Юрій Сисін. Осадчі рідного краю

Містечко у нас маленьке, тому такі яскраві особистості, як Володимир Іванович, запам’ятовувалися на все життя і були нашими кумирами.

Ближче ми познайомилися, коли, закінчивши університет, я вже й сам став учителем, його колегою. А зустрілись — у терапевтичному відділенні лікарні. Мені тоді було дуже кепсько і я практично не вставав з ліжка. Йому було ще гірше, але він майже не лежав, а все ходив між нашими ліжками, говорив добрі слова, приправлені гумором, підтримував молодих, які ще не набули за віком лікарняного досвіду. Він складав враження здорової людини, яка прийшла до палати провідати когось із близьких. Тоді фронтовики ще були молодими. Долали хвороби з посмішками, жартами та заграванням до сестер — жалібниць, котрі приходили робити уколи у місця, які чоловіки з охотою їм підставляли.

Потім доля склалася так, що ми одержали в новому будинку квартири. Новосели часто заходять один до одного, набуваючи досвіду в облаштуванні свого помешкання. Стосунки наші стали більш теплими, товариськими і приязними. Але склалося так, що за якийсь час ми знову потрапили до лікарні. Саме тоді я й дозволив собі спитати: звідки у нього таке гарне, але незвичне прізвище? Питання було викликане, скоріше, філологічним інтересом, ніж просто допитливістю.

Обличчя Володимира Івановича враз посвітлішало, неначе він повернувся у найкращі роки свого життя, коли ще були живі всі ті Гуки, яких він любив, хто був його сім’єю.

Повірте, у ті часи мало кого хвилювало, яке у кого прізвище і що воно значить з етимологічної точки зору: яка різниця?

Сьогодні важко, практично неможливо, уявити молодому поко­лінню, що у ті часи українські прізвища піддавалися масовій уніфікації з російськими і розглядалися чиновниками, які видавали паспорти, як «недопрацьовані». За таких умов Шевченки ставали Шевченковими, Чорні — Чорновими, Козаки — Казаковими тощо. Подібних прикладів написання українських прізвищ за російським правописом — тисячі. Особливо під час виписування паспортів в Україні. Намагання зберегти український правопис свого прізвища могло набути небажаних наслідків, особливо для тих, хто бажав вчитися у вишах.

Пам’ятаю історію, що сталася з моїм другом Олексієм Дехтяренком, у якого в документах по-різному було написане прізвище: у свідоцтві про народження — Дехтяренко, а у паспорті та в орденських книжках — Дегтяренко. Довелося йому побігати по судах, борючись за єдиний правопис свого прізвища, щоб одержати пенсію.

Із втратою Української козацької держави серед наступних поколінь почало розмиватися усвідомлення державної незалежності. Спочатку козацькі військові традиції відійшли на другий план, потім стали замовчуватися, а згодом і зовсім заперечувалися. Парадами по українській землі почали ходити не українські війська, а ті, що заступили їх і мали зовсім іншу мету та завдання — демонструвати упокорення українців.

...А колись під салюти гармат, звуки сурм та литавр гетьман звертався до українських військ з промовою. І підсилювали його слова козаки із гучними голосами — гуки, яких було чути набагато більшій кількості козаків. Вони ж читали січовикам гетьманські грамоти та накази.

Одним з таких козаків був Олесь Гук, сподвижник Івана Богуна, який за хоробрість та відвагу став полковником.

Літописи та пісні вживали слово «гук» у різних ситуаціях: «Накинулись вони на поляків з гуком татарським...»; «Козаки з великим гуком і прокльонами потягли його до Сербинської могили»; «Той почутий гук, мов магніт, буде вас притягувати сюди щороку»; «Вода б’ється об камінь і піниться, спадає водоспадом і зчиняє страшний гук», але суть їх була одна — голосно, голосний.

Хто з українців не знає козацьку похідну пісню «Гей, гук, мати, гук»?

Гей, гук, мати, гук,

                  де козаки йдуть,

І веселая та й доріженька,

                   куди вони йдуть.

Куди вони йдуть,

                   там бори гудуть.

Поперед себе та вражих панів

                  облавою пруть...

У цій бойовій козацькій пісні вічно буде жити для українців непереможний дух відваги і бойового братства. Можливо, що у тих походах брав участь і далекий пращур Володимира Івановича, запорізький козак на прізвисько Гук, яке перейшло у спадок його нащадкам вже прізвищем.

Так, чи приблизно так, розповів нам Володимир Іванович Гук про козацьке походження свого прізвища.

Чимало минуло відтоді часу. Нема вже вчителя Гука Володимира Івановича, і дружини його, і багатьох із тих, хто знав і спілкувався з ним. Але вічною залишиться па­м’ять про рід козацький, який прагнув волі Україні своїй, борючись за неї, скроплюючи шлях цей своєю гарячою кров’ю...

(Далі буде).