Три обличчя Одещини

Рибний промисел, торгівля, вантажні перевезення, сектор обслуговування — ось основа економіки сучасного Білгорода. А колись це провінційне містечко було одним з найбільших портів Чорного моря — султан Мехмед ІІ звав його «ключем до Польщі та Московії». Сюди з Китаю торговельні каравани везли шовк, з Леванту генуезькі кораблі — спеції та вино, з Поділля та Галичини вірменські купці — зерно та віск. Відтоді в стародавній частині міста збереглися вірменський підземний храм Успіння Богородиці, грецький храм Іоана Предтечі, мінарет суннітської мечеті та шедевр фортифікаційного мистецтва ХV століття — міцна Білгородська фортеця. У середині ХІХ століття підрядники викупили цей комплекс у військового відомства і збиралися розібрати мури на будівельний матеріал — лише втручання одеського історичного товариства зупинило цю комерційну операцію. Тепер ми можемо оглянути найбільшу збережену фортецю ХV століття в Східній Європі: довжина її мурів перевищує довжину стін більш відомого ровесника — Московського Кремля. Зараз фортецю передали в руки комунального підприємства, тож поспішайте оглянути її, доки сучасні комерсанти не вигадали нового способу заробити на історичній пам’ятці.

Біля фортеці на березі лиману — руїни давньогрецької Тіри. Добре збереглися фундаменти казарм римських легіонерів: Тіра була крайнім північно-східним оплотом великої імперії у І—ІІІ століттях.

Дві третини населення Білгорода зараз — етнічні українці, проте це місто по праву заслужило ім’я багатонаціонального. Єврейська синагога, болгарський храм, церкви РПЦ та УПЦ колоритно розташовані поруч, також поруч мешкають тут представники цих національностей.

Приморська частина Буджаку — неповторна. Це більше сотні кілометрів піщаних пляжів, величезні відокремлені від моря солоні водойми — лимани, тисячі перелітних птахів навесні та восени і майже повна відсутність антропогенного фактора. Села тут дивним чином вимирають — хоч це за певних умов справжній рай на землі. Місцеве населення — переважно українці, нащадки козаків та селян, які переселилися сюди в ХІХ столітті. Тоді основним прибутком тут був видобуток з лиманів солі та рибальство. Зараз прибережні села стали спе­ціалізуватись на пропозиції відпочивальникам житла та різноманітних послуг.

Розвиток сільського господарства тут гальмує брак прісної води. Цю ситуацію спробували виправити у 1970—1980-х роках. Було за­плановано прокласти канал Дунай—Дністер, від якого повинні були б отримати зрошення навколишні поля. Ключовим пунктом цього плану було опріснення найбільшого лиману — Сасика — водою з Дунаю. Було вкладено величезні кошти, проте виявилося, що Сасик має підземне сполучення з морем і не може бути повністю опріснений. Це поставило жирну крапку на останньому совєтському мегапроекті з управління річками, а місцева влада й досі не вирішила проблеми зміни екосистеми в Сасику.

1814 рік. В Європі завершуються Наполеонівські війни. Спустошені і перенаселені південнонімецькі міста і села за пропозиції російського уряду організують переселення в от-от захоплені Росією Бессарабські степи. Місцеве населення — ногайські татари, налякані звістками про погане поводження росіян із тюрками, — переселилися до Малої Азії та Кавказу. Тож величезні простори Буджаку спорожніли: німецькі колоністи отримали шанс створити в Бессарабії Нову Німеччину. З ідеологічних причин нові поселення отри­мали назви перемог росіян та союзників у війні з Наполеоном — Бородине, Тарутине, Арциз (французький Арсі), Красне, Малояро­славець, Березине, Париж (тепер — Веселий Кут) тощо.

Вважалося, що німці принесуть у цей край більш передові технології обробітку землі, скотарства, сприятимуть розвиткові ремесел та торгівлі. Проте на самому початку вони зіштовхнулися в Бессарабії з неочікуваними труднощами — спекою, суховіями, браком прісної води, повною відсутністю інфра­структури. Лише декілька десятиліть згодом колоністи так-сяк владнали свій побут. Російські економісти тих часів дорікали, що німці так і не стали чинником підвищення рівня господарської культури серед місцевого населення — навпаки, вони усіляко намагалися загальмувати розвиток сусідів, використовуючи їх як чорноробів. Менше з тим, уже в 1870-х пільги колоністам були скасовані, а з початком Першої світової війни розпочалися утиски.

Два десятиліття румунської влади дали певний час, аби оговтатися. Але вже 1940-го німецьке населення організовано переселилося на батьківщину, не бажаючи потрапляти в склад СРСР. Так вдруге за півтора століття ці населенні пункти спорожніли і були заселені українськими, молдавськими та болгарськими селянами. Вони й досі мешкають у добротних будинках, збудованих німцями, користають з німецьких винних льохів та діжок, та й церкви в цих населених пунктах — перебудовані кірхи… Іронія долі.

Другий кількісно етнос Буджаку — болгари. Вони почали переселятися сюди ще за османських часів, проте організовані групи колоністів з Балкан з’явилися в Бессарабії після Бухарестської мирної угоди 1812 року. Компактна група болгарських поселень розташована на заході Буджаку. Історичний центр цієї Нової Болгарії — Болград. Його заснував протектор болгарських переселенців Іван Інзов і назвав по-болгарськи «Місто достатку». Усипальниця засновника збереглася на болградському цвинтарі й досі — тіло улюбленого покровителя болгари на руках несли з Одеси до Болграда.

