Юрій СИСІН. Осадчі рідного краю

«Мій
любий Бардадим»

У пам’ять мого юного шкільництва чомусь міцно врізалося прізвище Бардадим. Це був один з материних учнів. Перевіряючи вечорами їхні зошити, мама стиха промовляла до них, неначе до самого учня: «Ну, мій любий Бардадим, що там у нас?» Роботу вчителя і учня вона вважала спільною і тому говорила «не у тебе»,а «у нас». Потім до зошита заглядав її гостро­дзьобий червоний олівець, а на завершення перевірки, зі словами «Молодець, Миколко!» чи Сергійко (чий був зошит), ставила ним оцінку, обов’язково засвідчуючи перевірене своїм підписом. Потім клала зошит до купки справа, брала наступний з лівої, і все повторювалось щодня всі сорок років її натрудженого життя.

Прізвища учнів я знав напам’ять. І все ж Бардадим було для мене особливим. У ньому відчувалося щось суворе і мужнє, неначе зброя давнього воїна.

Час збігав, а прізвище ні-ні та й вирине з пам’яті, нагадуючи про мій обов’язок перед ним.

Вивчаючи в універі (так скорочено називає сьогодні молодь університет) ономасіологію (науку про імена), знову пригадав це прізвище, маючи вже перед ним певні зобов’язання щодо визначення його глибинного змісту.

У науковій бібліотеці відшукав «Оповідання про славне Військо Запорізьке низове» Адріана Кащенка і прочитав: «Під кожною картиною народного маляра обов’язково писалось коротенько про вдачу та звичаї того козака, котрий був намальований. От, наприклад, намальовано на одній картині молодого запорожця з бандурою в руках і з люлькою в роті; сидить він під деревом серед степу, а навкруг нього розкладене і розвішане по дереву все, що потрібно козакові у поході, і навіть ложка, і підписано так:

Їхав козак полем та й отакувався,
Сів під зелений дуб та й розперезався:
«Гей, як мені душно!
Я козак Бардадим, куди гляну— степ і дим!»

Не буду наводити весь текст, бо головним для мене було з’ясувати: хто ж такий Бардадим?

Читаючи опис козака в А. Кащенка, перед очима постає картина: сидить козак, підібгавши під себе ноги, в зубах — люлька, за спиною — бандура... Стоп! Стоп! Стоп! Та це ж славнозвісний козак Мамай! Тепер загадок виявилося ще більше, ніж із Бардадимом.

По-перше, з’ясувалося, що існує не менше десятка зображень козаків з бандурами та люльками. Але підписи під цими картинами свідчать, що на них намальовані відомі запорожці: Семен Палій, Максим Залізняк, Нечай і менш відомі, серед яких і козак Бардадим.

Як же сталося так, що в одній особі зійшлося декілька досить реальних людей, які були гордістю і славою українського народу?

Тут я поділяю точку зору тих вчених, які вважають, що в народній свідомості слово «мамай» мало не індивідуальне, а загальне значення, стосуючись фактично кожного реального козака, що мав конкретне ім’я та прізвище, а частіше — просто безіменний козак, запорожець: «Сидить козак в кобзу грає».

На допомогу у вирішенні цього непростого питання несподівано прийшов дитячий письменник Олександр Виженко зі своєю «Історією запорізьких козаків для маленьких дітлахів», у якій він розповів легенду про те, що у Хортицького Дуба був син Бардадим, котрому він передав свою силу і своє безсмертя.

Багато хто зустрічав цього характерника-запорожця і в зовсім давні часи, і в наші віки. Бачили його і в дружині князя Святослава, і в походах з Байдою, і з Сагайдачним; рубався він поруч із Хмелем та Іваном Сірком. Минають віки, але не старіє Козак, та й годі! І прозвали його Мамай. Хоч як було тяжко, а ніколи не вішав він носа і завжди виходив переможцем з будь-якого бою.

А на Мамая Бардадим перетворився тоді, коли переміг хана Мамая, розігнавши військо татар його чарів­ним канчуком. Від жаху вони втікали і кричали: «Мамай! Мамай!», тобто «Страховисько! Страховисько!»

Так козак Бардадим і став Мамаєм. А щодо нашого Бардадима, то в Атестатах запорізьких козаків, в архіві Коша нової Запорізької Січі серед прізвищ козаків ми зустрічаємо і Семена Пантелеймоновича Бардадима (1720 р.). І якщо за легендою батько Хортицький Дуб подарував синові Бардадиму безсмертя, то припускаю і те, що наш хлопчик Бардадим уповні міг бути якщо і не його нащадком, то вже Семена Пантелеймоновича Бардадима — вірогідно. Адже Бугогардівська паланка, у якій служив легендарний козак, межувала із землями майбутнього Ананьївського повіту.

