«Народ не може довго витримувати німоти»

А звідти й беруться: з виховання в родині, у дитсадочку, в школі — середній та вищій. Та ж таки Мар’яна Савка, цілком успішна поетеса, взялася за не властиву літераторові видавничу справу, невластиву, звісно ж, за формою. Так само й поет Іван Малкович очолив колись «Аба-ба-га-ла-магу». Обидва видавництва — львівське та київське — сьогодні є провідними на ринку дитячої літератури. Який, фактично, й ринком назвати неможливо.

Важко говорити про те, чого, скажемо так, нема. Певне, тому й не відбулося цікавої розмови з проблем української дитячої літератури. Себто, дитячі книжки начебто й виходять друком, але спробуйте віднайти їх у книжкових крамницях, до того ж ціни — болюче питання. А книжечки для дітей російською мовою — будь ласка: їм — усі преференції. Добре знаємо, що такий самий стан і з кінофільмами для дітей. Про повноформатні дитячі стрічки не варт і згадувати, а проте й мультфільми наші діти та внуки змушені дивитися всуціль російські. Яка виховна функція тих «мультиків» і тих книжок російськомовних — усім відомо: українського патріота, україноцентричну людину вони не виховають. Тож дуже сумні перспективи у нашої держави з таким підростаючим поколінням, коли взяти під увагу, що й шкільне виховання особливо не культивує почуття синівської любові до своєї Батьківщини, бажання прислужитися їй своєю працею.

І в цьому сенсі дуже важливою є якість дитячої літератури. Видавці нині поставлені в умови, які якраз доброї якості не передбачають. Хоча останнім часом, за спостереженнями Мар’яни Савки, в дитячу літературу приходить чимало талановитої молоді. Якщо, назагал, видавництва працюють коштом авторів, то про художні, виховні якості книжок годі й говорити. Інша річ, коли видавництво виплачує авторський гонорар — тоді вимоги видавця до рукопису виростають у сотні разів, адже він мусить продати наклад книжки, щоби не лише покрити видатки, а й отримати прибуток для розвитку свого підприємства. Тому дитячі видавництва дедалі частіше випускають «дорослі» книжки. Не виняток і «Видавництво Старого Лева». А хто ж купить погану книжку, та ще для своєї дитини?

— Тож книговидання, направду, справа дуже невдячна, вимагає часом надзусиль, — одразу погодилася з думкою Володимира Рутківського гостя зі Львова. — Постійно бракує коштів на розвиток видавництва, дошкуляють проблеми з продажем книжок... Відомо ж бо, що книжкова мережа в Україні належить одному російському власникові. Тож і не дивно, що дитячі видавництва дедалі частіше друкують «дорослі» книжки, зчаста перевірених часом авторів... Непросто бути письменником у сучасній Україні, а дитячим — то й поготів.

Що непросто — факт незаперечний. Знайти гроші на видання — величезна проблема, а як донести книжку до читача?

Втім, не львів’янам жалітись. Хоча Львів, далебі, не Одеса: тут місцевий автор позбавлений будь-якої можливості донести свою книжку до читача. Не щастить навіть книжкам Шевченківських лавреатів. Спробуйте, наприклад, пошукати по книгарнях ті ж таки «Джури козака Швайки» (про попит зараз не йдеться — це проблема промоції). Нині, до слова сказати, Володимир Рутківський працює над продовженням свого захопливого роману для юних читачів (дай йому, Боже, здоров’я після тривалої хвороби) — книжки, яка виховує дійсно українських патріотів.

— Дитячий письменник відрізняється тим, що має уяву, — пригадав він свою давню крамольну сентенцію. На що Мар’яна Савка зауважила, що у нього є вдячна аудиторія.

Гарна поезія, потрібна проза...

