Фотосвідчення із 1941-го

Ось так спільні наші біль і па­м’ять привели сюди, до меморіалу, людей, які стріляли колись один в одного. І подумалося мені, присутньому при цьому, що війна — це трагедія однаково і для переможця, і для переможеного. І що є особливо трагічні сторінки в історії війни. Одеса вписана у них першим рядком. Так, стояли Брест і Мінськ. Стояли міцно, а коли сили вичерпалися, були залишені. Одесу ж покидали за наказом Ставки. Покидали тоді, коли було зрозуміло, що вона вистояла, стоїть і стоятиме. Але…

Маршал Радянського Союзу, двічі Герой Радянського Союзу М. І. Крилов так писав: «Захисникам Одеси було боляче й прикро залишати місто. Але ще трагічніший біль за­хлиснув серця і душі тих, кого ми залишали. Адже кожен одесит не те що вважав себе — фактично був захисником улюбленого міста. Тому й билася Одеса. Так, вона і в період окупації зуміла гідно за себе постояти...»

Правильно сказав маршал. Партизани, катакомби, конспіративні квартири — все це буде, але це ще попереду. А поки що — біль і гнів, страждання і ненависть.

Ці знімки, що зберігаю, мені прислали колеги — військові історики з Інституту воєнних досліджень США, що у штаті Канзас. Як вони до них потрапили і як я їх знайшов — не про те мова. Але хотілося б і нам, особливо в нинішні дні, навчитися розумно торкатися не тільки світлих, а й страшних сторінок нашої історії. Однаково і ті, й інші — про наших людей, нашу землю...

Обложена Одеса б’ється. Ось він, ворог, біля самих воріт міста. На знімку — кавалерійський пікет румунів в одному із сіл нашої області. Що треба непроханим вершникам від цієї убогої, критої комишем хати, збитої копитами піщаної землі? Адже й самі вони, напевне, залишили там, за Карпатами, щось дуже схоже. Румунський кавалерист, стомлений від кованих солдатських черевиків, роззувся, відклавши кудись за спину гвинтівку. Та й присів, мабуть, лише на хвилинку, бо інші навіть не спішилися. Треба поспішати. Молох війни не чекає. І невідомо, уві­йшли ці румунські солдати до Одеси чи повернулися додому...

Другий знімок — ще драматич­ніший. Навіть зараз, коли знаєш, як закінчилася війна, болить серце від вигляду окупантів, які крокують по вулиці Одеси. У лівому кутку фото видні опущені долу очі візника і жінки, яка прихилилася до візка. Що їх чекало? Що було у них на душі? А можливо, їхній покірливий вигляд від того, що руки холодить прихована під одягом зброя? Настане час, і вона заговорить: гнівною і справедливою розплатою за скоєне ворогом...

Це — буде, а поки що Одеса стоїть. І це їй на допомогу поспішають кораблі Чорноморського флоту. Одеса і море, Одеса і флот, Одеса і морська піхота — тоді нероздільні поняття...

А що сьогодні Одеса? Ми немало й справедливо лаємо і місто, і себе. Але буквально вчора мені довелося пережити хвилини гордості за місто, у якому я живу. Я неквапно ступав Алеєю Слави і зупинився біля однієї з пам’ятних плит, щоб покласти поруч з іншими свій скромний букет. Як раптом почув за спиною:

— Спасибі вам.

Я оглянувся. Старий ветеран, поблискуючи медалями, продовжив:

— Приїхав з Уралу відвідати друзів, з якими захищав Одесу. Хочу сказати спасибі місту, спасибі його людям, що в наші непрості дні пам’ятають, люблять і шанують своє минуле, свою історію, людину з погонами на плечах.

Ветеран неквапно закрокував до Вічного вогню, а я, отямившись від почуттів, що нахлинули, сказав йому:

— Спасибі і вам за добрі слова про моє місто. Воно справді цього заслуговує…

Переді мною фотографії... Оборона міста... Окупація...

У них — правда. За ними — майбутнє. Наше мирне сьогодення. Поставив крапку, а в голові: шануйте свою історію і… не ятріть рани. Вони давно загоїлись, краще їх не торкатися. Недарма у Святому письмі написано: «Все минеться».

Василь ВИХРИСТЕНКО,
письменник.