Ось така дивовижна історія козака-осадчого Бардадима, чиє прізвище носив один з учнів міської школи.

«Блажен,
хто зна — любить»

Люди здавна селилися на берегах річок. Для них це було питанням життя. Не був винятком у цьому і наш давній Тилігул. У ті, напоєні легендами, часи він мав зовсім інший вигляд, ніж сьогодні: широкий, швидко­плинний і глибокий повесні та після літніх злив, і спокійний та напівсонний, немов старий дід у сонячний день на призьбі, в інші дні.

Уздовж річища він утворив величезні саги, які роз­мірами і характером нагадували озера. У кожної з них було, як і у людини, своє ім’я: Матеї, Селифанова сага, Блажівське. Але Матеї і Селифанова сага значно поступалися розмірами Блажівському, яке городяни вперто називали озером. У ньому водилося страшенно багато різної риби: здоровенні, мов підсвинки, коропи; розбишаки-щуки; сором’язливі карасі та їх сестрички — пліточки; гарні, мов на виданні, красноперки; мов циганські батоги — в’юни; йоржики-їжачки; нахабні й прудкохвості окунці; вайлуваті лини і дисципліновані, мов римські солдати, пічкурі. Крім того, озеро було справжнім розплідником черепах і кінських, як ми їх називали, п’явок; за верховодок вже й не кажу — вони, мов дітлашня, гасали по озеру, забувши і про підступну щуку, і про окунців-хуліганів, які тільки й чекали, щоб малеча загралася і втратила пильність.

Але окрасою водяної гладі були птахи. Їх було так різно і густо, що місток через річку поблизу Блажівського називали «качиним»: мисливці полювали крижнів, качок і лисок, сидячи на його поручнях, довіряючи своїм Дамкам і Карам діставати з води упольовану з моста дичину.

На вранішньому клюванні, коли просиналася річка, озеро наповнювалося пташиною метушнею: сумно, немов овечка, яка загубилася в лісі, кричав бекас; водяні курочки, навпаки, радісно тріщали у комиші, заважаючи сусіду-рибалочці у темно-блакитному оперенні полювати на пічкурів. Ближче до вечора в очеретах починали вовтузитися чаплі: і білі, і сірі, і найдрібніша з них — бугайчик.

І яких тільки не наслухаєшся пісень пташиних та звуків чарівних, повторити які неможливо жодним музичним інструментом. Хіба що серцем, залюбленим в усе це багатство рідної природи.

І таке серце було у Фанасія — легенди Блажівського. З часом, коли води в озері ставало менше й менше, легенда набувала дедалі більшої таємничості. Дехто пов’язував втрату озером води з втручанням якихось сторонніх сил, до яких долучали і старого Фанасія, чия хатка стояла при самому березі саги, у гущавині очерету й осоки, де тільки він один знав ті водяні доріжки, якими випливав на плоскодонці на тільки йому відомі плеса, куди у сутінках літнього вечора щодня відправлявся перевіряти кіпці та верші.

Взимку, коли озеро бралося кригою, дядько Фанасій косив очерет нагостреною черпачкою, шурхаючи нею по льоду. Зрізані комишини, падаючи долу, дзвеніли від морозу, мов струни чудодійної бандури. Завершував зимову симфонію озера шелест дзвінкопромерзлої осоки, яку дядько збирав у снопи, перев’язував мотузкою, перекидав її через плече і волоком тягнув по льоду додому.

З висохлої осоки він робив перевесла, якими зв’язував очерет, сплітаючи з нього безкінечне полотно майбутнього кіпця. Коли завершувалося плетіння, дядько Фанасій прив’язував до нижньої частини мілке залізяччя і занурював сторчма та по спіралі всю «стінку» у воду. Але це відбувалося вже після нересту. Щоранку і щовечора він перевіряв кіпці, діставав підсаком з них рибу і йшов на базар. Після цього над містом плив густий дух смажених на домашній олії линів. Дядьків вилов давав нам можливість побачити, що водилося у нетрях озера, бо своїми «очеретянками» (вудки з очеретяними вудлищами) ми, ясна річ, могли вполювати тільки риб’ячий дріб’язок: пічкурів, карасиків та пліток, які водилися по всьому Тилігулу. І хоч прізвище дядька Фанасія було Жиленко, але жадібним, чи, як ми тоді казали, «жилою», він не був. Скоріше за все, звався так від того, що був жилавий, роботящий до того, що аж жили випиналися на руках та шиї. Про таких люди говорять, що вони «трижильні».

