Переглядів: 1159

Три обличчя Одещини

З люб’язної згоди автора це есе ми передруковуємо з книжки «Соломонова Червона Зірка» (Київ, «Темпора», 2012). Оскільки минув час, і матеріал, як висловився сам Володимир Полторак, пройшов апробацію, сьогодні він вніс би в нього певні корективи. Заодно історик підкреслив: його роздуми є суб’єктивними. Відтак, як і в постскриптумі, звертається до читачів із словами: відповіді на численні запитання, які виникнуть у них, вони зможуть отримати від особистого спілкування з багатоликою Одещиною.

Одещина — регіон не настільки знаний, як його метрополія Одеса. Та й сама Одеса сьогодні ви­глядає справжньою «незвіданою землею» — настільки відсунулось реальне місто від стереотипно усталеного міфологічного образу легендарного «Чорноморська».

Мешканці Одещини — це не громадяни історичного краю, не окремий етнос, не усвідомлена нація. Навіть імені окремого для цього населення письменники та історики не вигадали. Цьому є багато причин. Перша і головна — сучасна Одещина — новотвір. Територіальна одиниця утворена у 1932 році, а її сучасні кордони затверджено у лютому 1954-го — можна б навіть з жартом сказати, до 300-річчя возз’єднання України з Росією. Саме тоді всі три історичні мікрорегіони, що нині творять Одещину, об’єдналися в складі однієї області. Саме тоді назва «Одещина» поширилася на терени від Дунаю до Буга й від Чорного моря до верхів’їв Кодими.

Друга причина відсутності спеціального визначення для населення регіону — його по­ліетнічність. Хоч українці й складають 63 відсотки мешканців області, проте їх ідентичність тут значною мірою розмита русифікацією та урбанізацією — місцеві міста так і не утворили комфортного українського міського штибу життя. Натомість російська, липованська (слід вважати її окремою від першої), болгарська, молдавська, гагаузька та єврейська ідентичності міцно стоять в краї на ногах і протягом двохсотліття вперто опираються аси­міляції «титульної нації».

Отож регіональна ідентичність не утворилася, а домінуючий етнос не спромігся досі стати об’єднавчим центром для її творення. Через це культурно Одещина — це вкритий різнокольоровими візерунками східний килим, що умовно можна назвати триптихом, адже область складається з трьох відмінних мікрорегіонів — Півночі, Центру та Півдня. Вони настільки різні, що умовно їх можна віднести до різних цивілізацій — відповідно північноєвропейської, середземноморської та карпато-балканської.

Обличчя перше:  Центр

Середземноморською цивілізацією Центр Одещини (маються на увазі Одеська агломерація та півдесятка приміських районів) названий не випадково. Урбанізований портовий мікрорегіон історично був брамою України. Фінікійці, давні елліни, римляни, візантійці, італійці, іспанці та французи від сивої давнини користувалися місцевими гаванями для закупівлі рабів і хліба, обмінюючи ці товари першої необхідності на дешевий колоніальний непотріб (одяг, алкоголь, біжутерія). Недарма центр метропольної Одеси забудований в ХІХ столітті будинками в стилі іта­лійських припортових міст. Тут, щоправда, слід трохи колупнути стінку — і якщо у Венеції ви пересвідчитесь у її «мармуровості», то в Одесі на споді лощеної «середземноморськості» виявиться східноєвропейська дранка, замазана глиною й побілена вапном. Тож знайомтеся — Одеса. Місто-привид і місто-дитина одночасно.

Одеса incognita,
або Місто-привид

В Одесу важко не закохатися — тут можна зустріти усе, що завгодно. І ні в чому не можна бути впевненим на 100%. Цей постій­ний сумнів особливо яскраво відображений в дискусіях щодо дня народження міста. Три крапки в цій дискусії нещодавно поставили одеські археологи, які на реконструйованому Приморському бульварі знайшли залишки античного поселення IV століття до нашої ери. Їм дозволили розкопати ділянку 5х10 метрів у східній частині бульвару — тепер під склом музейної вітрини просто неба можна побачити стіни і бруківку Гавані Істріан — першого відомого населеного пункту на цій намазаній медом землі.

Проте із впертістю, гідною будь-якого віслюка, місцева «інтелектуальна еліта», а вслід за нею інші кола громадськості, доводять іншу дату заснування міста — 2 вересня 1794 року. Вже понад сто років тому історики довели, що ця дата висмоктана із пальця першого історіографа Одеси Аполлона Скальковського і нічого спільного із реальністю не має. Менше з тим, досі привиди так званих попередників Одеси — згаданої вище Гавані Істріан, Джинестри, Кацюбіїва, Хаджибея — блукають центром міста і не знаходять тут свого прихистку — «адє­сіти» вперто відмовляють їм у визнанні.

