для «надання руки допомоги братам-українцям», як правило, були людьми малоосвіченими, які не поважали моралі та звичаїв місцевого населення, підкреслювали свою зверхність. Звернуся знову до 1-го тому мемуарів М. Хрущова. Він пише про голову Львівського міського ревкому (на цю посаду був затверджений перший секретар Вінницького обкому КП(б)У Г.Міщенко): «Я зайшов до нього в кабінет подивитися, як він працює… Що ж я побачив? Сидить голова ревкому одягнутий у кожух, поверх нього натягнув шинель. Я не знаю, як він зумів зробити це, оскільки сам був величезного зросту, огрядний чоловік. На його ногах валянки, з шинелі стирчить два револьвери. Одним словом, тільки гармати в нього не вистачало за плечима… Люди сиділи, дивилися на нього. Закінчився прийом. Залишилися ми одні, і я сказав йому: «Ви справляєте погане враження не тільки стосовно себе, а й про радянські органи влади, про всіх наших людей, про наше боягузтво…Чому у вас стирчать рукоятки? Для чого ви їх демонструєте?» Міщенко, хоч і знітився, але показував повне нерозуміння моїх претензій. Адже він проявляв свою «революційність», свою «непохитність».

Крім документів і мемуарів, ще живі тисячі галичан і волинян, які брали участь у виборчому дійстві. Та найстрашнішим було те, що розпочалося після виборів. За неповними даними, опублікованими в

1-у томі «Літопису нескореної України», із західноукраїнських земель з 1939 по 1955 роки було депортовано в східні райони СРСР 2196170 осіб, або 20% місцевого населення. Не будемо сьогодні говорити, в яких умовах це відбувалося і скільки їх не доїхало до місця призначення. Не будемо говорити, скільки розстріляно з тих наганів, якими оснастили оперативних працівників, тобто без суду і слідства.

Не можна оминути увагою і трагічну долю українських субетносів — лемків та бойків, які жили на споконвічній українській землі і які внаслідок того «золотого вересня» втратили свої осідлі місця й були розпорошені за сотні кілометрів від рідних осель. Бойків та лемків цілими селами з корінням виривали з рідної землі і розселяли у спустошені війною, а часто-густо й просто у пустельні степові терени, зокрема і в нас, на Одещині, навіки розриваючи сув’язь з пуповиною роду, з близькими, з сусідами.

Приводом для першої хвилі масового переселення стало те, що українські землі — Лемківщина, Посяння, Підляшшя і Холмщина — опинилася за лінією Керзона.

9 вересня 1944 року в Любліні голова Ради народних комісарів УРСР Микита Хрущов і керівник Польського комітету національного визволення Едвард Осубка-Моравський підписали договір про взаємне переселення українського населення з Польщі до УРСР, а польського — з УРСР до Польщі. Потім була сумнозвісна операція «Вісла», і нарешті, боротьба СРСР проти УПА. «Визволителі» силою виганяли західноукраїнський люд із своїх історичних теренів ще багато літ після того, як відгриміла воєнна канонада, — до 1951-го. Про останнє з примусових переселень українців (воно поставило крапку в таких акціях у СРСР) директор Державного архіву Одеської області Іван Ніточко видав книгу «Остання депортація», а нещодавно газета «День» вмістила його однойменну статтю.

Аліна ПЛЯЧЕНКО.