Вільний простір самовираження

Під час прес-конференції, відпо­відаючи на поставлене запитання, один із кураторів проекту Мирослав Кульчицький зазначив, що третя бієнале принципово відрізняється від попередніх тим, що зробила крок у напрямку збільшення міжнародного представництва. Критеріїв відбору було два: по-перше, високий художній рівень творів претендентів, по-друге, їх відповідність заявленій у концепції проблемі, яка лежить, швидше, у площині соціально-полі­тичній. Цікаво, як саме митці доступними художніми засобами здатні відповісти на це питання.

У рамках бієнале — п’ять експозицій на кількох виставкових майданчиках: у галереях NT-арт і «ХудПромо», «Жовті велетні», в експериментальному центрі «Чайна фабрика» та двох залах МСМО, де представлений основний проект. Умовно роботи можна поділити на три групи: перша — пропонує можливість варіативності вирішення проблем, заявлених у концепції бієнале; друга — виступає у ролі критика неоліберального суспільства й остання — в ролі опозиціонера до соціально заангажованого мистецтва.

Особливість проекту полягає в тому, що співкуратори Мирослав Кульчицький і Михайло Рашковецький допускають паралельні проекти інших кураторів, зокрема Олекси Манна і Максима Ковальчука (відповідно — «Бактерія» і «слаб­кість»).

Один із чільних організаторів проекту, директор МСМО Семен Кантор, з властивою йому категорич­ністю, упереджуючи критичні зауваги осіб традиційних естетичних уста­новок, зазначив, що в представленій експозиції ви не знайдете, власне, виставки творів, але це, на його глибоке переконання, і є сучасним мистецтвом. Справді, зали заповнені переважно інсталяціями, скульптурами-манекенами, візуальними проектами. У їх мінімалістичному просторі представлена  фото-, аудіо- і кінопродукція з використанням предметів побуту. В окремих випадках вони демонструють абсурдність суспільства споживання, відчуженість людини від результатів праці («Ентузіазм» Л. Наконечної та М. Кадана, «Б/с із Німеччини» Л. Резун-Звєздочотової). Тож пасивний глядач, орієнтований на чуттєво-споглядальне, фігуративне мистецтво, приречений тут, швидше за все, нудьгувати.

Неоднозначність ситуації бачиться в тому, що в низці проектів дається життя старим-новим формам (фовізм, футуризм, примітивізм), які у сучасному контексті претендують на роль авангарду («хуліганські» твори О. Манна та І. Семесюка). Таким чином окремі автори повстають не лише проти класичного, випробуваного часом мистецтва (бо ці форми теж випробувані), а проти обмеження свободи людини, силового «беспредела» держмашини. За цих умов новизна, передусім, — у протесті проти сучасних соціальних і політичних умов, звуження простору для самовиявлення особистості. У цьому сенсі цікавим є проект Марини Напрушкіної  (Білорусь) «Наш дім — самоуправління», що демонструє публіцистичну графіку в супроводі фольк-музики, де ворожими постають «стражі порядку», напрошуються паралелі Білорусі з сучасною політичною ситуацією в Україні.

Ексцентричним постає автор інсталяції «Натуральний обмін» Стас Жалобнюк, він же куратор Одеської бієнале-2010. Тут є свій підтекст: два живописні полотна у дусі старих майстрів заставлені по-сучасному вбраними манекенами. Як зізнався митець, одяг для себе він не купує, а вимінює на картини, вважаючи операцію з грошима зайвою. Поява цієї артистичної натури — це вже перформанс: на відкритті він з’явився у… банних тапках. У самоіронії автору не відмовиш. Сподіваємося, що участь у цьому проекті забезпечить у перспективі творця «Натурального обміну» до­стойним взуттям.

За міжнародними і столичними мірками, як, наприклад, проектів Мистецького арсеналу та Пінчук-Арт-Центру (які для організаторів є зразком для наслідування), масштаби цього проекту ще не вражають, і все ж динаміка росту спостерігається: понад  вісімдесят учасників з Росії, Німеччини, Нідерландів, Болгарії, Румунії, Франції. Англії, США, Естонії та кількох міст України — Одеси, Києва, Львова, Харкова, Дніпропетровська, Умані, Сімферополя. Звичайно, домінують господарі та кияни. Щодо закордонного представництва, то, за невеликим винятком, це поодинокі вихідці з країн колишнього Союзу, які не поривають контактів з батьківщиною. Якщо «молодий художник», за радянськими критеріями, — особа до 35 років, то цей проект справді молодіжний, і дає вихід енергії не завжди затребуваним авторам. Хоча й зустрічаються достатньо відомі імена, як-от Юрій Альберт (РФ), Дан Перьйовши (Румунія), Олег Тістол, Олександр Ройтбурд, Ігор Гусєв, Ольга Ланник, Лада Наконечна, Василь Цаголов та інші. Вочевидь, організатори прагнули зробити захід масовим, різноманітним, таким собі розсадником «бактерій» — носіїв ідей, і їм це вдалося. У певному сенсі сучасне, так зване актуальне мистецтво — це, по суті, обмін ідеями, художньо-естетичний рух, що здатний формувати певний тип людини, а відтак соціально-культурний і навіть політичний простір. Не претендуючи на вичерпність, зазначу, що з огляду на свою експансивність, націленість на перебудову суспільства подібне мистецтво переважно епатажне, часом — агресивне.

Підйомним такий проект уможливив грант, отриманий МСМО від фонду «Розвиток України»  в сумі 100 тисяч гривень. Це забезпечило підготовку технічної та інформа­ційної складових бієнале,  прийом гостей. Хоча ці кошти, як заявив Семен Кантор, покривали лише половину витрат. До речі, самі організатори працювали винятково на ентузіазмі. На жаль, державні чинники ніяк не сприяли цьому починанню ні на початку, ні тепер, якщо не брати до уваги згоду міськради допомогти у розповсю­дженні афіш. Однак присутність на відкритті директора департаменту культури і туризму Одеської міськради пані Маркової вселяє надію, що подібний проект не залишиться поза увагою місцевої влади у майбутньому.

Як запевнили господарі, не ви­ключено, що ця виставкова імпреза згодом перетвориться на трієнале, а це дасть можливість ґрунтовніше, без поспіху підготуватися до її проведення.

Учасники й організатори подібного бієнале своїми акціями, на мою думку, зуміли заявити про деякі проблеми українського соціуму, зокрема посилення почуття відчуження людини у суспільстві, певної ворожості щодо неї існуючої по­літичної системи, а також несприятливого урбаністичного простору з його далеко не влаштованим побутом, негармонійними людськими стосунками і породженим цим дискомфортом. Чи вдасться митцям м’яким поступом перемогти власну «слабкість» і вказати шляхи подолання подібних явищ? Співкуратор проекту Михайло Рашковецький заявив, що не розраховує на однозначне розуміння з боку одеситів представленого на бієнале. Тож, швидше за все, у цьому разі маємо справу зі своєрідними виявами донкіхотства, своєрідним ви­кликом індиферентній більшості, пошуками альтернативи існуючому стану речей і демонстрації певних протестних настроїв інтелектуальної меншості.

Володимир КУДЛАЧ.