Ще один напівпривид історії приморського міста — так звана Стара Одеса. Про неї всі говорять, нею мало не марять, на честь неї модним стало вставляти у вивіски кав’ярень, ресторацій, генделиків та бодег (місцевий варіант наливайки) тверді знаки та яті. А проте ця міфічна Одеса крім кістяка по собі нічого не залишила — населення протягом ХХ століття змінилося на 95%, і тільки стіни будинків та бруківка вулиць нагадують її. Образ життя біржової та портової, чумацької та биндюжної, лихварської та інтелігентної, чорносотенної та сіоні­ст­ської одночасно Старої Одеси навіки канув у Лету — натомість уся пиха й гордість за славне минуле міста виявляється у згаданих ятях, позіханнях за бабе­лівськими чи ільфо-петровськими героями або ж у ствердженнях «Я — карєнной адєсіт!» та неодмінній вимові м’якого «д» в назві міста.

Адєса

Отже, якщо хочете залишитися в місті не облаяним та не опльованим — вимовляйте «Адєса». Зараз це єдина характерна ознака, яка гуртує громаду міста в локальну соціальну групу. Що­правда, виявляється, що старовинні фонозаписи та спогади більшості одеситів стверджують: вимова «Адєса» веде свій початок ледве з 1960-х — доти вся планета спокійно вимовляла тверде «д». Ця вимова характерна для мови місцевих євреїв — ідишу, для української мови, для анг­лійської, грецької (а саме з неї походить сама назва міста) та французької мов. Проте відсутність інших характерних ознак (як-от кольору шкіри, культурних особливостей, спеціальних навичок тощо), які б відрізняли мешканців міста від прибулих у 1950-х—1970-х переважно з українських сіл переселенців, призвели до канонізації суто літературної російської вимови з аканням та пом’якшенням «д».

Отже, Адєса. Це місто-мільйонник з 1971 року. Воно мов восьминіг простягло свої щупальці-вулиці в напрямах Чорноморки (німецький Люстдорф), Овідіополя (турецький Аджидер), Маяк (литовський Чорнигрод), Кучургана (знов німецький — Страсбург), Києва (арабський Магроман), Іванівки (польська Янівка), Вознесенська (українські Соколи) та Миколаєва (російський Нікалаєв). Обабіч цих доріг від центру міста розходяться квартали та мікрорайони Адєси. Кульмінаційні пункти — три вокзали, які є брамами до одеського середмістя з півночі, заходу та півдня — морський, автобусний та залізничний. Усі три вокзали — совєтські новобудови другої половини ХХ століття. Найновіше виглядає Морський вокзал, реконструйований на початку 2000-х, але й тут усе одно над модерном домінує фейк. Залізничний вокзал може похвалитися колекцією соцреалістичної скульптури на фасаді, комуністичної символіки на шпилі та радянського живопису в залі очікування. Когось можуть також зацікавити мальовничі та настільки ж фантастичні сюжети картин з епохи «боротьби за владу совєтів» та «великої вітчизняної війни совєтського народу».

Адєса зростала хвилеподібно — так сформувалися концентричні зони різночасової забудови. Середмістя (або «Центр» чи «Горад»), обмежене Старопорто­франківською вулицею та Іта­лійським бульваром, забудовувалося переважно в ХІХ столітті будинками з місцевого черепашнику. Цей «камінь» видобувався прямо тут з-під землі, закритим способом — так під центром міста виросла заплутана павутина підземель — катакомб. Поруч з Середмістям в середині ХІХ століття розпочалася забудова чотирьох районів: аристократичного Фонтану, бідняцької Молдаванки, рагульської Слободки-Романівки та робітничого Пересипу. Матері­ал тут використовували той самий, проте будинки значно різняться від будинків Середмістя. На Фонтані кожна заміська вілла — пам’ятка архітектури, на Молдаванці кожен будинок (переважно двоповерховий) творить закрите подвір’я-патіо, характерне для південноєвропейських міст. Слобідка-Романівка забудована приватними помешканнями з фальшивими фасадними другими поверхами (умовою виділення ділянки в ХІХ столітті була побудова двоповерхового вуличного фасаду), а Пересип — район ро­бітничих бараків та гігантів одеської промисловості.

Наступна хвиля забудови — остання третина ХІХ століття. Тоді виросли навколо міста численні дачні та робітничі селища Сахалінчік, Бугайовка, «Блізкіє» та «Дальніє Мєльніци», Чубаївка, Воронцовка. За цим часом розпочався застій — наступний район новобудов з’явився в Одесі у 1950-ті роки — це п’ятиповерхові (хрущовські) Чєрьомушкі. Подальший розвиток міста, затисненого зі всіх боків приватними садибами та дачами, вимагав у 1960-х—1970-х кардинального рішення: були створені два спальні райони на півдні та півночі міста — «Пасьо­лак Таірова» (або просто «Таірова») та «Пасьолак Катов­скава» (або просто «Пасьолак» чи «Паскот»). Вони забудовані 9- чи 16-поверховими панельними корпусами, в яких зараз мешкає майже половина одеситів.