Він був неговіркою і врівноваженою людиною. Життя Фанасія пройшло серед тих очеретів та осок, які наповнювали його днини сонячними звуками пташиного різноголосся, і вони єдино по-справжньому хвилювали і його душу, і його серце. Хіба передав хтось із найгеніаль­ніших музик світу пташину багатоголосицю ріки, хоча й звучить вона щовесни по всіх водяних просторах земної кулі? Тільки цей гамір і був любий серцю Фанасія, був розрадою його життя, якщо не самим життям.

Ця закоханість та відданість рідній природі зробили, на мій погляд, його ім’я легендою, яку кожне покоління хлопчаків (допоки жило озеро) доповнювало чимось новим і бажаним.

Щовесни Тилігул повнився талою водою, яка піднімалася так високо, що містком годі було й думати переїхати річку, не кажучи вже про перейти. А до роботи і школи дістатися треба. І повертатися. Та ще й в обідню перерву додому навідатись. А як?

«Батьки» міста не знали того. Знав дядько Фанасій. У таку негоду він перекидав з берега на берег товсту линву і, тримаючись за неї, щоб не знесло швидкою течією, перевозив своїм плоскодонним човном учнів та дорослих з берега на берег доти, поки не спадала вода. Це тривало декілька, напружених для людей, днів. Бувало, ми прибігали до річки спеціально попрохати дядька Фанасія перевезти і нас. І він перевозив. О! То були незабутні хвилини дитячого щастя, які пам’ятаються і сняться дедалі частіше з кожним прожитим днем.

Ніхто, здається, про послугу його не просив. Він робив це зі своєї волі, бо не хотів, аби люди сварилися на ріку за її норов. Дядько був переконаний, що велика вода — то Боже випробування. Саме від нього ми довідалися про Потоп, який влаштував Господь, щоб очистити землю від скверни. А в школі вчитель розповідав нам про подвиги давньогрецького героя Геракла, який великою водою двох річок змив гній, накопичений за багато років у стайнях царя Авгія. А у Івана Франка ми прочитали, як Захар Беркут, зробивши запруду, подібно до Геракла, змив водою ворогів, що прийшли полонити рідну землю.

Хата дядька здавалася нам таємничою: старенька, невеличка, під солом’яною стріхою, із плямами зеленого моховиння, яке природним чином зливалося з навкружною зеленню. Взимку, вкрита снігом, стріха виглядала охайно, біленько, без віку. Люди подейкували, що хатку поставив ще його дід чи прадід, козак Жила. Після поранення під час сутички з татарами, перевізниками байського золота до Криму. Тоді товариші сховали його у Матея, якого татари не чіпали. Видужавши, козак оселився на березі Блажівської саги, збудував невеличку хатку. Жив непримітно, за­ймаючись риболовлею та полюванням.

Добрими сусідами стали старий Матей і молодий козак Жила. Багато чому навчився він від свого рятівника, а перш за все — любити річку, забагрену козацькою кров’ю.

Ясна річ, що Жила з часом став сімейним, у нього народилися діти, яких за звичаєм стали називати Жиленками. Коли наставав час великих випробувань, чоловіки Жиленки мужньо боролися і з честю вмирали. А ті, хто виживав, поверталися додому героями, як старший брат дядька — Дмитро, Георгіївський кавалер.

Коли я згадую Опанаса Гавриловича Жиленка, в моїй уяві постає сивий, трохи сутулий від прожитих літ і турбот, рибаль, якого ми, юні вудлярі Тилігулу, поважали і побоювались одночасно, серйозно вважаючи, що за смарагдовою фіранкою очерету живе Водяник, який допомагає йому ловити рибу. Наївно, але то було дитинство.

У Василя Стуса є вірш, рядки якого я згадую завжди, коли думаю про ті часи і ту людину:

Даруйте радощі мої
і клопоти мої —
нещастя й радощі мої —
весняні ручаї.
Пресвітле небо аж кипить,
пресвітле — аж кипить.
Блажен, хто не навчився жить,
блажен, хто зна — любить.
О, кара земле, окрай гри,
бери мене, бери,
спасибі, що вгорі кипить
сонце — угорі!
Спасибі, що росте трава
і що душа жива,
і що біліє голова,
і кільчиться трава...
Пробудь же завжди молодим,
пробудь же молодим,
в святому літеплі води
ти сам стаєш святим.
І хай-но очі як вода,
хай — як жива вода —
але ж бо й горе — не біда,
і горе не біда.

Ці рядки неначе про самого дядька Афанасія, який, попри всі життєві труднощі, що випали на долю його покоління, завжди повторював: «Нічого, горе — не біда».

І щоразу я згадую його, як «блаженного, хто не навчився жить», бо за свій вік він так нічого й не нажив.

Своє щастя він бачив у неповторній красі рідного краю і безмежній любові до нього...

(Далі буде).