Про Юрія Шевельова. Спеціально для Добкіна

Хоча, скажімо, письменниця Оксана Забужко вважає, що Харків у кожному з останніх трьох століть подарував світову по генію: у XVIII — Григорія Сковороду, у XIX — Олександра Потебню, а в XХ — Юрія Шевельова.

Сам же про себе славіст №1 без зайвої скромності мав право сказати: «Те, що Грушевський зробив для української історії, я зробив для української мови». І це справді відповідає дійсності. Творча спадщина найвідомішого і найпопулярнішого літературознавця українського зарубіжжя становить близько 900 праць. У Гарвардському і Колумбійському університетах, професором яких він був, творче на­дбання Шевельова займає визначне місце у скарбниці світової науки. Між тим, як це часто буває, у рідному місті про нього відомо лише одиницям.

Біографія вченого яскраво відображає всю трагічність українства у минулому столітті. Юрій Володимирович Шевельов (один із псевдонімів — Шерех) народився у Харкові 17 грудня 1908 року. Його батько — генерал-майор російської імператорської армії — був німцем, тому при народженні майбутній вчений мав прізвище Шнейдер. Але з початком Першої світової війни сім’я стала Шевельовими. Першу літеру прізвища генерал зберіг через небажання змінювати монограми на серветках. У радянські часи мати змінила місце народження сина у документах на місто Ломжу (Польща), щоб унеможливити перевірку со­ціального походження сина органами більшовицької влади.

Закінчивши Харківський університет, він захистив кандидатську дисертацію та викладав в альма-матер, в тому числі в Інституті журналістики. В 1941—1943 роках Шевельов завідував кафедрою української філології. Під час окупації займався наукою. З нацистами не співпрацював, бо ненавидів як фашизм, так і більшовизм. Мав повне право назватися «фольксдойчем» (етнічним німцем з діаспори — «ІП» — це б урятувало родину від голоду і страждань часів окупації Харкова, але не зробив цього.

Втім, у 1943-у Шерех покинув Харків та виїхав зі старенькою матір’ю до Львова. Саме мати Шевельова, наполовину німкеня, наполовину українка, допомогла йому написати перший твір українською. Зрісши у білогвардійському середовищі, Шевельов мови не знав і вважав її «немилозвучною». Зауваження двоюрідного брата — «Не може бути мова кількох мільйонів немилозвучною» — перевернуло життя Юрія назавжди.

Після завершення війни Шевельов працював в Українському Вільному університеті (Німеччина), за за­прошенням німецького славіста Макса Фасмера читав лекції з російської та української мов у Люндському університеті (Швеція). З 1952 року — в США. Стає найвідомішим славістом на Заході. Ви­кладає в Гарвардському та Колумбійському університетах.

Завдяки Шереху українська мова входить у коло світових наукових інтересів. Якщо пересічний громадянин США знає Україну через братів Кличків чи Андрія Шевченка, то серед інтелектуальної еліти наша країна асоціюється саме з постаттю Шевельова.

Своїми дослідженнями він спростував офіційну радянську доктрину про існування східнослов’янської єдності, «братньої колиски трьох мов: російської, білоруської й української». Йому вдалося науково довести, що українська мова бере свій початок з VII століття, а завершує формування у XVI ст. Саме це зробило вченого персоною нон-грата в СРСР на довгі роки.

Його звинувачували в колабораціонізмі під час фашистської окупації, Олесь Гончар до кінця днів не міг пробачити своєму вчителеві нібито відмову допомогти визволити його з в’язниці, радянська історіографія писала, що вчений був сексотом НКВС, а в російській версії Вікіпедії й досі змальований демонічний образ одного із найвизначніших українських інтелектуалів ХХ століття. Мабуть, північні сусіди ніколи не вибачать Шевельо­ву його відому тріаду страшних ворогів Україні всіх часів: «Москва, кочубеївщина і провінціалізм».

За 93 роки свого життя він об’їз­див півсвіту, але де б не працював Юрій Шевельов, наше місто назавжди залишалося у серці письменника. Його книги — безцінна енциклопедія харківського життя першої половини ХХ століття, неупере­джена розповідь про українську інтелігенцію, студентство, неповторну мистецьку ауру «першої столиці».

Ось як Шерех розповідає про еволюційний розвиток нашого міста:

«Перший Харків — це місто слобод, хуторів, ремісників. Хроноло­гічно — це друга половина ХVІІ—ХVІІІ і навіть початок ХІХ століття. Другий Харків — «провінційне купецьке місто несходимої і безвихідно-сірої ро­сійської імперії». Хронологічно — це друга половина ХІХ і початок ХХ століття. Третій Харків — «символ українського урбанізму», «здибленої і м’ятежної України». Це Харків «буйного ренесансу української духовності 1920-х років».