Адєсіти

Хто ж вони, ці «адєсіти», слава про яких шириться по всьому світі? Дехто вважає, що вони перевелись. З цим важко погодитися — вони таки існують, проте ніхто конкретно не може сказати, як їх відрізнити від інших мешканців Одеси. Стереотипний образ «адєсіта» — життєрадісний Остап Бендер — сьогодні вступив в нерівний бій із телесеріальним Давідом Гоцманом. Це оновлення стереотипів вже дається взнаки — серед молоді стає модним використовувати так звані «адєскіє славєчкі», яскраво пересипані зековським жаргоном та словами з ідишу. Ще один літературний герой — Бєня Крік — популярний свого часу герой «Одеських оповідань» Ісака Бабеля — не витримав змагання зі своїми молодшими конкурентами. Що характерно: образ «адє­сіта» обов’язково пов’язаний у суспільній свідомості з євреєм, що, у свою чергу, пов’язаний зі злочинним світом.

Завершуючи соціокультурні спостереження, звернімо увагу: одеська історична традиція в середині ХХ століття була перервана, як і в інших містах України та Східної Європи взагалі. Отож «адєсіт» як соціальне явище — це мешканець міста в другому — максимум третьому поколінні, який з цього комплексує і тому намагається будь-що довести свою «вкоріненість» та обізнаність у подробицях історії та культури «Адєси-мами».

Середмістя

Центр міста ніби створений для пішохідних прогулянок. По-перше, завузькі вулиці постійно провокують автомобільні затори, по-друге, вздовж і вшир Середмістя не є більшим за п’ять кілометрів. Ну і, по-третє, шахове планування не дозволяє заблукати най­більшому невігласу в орієнтуванні. Слід лише запам’ятати, що нумерація вулиць іде в напрямі від моря.

Будівельний бум останнього десятиліття (що вже, до речі, минувся) вправно пройшовся по старовинних будівлях — зникли найдавніші з них, а пожежі та підтоплення стали звичними для таких унікальних будівель, як Англійський клуб чи Будинок Русова. Проте й досі майже в кожному подвір’ї можна натрапити на наливний колодязь ХІХ століття («цистерну» як її звуть одесити), деінде збереглися гасові ліхтарі, ковані чи різьблені брами, флагштоки у вигляді коронованих левів чи ви­гнутих драконів. Тиснява центру вимушує господарок вивішувати білизну у найрізнома­нітніших місцях на спе­ціально прилаштованих мотузяних блоках: потрапивши в час сушки до таких дворів, отримуєш враження перебування в якомусь фантасмагоричному світі простирадл, сорочок та спідньої білизни.

У найнепримітніших місцях, зазвичай в підземеллях, можна натрапити на «бодеги» — невеличкі кабаки, ім’я яких походить від назви винного трюму на кораблі. Моряки прозвали так місцеві генделики, назва закріпилася. Це справжні заповідні зони совдепії — тут за кілька гривень можна скуштувати водянистого пива, закусити сушеними бичками та послухати байки місцевої декласованої інтелігенції.

І чим далі від фасадного центру, від лощеного Міського саду та вилизаного Оперного театру — тим більше шансів побачити реальне обличчя сучасної Одеси.

Передмістя

Тут двадцять років тому билося серце промислової Одеси. Зараз більшість заводів стала, їхні корпуси виглядають величезними індустріальними примарами, що лякають темними отворами вікон перехожих. Тут часто проводять змагання квестери і пейнт­болісти, заводські території приваблюють також шукачів металу та собак.

Інша ознака одеського передмістя — суцільні квартали хрущоб вперемішку з садибними дачними ділянками. Останні отримали від мешканців перших назви на кшталт «Царське село», проте мають більше подібних рис із селом звичайним, сільським. Не дивина зустріти по вузьких вуличках таких-от «царських сіл» череди кіз кількістю сто голів, чути кудкудакання курей та спів півнів — такий ось цікавий оберт урбанізації по-південноукраїнськи. Цікава тенденція: чим ближче до узбережжя моря — тим менше проявів такої недолугої урбанізації, тим багатші будівлі і тим дорожчі автівки стоять у по­двір’ях.

На виїздах з Одеси, мов гриби, зростають торговельні центри. Найвідоміший з їхніх попередників — оптовий ринок промислових товарів, відомий під назвою «7-й кілометр». Це окреме торговельне місто площею близько 70 гектарів, з населенням понад п’ятнадцять тисяч продавців, охоронців, перевізників та міняйл, річним обертом капіталів майже 100 мільярдів (!) гривень.

Більшість мешканців одеських передмість — працівники сфери послуг та торгівлі, власники бізнесу в самому місті. Щоранку вісім доріг до міста запруджуються автівками цих заробітчан, рейсовими автобусами — щовечора все повторюється у зворотному напрямі. Три залізниці та вісім доріг пов’язують Одесу з двома портами-супутниками — Іллічівськом та Южним, а також із п’ятьма приміськими районами — із перед­піллям.

Володимир ПОЛТОРАК.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net