Речник духу нашої давнини

Д. Донцова. Крім того, він працював в уряді гетьмана П. Скоропадського, в якому певний час бачив втілення необхідних ознак для керманича країною, поки той не уклав угоду з білогвардійською Росією.

Роль Д. Донцова у вітчизняній історії й досі не визначена однозначно. В останнє десятиліття він став більш відомим завдяки публікаціям його праць, роботі Науково-ідеологічного центру імені Д. Донцова, та й, взагалі, пошукам відповідей на болючі питання, що виникають у свідомості певного відсотка українців. Це лише початок осмислення цього ідеолога, що, звісно, має перспективи перерости у продовження його справи нащадками.

На даному ж етапі, коли ні про перевезення його останків до України, ні про увічнення в певних скульптурних формах мова не йде, важливо раз у раз згадувати або виявляти різні «грані» його спадщини і популяризувати їх. Що являють собою ці грані? Насамперед — публіцистика: кілька сотень статей на політичну тематику, головна мета яких — поширення ідеї, яка стала істинно національною (до неї повернемося згодом). Другою за значенням гранню є літературознавство. Д. Донцов був одним з тих, хто не лише розумів, що оновленій нації, яка перебуває на шляху боротьби, необхідна власна нова література, а й зумів спрямувати провідні літератературні постаті в один напрямок — боротьби за волю народу на власній землі.

Здавалося б, що одній людині зробити подібне не можливо, та Д. Донцов, ставши редактором основного українського часопису міжвоєнного періоду «Літературно-науковий вісник», впливав на цілу літературну течію молодих поетів і письменників. Відома «Празька школа», що включала таких велетнів духу, як О. Ольжич, О. Теліга,

Ю. Липа, Є. Маланюк, Ю. Клен та багатьох інших, мала на меті, серед іншого, підняти бойове завзяття українців після невдачі національної революції 1917—1920 років. Тож під орудою Д. Донцова опиняється формування нової української ідеї, яка, як і в багатьох країнах, що зазнавали утисків з тієї чи іншої сторони, полягала у безкомпромісній боротьбі, різкому протиставленні свого чужинському та подоланні засадничих перешкод в українському суспільстві.

Будучи редактором, Д. Донцов став одним із провідних літературних критиків. Він безжалісно чинить нападки на провідних радянських українських літераторів та й на всіх інших, хто своїм талантом не намагається підняти українців на шлях визвольної боротьби. Тож у міжвоєнне двадцятиліття рівень його авторитету певним чином тотожний рівню провідних діячів національного руху. Варто відзначити, що діяч, який серед сучасників отримав негласний титул «вождь» українського руху — Є. Коновалець, дуже приязно ставився до Д. Донцова і постійно намагався залучати його до організацій, які очолював. А це, як відомо, Українська військова організація, Провід українських націоналістів та Організація українських націоналістів. Та український ідеолог не пристав до жодної з них, залишаючись незалежним персонажем у бурхливих націоналістичних колах.

Авторитет теоретика українського націоналізму не був випадковим, адже ґрунтувався на блискучій освіті та послідовності його ідей. Все це доповнювалося значним організаторським талантом та майстерністю підібрати влучне слово, іншомовний вислів чи цитату з давнього джерела. Взагалі, вміння Д. Донцова виголошувати промови та писати є унікальним для українських реалій. Він помічав всілякі тонкощі в нашому минулому або історії інших народів, навіть в ідейних супротивників, і все спрямовував до однієї величної мети — самостійної соборної держави.

Своєрідним підсумком пошуків української політичної і літературної еліти стала концептуальна книга Д. Донцова «Націоналізм». Про цю книгу вже чимало сказано фахівцями, переважно не «україноцентристами», та якщо відкинути шовіністичні закиди, можна прослідкувати в ній основну ідею: українська інтелігенція, очолювана М. Грушевським та В. Винниченком, була приречена на поразку. На думку автора, «засліпив» цих вождів української революції їх попередник — М. Драгоманов, який, як відомо, був переконаним космополітом та федера­лістом. Цю антисамостійницьку філософію Д. Донцов затаврував «провансальством» і коренем поразки революції. І тут він проявив себе як справжній політичний мислитель, на противагу багатьом сучасним політичним мудрецям, адже запропонував альтернативу — традиціоналізм та націоналізм. Обґрунтування такого підходу знайшов у вчинках та помислах постатей, значно поважніших за М. Драгоманова: Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка та інших.