Російська більшовицька влада проголосила Харків столицею Радянської України; і «покоління запальних романтиків, покоління юнок з голубими прозорими віями рушило на завоювання Харкова. «Ви проголосили Харків столицею України? — сказали вони. — Гаразд, ми зробимо його таким. Ми сповнимо його українським змістом».

Українська молодь прийняла ви­клик: зробімо Харків осередком і символом нової України! Третій Харків — це «Харків Хвильового і ВАПЛІТЕ, Курбасового «Березоля», виставок АРМУ в залах колишнього монастиря, непримиренно-палких диспутів у Будинку літератури ім. Блакитного на Каплунівській, Курсів сходознавства, українського студентства, українського походженням, душею, програмою і прагненням, поволі українізованих заводів і установ, неповторний, невідтворний, сповнений життя і безумствування».

Звісно з цими намірами — підняти Харків на рівень світового центру — Москва миритися не бажала. І тому доклала всіх зусиль для знищення «незручного» покоління вчених, студентів, творчих особистостей.

За справу взялося ГПУ. Десятки тисяч харків’ян після допитів на Совнаркомівській і Чернишевській прощаються з життям або відтранспортовуються на північ і схід. Уночі зникає з майдану пам’ятник Еллану-Блакитному, «Березіль» робиться казеним «театром ім. Т.Шевченка», закладається російська газета «Красное знамя», а український «Харківський пролетар» перейменовується на «Соціалістичну Харківщину» — газету для селян.

Ніяких столиць, ніякої України. Вирок м’ятежному третьому Харкову завершує перенесення столиці до Києва і таємне знищення могил Блакитного, Скрипника, Хвильового.

Лишився четвертий Харків, що за планами партії й уряду мав бути «суцільна провінція». Це була полі­тика Москви, «щоб усю Україну тримати в стані і на рівні сірої провінційності».

Четвертий Харків — місто «старої молоді, обивателів-слимаків, де необхідно думати одне, а говорити друге; говорити одне, а робити друге, де банкрутство слів поро­джує банкрутство смислів, де панують обережність, забріханість, цинізм, егоїзм і в глибині душі людина відчуває: щастя нема, народу нема, батьківщини нема».

І тут виникає мрія про п’ятий Харків. В перші роки Незалежності Шевельов, незважаючи на похилий вік, майже щороку приїжджав до України, вдивляючись в перші ознаки нового Харкова. Він усіма силами допомагав своїм землякам. За його ініціативи в середовищі емі­грації створили фонд «Друзі Харкова». Фонд цей фінансово підтримував журнал «Березіль», підтримував українські церкви — Івано-Богословську та Свято-Димитрієвську парафії, театр Т. Шевченка, музейні виставки. Свою Шевченківську премію Шевельов віддав на розвиток української школи № 6.

Особливий внесок був зроблений в розвиток Історико-філологічного товариства. Саме завдяки активній діяльності вченого були знайдені кошти на видання перших томів нової серії «Збірника ХІФТ». У 1994 році Юрій Шевельов стає першим почесним членом товариства, яке у 2011-у і рекомендувало топонімічній комісії міста увіковічити вченого у Харкові.

«Для того, щоб виготовити меморіальну дошку та оформити всі документи, треба було зібрати близько 15 тис. грн», — розповідає одна з ініціаторів громадського вшанування видатного харків’янина, автор радіопрограми «П’ятий Харків» Вікторія Склярова. Перший внесок у 20 грн зробила пенсіонерка на Мовному Майдані. Потім, іноді здаючи по 2 грн, долучилися студенти, небайдужі харків’яни, українська інтелігенція. Необхідну суму збирали всім миром, не долучаючи до втілення ідеї великий бізнес та політиків. У березні цього року відбувся «Концерт для Шереха» за участю Сергія Жадана, гурту «Ойра», молодих харківських поетів. Всі зібрані кошти пішли на встановлення пам’ятної дошки за проектом знаного харківського художника-графіка Валера Бондаря, у виконанні скульптора Олександра Демченка.

3 вересня 2013 року, за два дні до урочистостей, дошку встановили на будинку «Саламандри» по вулиці Сумській, 17, де з 1915-го по 1943 рік у 8-метровій кімнаті жив Шевельов з матір’ю.

Хтозна, може, коли через півстоліття історики згадуватимуть тепе­рішню добу, саме ця подія буде визначати незламний дух нашого міста. Українського, вільного і інтелектуального п’ятого Харкова, про який так мріяв найвідоміший на Заході наш земляк Юрій Шевельов.

Володимир ЧИСТИЛІН,
журналіст.
м. Харків.
«Історична правда».