Традиційно болгари займаються в Бессарабії вівчарством, виноградарством, городництвом та рибальством. Типовий випадок на базарі: покупець запитує у продавчині яблук — старенької болгарки, чи не обманює вона його. У відповідь чує горде: «Ти що, бабця — болгарка!» Коментарі зайві.

Особливими є у болгар традиції продажу вина. Автор сам неодноразово застрягав у винних льохах, дегустуючи перед купівлею вино з різних діжок. При цьому щедрі господарі не шкодують напою — повна склянка щоразу має бути випорожнена покупцем до дна.

Більшість місцевих болгар всупереч українському законодавству (за чутками) мають паспорти Болгарії і безперешкодно перетинають кордон Європейського Союзу. Уряд Болгарії заохочує повернення на батьківщину — демографічна криза за останні два десятиліття вже майже на третину скоротила населення цієї країни. Тому не дивно, що багато випускників місцевих шкіл мають високі шанси на вступ до болгарських навчальних закладів, а болгари працездатного віку в пошуках заробітку дедалі частіше їдуть з обжитої, але еконо­мічно депресивної Нової Болгарії.

Липованами в українському Бу­джаку та сусідній румунській Добруджі звуть російських старообрядців. Вони переселилися сюди у XVIII столітті, переховуючись від переслідувань царського уряду. Згодом, отримавши гарантії безпеки від останнього, прийняли громадянство Російської імперії й оселилися на березі Дунаю. Зараз найбільші липованські громади — Стара та Нова Некрасівки, північний квартал Кілії, східний квартал Вилкового, Муравлівка тощо.

Глобалізація останніми роками добралася і сюди — у найконсервативніший куток Буджаку. Все рідше можна побачити липован-бороданів на вулицях старообрядських сіл, вже давно не дотримуються вони заборони вступати в шлюб з православними. Проте й досі хрестяться липовани двома перстами, їхня самобутня мова значно різниться від розмовної російської, а релігійні свята гуртують громаду навколо старообрядських храмів.

Найколоритніший липованський населений пункт — «українська Венеція» — Вилкове. Це містечко розкинулося на десятках рукотворних островів у дельті Кілійського гирла Дунаю. Колись, аби побудувати будинок, першопоселенці черпали річковий мул з рівчаків і насипали ним острівці для розміщення садиб. Щороку протоки (їх звуть тут «єриками» — від турецького «арик») чистили від свіжого намулу — висота островів зростала. Будинки зведені з цього ж мулу, дахи — зазвичай очеретяні чи із черепиці. Під ринвами — товстий шар толоченої мушлі, щоб дощова вода не бризкала на стіни і не руйнувала їх.

Основні заняття липован — рибальство, городництво, виноробство, останнім часом — туристичні послуги. Колоритне рибальське містечко, яким можна пересуватися або пішки по дерев’яних містках, або човнами — по єриках — стало справжньою родзинкою Бессарабії. Щоправда, місцеві канали замулюються, будинки в центрі руйнуються, і молодь не бажає підтримувати традиційний лад у Вилковому. Цей заповідник російського старообрядства вже фактично потрапив до «Червоної книги» і перебуває на межі зникнення.

Так, це не помилка — в гирлі Дунай не блакитний, а таки зелений. Зі всієї Центральної Європи набирається він мікроелементів і щороку мільйони тонн мулу виносить до дельти. Вона росте в українській частині зі швидкістю один кілометр за п’ять років: ще двісті років тому Вилкове було на березі моря, а тепер відстань до нього 40 км.

Дунай — справжня транспортна артерія, яка пов’язує серце Європи з українськими портами Рені, Ізмаїлом, Кілією, Вилковим. Відчутного удару судноплавству Дунаєм завдало бомбардування Югославії у 1999 році. Ще дві проблеми — постійне замулення судноплавного каналу Дунай — Чорне море та конкуренція румунських портів.

На березі річки-гіганта розкинулися не тільки міста, але й села. На захід переважають молдовани (офі­ційна Румунія вважає їх румунами і дає можливість отримати румунські паспорти з усіма наслідками), в місті Ізмаїлі найчисельніший етнос — росіяни (43%). Населення цього дунайського порту за останнє десятиріччя зменшилося на чверть — дається взнаки падіння обсягів перевалки товарів через порт.

Центр міста багатий на історичні пам’ятки — храми різних сповідань, торгові ряди середини ХІХ століття, а на західній околиці розташовані залишки відомої Ізмаїльської фортеці, штурм якої в грудні 1790-го приніс всесвітню славу генерал-аншефу О. Суворову і смерть понад тридцяти тисячам вояків та мирних громадян…

Звісно, не можна стверджувати, що читач пізнав у цих шістнадця­ти коротких оповідях усю трилику Одещину. Багато чого залишилося поза увагою автора. І врешті — що може замінити особистий досвід у такій важливій справі, як дослі­дження простору культури та культури простору? Тож численні запитання, які виникли у читача за прочитанням, неодмінно отримають відповідь — в особистому спілкуванні з багатоликим Одеським краєм. Щасливої дороги!

Володимир ПОЛТОРАК.

Від редакції. З люб’язної згоди автора це есе ми передруковуємо з книжки «Соломонова Червона Зірка» (Київ, «Темпора», 2012). Оскільки минув час, і матеріал, як висловився сам Володимир Полторак, пройшов апробацію, сьогодні він вніс би в нього певні корективи. Заодно історик підкреслив: його роздуми є суб’єктивними. Відтак, як і в постскриптумі, звертається до читачів із словами: відповіді на численні запитання, які виникнуть у них, вони зможуть отримати від особистого спілкування з багатоликою Одещиною.