Чекання

Усі чекають у цьому світі: від неосмисленого нетерплячого немовляти до людини (незалежно від статі), що вже на схилі літ. Та жіноче очікування особливе. У ньому — все: і сонце, що засліплює щастям очі, й хмари, що роблять світ одноманітно сірим. І радість, і гіркота, і печаль, і трагедія.

Ось юна дівчина нетерпляче чекає кохання. Молода — нареченого. Юна мати — свою першу дитину. Подивіться, які вирішально доленосні ці, здавалось би, звичні у повсякденному вирі події. А в житті окремої жінки — то цілий неосяжний світ. Недаремно ж він надихав і надихатиме митців усіх часів і народів: від поезії й музики до живопису й скульптури. Так чекати, віддано і страдницьки, вміє лишень жінка.

Ось село над лиманом. Буря. Ніч. Рибалки на своїх човнах-плоскодонках десь далеко за косою на ловах знесилено добуваються берега. Гуде вітер. Кидаються, мов гривасті звірі, наздоганяючи один одного, знавіснілі білі буруни. А на березі коло села застигли непорушні постаті. То жінки — дружини й матері — тривожно ждуть своїх чоловіків (мужів і синів). Стоять недвижно, не перемовляючись, опустивши руки долу. Мов витесані із каменю. І так стоятимуть, доки не дождуться. Цю моторошну живу картину, що перевертає свідомість, можна було бачити щоразу, коли лютував буревій і чайки, надривно кигичучи, билися грудьми об хмари. Здавалося, душі жінок у розпуці кликали рідних.

А ось вулицею цього ж села кілька десятків років (до скону) в один і той же час старенька мати з ціпочком, на який не сила вже опиратися (а колись же молода була і гарна...), кожного дня йде за село на гору, де мчать дорогою автівки: «Зустрічати свого Ванічку з війни». «Цього разу обов’язково буде. Вісточку прислав...» — довірливо пояснює комусь із перехожих. Люди, розуміючи горе, що ніколи не мине, співчутливо кивають головами, знаходять втішні, обнадійливі слова. Хто насмілиться вимовити уголос хворій страшну правду? Потім ще довго сумно дивляться услід. Через деякий час, ледве тягнучи безсиле тіло, жінка безнадійно повертається до своєї пустки-оселі. До наступного дня...

Це чекання — болісна трагедія, що звела матір з розуму. Воно не поодиноке по селах і містах нашої Вкраїни. Таку біду покірно прийняло у свою душу нове покоління матерів і дружин з розв’язанням війни в Афганістані. Потім з війною, що ніби й не має кінця, — у Чечні.

А скільки жінок після Великої Вітчизняної добровільно прирекли себе на одинокість, не втрачаючи віри, затято ждучи чоловіка, що пішов і згинув безвісти?! Ні листочка, ні привіту. І з військкомату повідомлення про загибель не було. Отже, є надія, що повернеться. Ця надія невмирущо світила їм, мов маяк, примушувала жити і працювати, ростити дітей, випускати з гнізда із пам’яттю в серці про батька, якого нерідко й не бачили. Не знімався зі стіни портрет молодого білозубого юнака (батька), що навічно в їхній уяві залишиться таким, як на світлинах. А мама чомусь постаріла й посивіла передчасно.

Де чекання, там любов і вірність. Вони поряд ходять. Недарма символом відданості у світовій літературі є грекиня Пенелопа. А в нашій — прекрасна, джерельно чиста княгиня Руси-України Ярославна. Душею рветься вона полетіти сивою зигзицею визволяти свого коханого дружиноньку князя Ігоря з половецького полону й омити йому кривавії рани у Каялі-річці.

Либонь, такої відданої в любові й чеканні жінки, як українка, у світі більше нема. Історія нашої Батьківщини — кривава і страдницька. Скільки їй віку, стільки й боротьби за незалежність, за об’єднання, державність, самостійність. Чоловіки, як і годиться, воювали. Жінки надихали їх на борню, любили й віддано чекали.

Козака у похід за село прово­джала жінка, тримаючись за стремено, хрестячи його та благословляючи й посилаючи з ним частину своєї душі. Козачка! А потім вірно ждала, вимолюючи у Бога щасливої перемоги та повернення до домівки. Зустріти б: хоч якого, аби живого. Знову віддано припасти до стремена... У цьому «хоч якого...» безмежна жіноча жертовність, що теж характерна ментальності українки. Долю нашого народу козацької доби, й жіночої зокрема, зворушливо й сильно оспівала народна поетеса й піснярка Маруся Чурай, яка теж мала безмежно віддану й світлу душу.

Коли згадую козацтво, перед очима постає образ незрівнянної сучасної жінки й співачки з яскравою індивідуальністю Раїси Кириченко, народної артистки України (на жаль, уже світлої пам’яті). І звучать у душі слова її пісні, яку співала, як ніхто і ніяку більше:

Я козачка твоя, я дружина твоя,

Пане полковнику,

мій синьоокий...

Тобто я — невіддільна половинка твоя. Такою і є наша жінка своєму чоловікові: вірна і ніжна опора, завжди готова на очікування й терпіння.

Хоч і відійшла в історію та героїчна доба, а сучасність далека від героїки, та нічого в житті не минає безслідно. Все залишається. Плідним зерном кращі традиції минулого падуть у свідомість нового покоління, збагатять душі, загартують героїчні характери. Настане час, коли, стомившись від принижень та здирства нікчемних правителів, згадають люди, що «...ми ж таки люди, не собаки...» Й одностайно вишикуються супроти зла. Надійною опорою для них знову буде «слабка» половина, що природою наділена умінням терпіти й дожидатися.

Дай, Боже, щоб чекання при­йдешнього жіноцтва не було ні трагічним, ні безнадійним, а радісно-оптимістичним. Чи хоча б таким ось тихо обнадійливим, як на полотні мудрої (хоч за віком молодої) й глибокої художниці, що хвилює мою душу.

Наталя ШАТАЛОВА.
м. Южне.