Філфаківська юність

Трепетне ставлення до міста над морем переповнює наші серця. Найкраще це відчуваєш, коли згадуєш прожите. А згадати є що. Наша старість (бо ми вже люди похилого віку) закладалася в молодості. Свої моральні орієнтири винесли із нашої альма-матері. Не варто рахувати, скільки років подарувала і ще подарує доля... Час через півстоліття зустрітися і згадати свої радості і печалі, перемоги і поразки. Як писала Ліна Костенко:

О, як мені жилося, і як мені страждалось!
І як мені навіки взнаки воно далось!
А що таке життя? Чи те, що переждалось?
Чи все-таки — це те, що відбулось?

50 років тому ми одержали бажаний диплом, який відкривав дорогу у професійне життя. На пам’ять приходять слова одеського поета Івана Рядченка:

Не лги, что груз годов не страшен!
Живи, достоинство храня,
Чтоб только не был ты вчерашен
При свете нынешнего дня.
Чтобы в безудержном разбеге,
Над всем, что в жизни не сбылось,
Скрипела бы не ось телеги, а пела бы земная ось!

Зустріч планується на липень 2013 року, зустріч молодості з мудрістю...»

50 — «... і довше віку день триває» — цей день став для нас цілою епохою, спогадом багатогранного буття. Ми всі відзначені печаттю прожитих літ. У кожного з нас були радощі, смуток, біль, горе, які залишили глибокий слід у серцях. Але є поняття вічні, які не підвладні ні часові, ні життєвим штормам. Це — чесність, порядність, людяність і найвище мірило — наша совість, те, що робить людину Людиною. Ми плекали в собі ці якості. Сходинка до вершин морального благородства, яку ми пройшли в університеті, дає нам право сказати: ми вистояли, не схибили у відкритій дорозі в самостійне професійне життя.

На превеликий жаль, не всі прийшли на зворушливу зустріч з різних причин. Не прийшли і вже ніколи не прийдуть ті, хто переступив межу вічності. З щемом у серці схилили голови у скорботі. Царство їм небесне і вічна пам’ять від однокурсників.

Ми з ностальгією поринули у спогади, що переповнювали кожного. «А пам’ятаєш?..» — чулося звідусіль. Так, університет живе в нашій пам’яті світлим спомином, який не здатен викреслити чи затерти невблаганний плин часу.

За словами Жан Поля Ріхтера, «Спогади — це єдиний рай, із якого нас не можуть вигнати». Спогади полинули і перенесли нас у ті щасливі студентські роки. Анатолій Довгань звеселив усіх своїм вмінням з гумором «прочитати» лекцію викладача П.Т. Маркушевського, а Клава Платонова з любов’ю згадала Ф.П. Смагленка та М.В. Павлюка — не тільки їх глибокі і змістовні лекції, а й те, якими вони були чуйними до нас під час поїздок у колгосп на збирання винограду й кукурудзи. Ніна Білик і Ніна Пашковська пригадали А.В. Недзвідського, який розкривав нам заборонений пласт української літератури 20—30-х років XX століття, пробуджував інтерес до пошуку невідомого і маловідомого з літературного життя. А як уміло професор підходив до вибору дипломної теми, як мудро розкривав задатки і потенційні можливості студента! За його підтримки і поради Ніна Пашковська «пішла» в науку, працювала до виходу на пенсію в університеті доцентом кафедри новітньої літератури і журналістики. Майже тридцять років Ніна працювала поряд і під керівництвом В.В. Фащенка — визначного українського вченого і педагога, доктора філологічних наук, професора, лауреата Державної премії України імені Т.Г. Шевченка. Певна річ, Василя Васильовича з вдячністю згадують студенти не тільки нашого покоління, а й усі, кому поталанило навчатися у нього. Завжди умів налаштувати аудиторію на свою «хвилю» своїм розумом, талантом, артистичністю з усмішкою ледь примружених очей. Його лекції лилися якоюсь особливою дикцією, супроводжувалися тонким гумором. Все якось просто, дохідливо розкривало його світлий розум і прекрасну душу.