Все це, помножене на чималу спрагу молодого покоління до боротьби за волю народу, призвело до насправді безкомпромісної боротьби на західних і центральних українських землях під орудою ОУН—УПА в роки Другої світової війни та після неї. Адже всі схожі мілітарні формування припинили свою діяльність одразу після перемоги сталінського СССР над гітлерівською Німеччиною. Причин цьому можна назвати десятки, та однією

з-поміж них є те, що в хорватів та латишів свого часу забракло такого будителя духу нації, як Д. Донцов…

Після війни він не припинив пошуків для відновлення державності на наших землях. Як і раніше вбачаючи в СССР не що інше як факт російського імперіалізму з домішком азійського ординства, Д. Донцов бачить вирішення ситуації в спільному поході європейських народів (серед яких, звісно, й український) проти азійських орд. Адже, на його думку, протистояння «соці­алістичного табору» із буржуазним — це споконвічний конфлікт цивілізацій, у якому українці завжди були ближчими до Заходу з його демокра­тичними засадами, ніж до напівдикунського тоталітарного Сходу.

І тут уже неможливо обминути питання «Д. Донцов і сучасність», адже остання теза дуже очевидно дає відповідь на основне питання сьогоднішньої зовнішньої політики України. Ідеї Д. Донцова жваво обговорюються в останні два десятиліття. Розходжень у поглядах на його внесок безліч, та це породжує загальноприйнятний висновок: його праці є обов’язковими для читання кожному українцеві, як твори

Т. Шевченка, І. Франка тощо. Сьогодні це вже не є неможливим, адже кілька томів його публіцистики та найвідоміші праці — «Де шукати наших історичних традицій», «Дух нашої давнини», «Московська отрута» та інші — побачили світ досить великими накладами.

Не є Д. Донцов чужим і для Одеси. Цьому місту він присвятив одну зі статей із красномовною назвою «Око України до Європи», де ви­значив місце причорноморського міста в історії України та в співпраці з Європою як одне з найважливіших для давньої та майбутньої України. Крім того, в одеських часописах часів революції є чимало його публіцистичних праць.

Як і більшість знакових постатей, Д. Донцов залишив нам свої заповіти. Вражає їх сучасність і нагальність. Вони містять багато відповідей на найгостріші питання українського буття, зокрема: якими мають бути стосунки з Росією; як ставитися до Європи та її «новацій»; який характер справжньої української політичної еліти; що і як необхідно змінити в українській ментальності; що варто наслідувати в історії України і про чиї діяння варто пам’ятати, аби лише не повторювати тих самих помилок в державній розбудові тощо. І це далеко не всі питання, на які дає відповідь Д. Донцов у своїх працях. Тому його спадщина буде актуальною для України й українців ще десятки років.

А коли вже українська громадськість досягне «політичної зрілості», що, звісно, не можливо без засвоєння мудрості своїх попередників, тоді й будемо вшановувати на державному рівні тих, хто цю державу здобував і творив. Маємо таких імен сотні, і Д. Донцов серед них — у перших лавах. Й обов’язок сучасного покоління, за висловом самого Донцова, що стосувався І. Мазепи: «…подбати, щоб його голос з глибини віків не розлягався вічним докором недолугим нащадкам…».

Сучасні умови є значно легшими, порівняно з першою половиною ХХ ст., а сьогодні наші культурні та політичні втрати — набагато більшими. Це наслідок нашого забуття ідей та заповітів провідних українських мислителів. Тож вирішення є очевидним: замість полі­тичного буксування та культурного регресу, варто залучити мудрість предків та рухатися вже давно окрес­леним ними шляхом.

Ігор СТАМБОЛ.