У пам’яті зринули незабутні спогади про викладача Н.Б. Кузякіну. Всі зійшлися на тому, що вона була особливою жінкою, яка вражала еридуцією, енциклопедичністю знань, глибоким інтелектом, інтелігентністю, так би мовити, класичною мудрістю. Олена Панченко пригадала цікаві лекції Г.А. В’язовського (а в кого вони були не цікавими?), його доброзичливе ставлення до студентів. Літературознавство стало для нас не тільки цікавою наукою, а й навчало аналізувати й розуміти саме життя. Микола Черкасов зауважив, що уроки Г.А. В’язовського — ціла школа для філолога на все життя. Марія Стерненко своїми спогадами про навчання на філфаці, розповідями про пройдені журналістські стежки та уроки наших викладачів, які допомагали у непростих ситуаціях, доповнила спільну мозаїку приємно-ностальгійного повернення у студентське минуле.

По-різному згадували своїх викладачів. Кожен залишився в пам’яті неперевершеним, неординарним, неповторним. Ніна Гінкул пригадала, як здивувався ви­кладач зарубіжної літератури Б.О. Шайкевич, коли хтось із студентів хизувався, мовляв, читає твори «по діагоналі». Він не міг у це повірити, не міг це збагнути! У кожну лекцію він вкладав любов до предмета — зару­біжної літератури — наповнював її містким змістом. Іти на іспит непідготовленим було просто соромно. А па­м’ятна поїздка до Ленінграда, організована ним, помітно поглибила наші знання з мистецтва...

І.М. Дузь, Ф.П. Смагленко, М.В. Павлюк, В.В. Фащенко, А.В. Недзвідський, Г.А. В’язовський, М.О. Левченко, Н.Б. Кузякіна, К.Ю. Данилко, А.А. Жаборюк, В.П. Саєнко, П.Т. Маркушевський, В.П. Дроздовський, Л.А. Сечкарьов, Н.Л. Сікорська — то ціла плеяда вчених нашого філологічного факультету, це відчували ми протягом усіх років навчання. Факультет приголомшував потужним водоспадом інформації літературної і мовознавчої наук, доти для нас не знаної. Це були найвитонченіші інтелігенти, до нестями закохані в справу, що стала сенсом їхнього життя. Від них віяло душевною чистотою, духовним здоро­в’ям, яке фор­мувало і нашу духовну міцність. От і на нинішній зустрічі відчувалося, що в кожного було бажання ще раз почути їхні лекції, «перехворіти» ними. Їхнє життєве кредо — бути потрібним людям — стало домінантою і нашої поведінки, і нашої самоорганізації.

Нас навчали, що момент істини — в діалозі інтелігентному, толерантному, з повагою і доброзичливістю звіряючи свою думку з іншою, хоч би якою вона була. На жаль, у наш неспокійний і непередбачуваний час людські долі роз’їдають ненависть, розбрат, заздрість, небажання почути один одного. Нас навчали володіти словом, як висловити слово-питання, слово-бажання, слово-прохання, не нав’язувати власного категоричного імперативу.

Ми навчилися цінувати щире, доброзичливе слово, яке є нашою наймогутнішою силою, найвірнішим посланцем із минулого в сьогодення, із сьогодення — у майбутнє. Користуватися мовленим словом навчилися саме в університеті і з глибокою вдячністю за це згадуємо наших навчителів. І як би не мінявся час, дуже важливо вміти оцінювати самого себе, питати із себе самого.

Наш філфак розташовувався у старому приміщенні (провулок Маяковського). Почувалося нам у ньому дуже затишно. У залі, яка слугувала і за аудиторію, влаштовувалися незабутні зустрічі з видатними майстрами слова М. Рильським, П. Тичиною, А. Малишком, О. Гончаром, М. Стельмахом, багатьма відомими вченими. Ініціатором таких зустрічей був декан І.М. Дузь.

Наше побачення з філфаківською юністю, приурочене до 50-річчя випуску, супроводжували українські пісні, яких задушевно-зворушливо співали, як і колись у студентському хорі, Міла Десятко, Ніна Гінкул, Клава Платонова, Саша Колос, пригадавши ледь не весь його репертуар.

До речі, наш факультет мав два відділення: українське і російське. Ворожнечі між нами ніколи не було, як не було і ніякого натяку на якусь вищість однієї мови над іншою. Ми добре усвідомлювали, що рідна мова — найбільша цінність. Тож і нині не втрачає актуальності вислів: «Не втручайтеся в українську мову ті, хто в ній нічого не розуміє».

Зустріч добігла кінця. Ми залишилися у її полоні і домовлялися про наступну.

За дорученням учасників зустрічі

Світлана ІЛЬНИЦЬКА.
Житомирська область,
м. Новоград-Волинський.