Справжнім проривом інформаційної блокади в Одесі став приїзд на виставку-ярмарку «Зелена хвиля» українських письменників зі своїми книжками. Усі чотири дні на Дерібасівській продавалися українські книжки. І ті книжки одесити купляли. Тому що в Одесі живуть нормальні люди, а якщо на увесь загал припадає кілька десятків — та нехай навіть сотень — невігласів, то це як для такого міста нормальне співвідношення.

Свої нові книжки — мова про книжки українські — продавали, і досить успішно, одесит Геннадій Щипківський, кіровоградець Олександр Косенко, кияни Володимир Шовкошитний, Станіслав Бондаренко, в наметі видавництва «Українські перспективи» були твори й інших авторів.

А ввечері другого дня всі названі тут письменники прийшли до Книгарні-кав’ярні УКО на зустріч з читачами та зі своїми одеськими побратимами.

Читачів і цього разу було небагато — саме в межах сучасної норми відвідування подібних заходів. Інтелектуальний рівень у суспільстві знижується буквально на очах — ще кілька років зусиль «рідної» влади, і він впаде до нульової позначки. Тож ті, хто приходить, це вже, можна сказати, цілком свідомі українці та несхитні інтелектуали. Тому й не дивно, що неочікувано приємне враження справила на гостей Книгарня-кав’ярня, де пахощі кави, змішані зі свіжим запахом книжок, збуджують уяву та настроюють на інтелектуальне спілкування. Подивувало гостей і те, що почули на Дерібасівській українську мову, — та чого ж дивуватись, притомні одесити дедалі частіше розмовляють українською — в пику антиукраїнському мовному закону, влучно названому народом КаКа.

Треба сказати, що вечір був цікавим та насиченим. Його зробили таким колоритні постаті гостей. Поети Олександр Косенко та Станіслав Бондаренко неперевершено, артистично читали свої твори. Позитивних емоцій додав пристрасний виступ Володимира Шовкошитного, — за його ж таки словами, трохи поета, трохи прозаїка, трохи сценариста, трохи народного депутата того легендарного першого скликання, а також директора видавництва «Українські перспективи», котре без жодних інвестицій створювалося двома ентузіастами, кожен з яких мав лише 500 гривень у гаманці. А проте, за два роки тут вийшло 65 назв книжок, які не залежуються непроданими. Він і взяв на себе обов’язки модератора зустрічі.

Спочатку виступали поети. Присутні щиро й гаряче плескали в долоні, та й було за що. Станіслав Бондаренко, наприклад, «лавреат всіх премій, окрім Нобеля та Шевченка», до того ж — заступник відповідального редактора газети «Літературна Україна». Премію Євгена Маланюка, видатного українського поета, отримав за одну лише книжку «На сьомий день» Олександр Косенко. У Кіровограді він керує обласним літоб’єднанням «Степ», а тепер, побувавши на «Зеленій хвилі», вважає, що Одеса є початком — або ж, принаймні, закінченням українського степу. Володимир Шовкошитний схарактеризував оби­двох як поетів образних, чуттєвих, правдивих... До цього можна б ще додати: поетів глибоких, довірчих. І вони це щедро потвердили своїми віршами.

А потім і сам Володимир Шовкошитний здійснив намір «поговорити як українець з українцями, як націоналіст з націоналістами». Енер­гійний, рухливий та мобільний, цей письменник багато їздить Україною, пропагує книжки свого видавництва, рівно ж і свої власні, виступає перед людьми. У цих поїздках не лише набирається гарних вражень, а й отримує важливі стимули для своєї творчості. Саме так і народився роман «Білий кречет».

— Люди втомилися від того, що влада цинічно не хоче помічати українців як етнос, нехтує правами та інтересами нації, — каже він. — Люди прагнуть знову чути слово тих, котрі його творять. Вони спраглі живого спілкування з ними, спілкування з людьми духовними, котрі не мають нічого спільного з владою. Народ не може довго витримувати німоти.

Письменник розповів про свій новий роман «Білий кречет», присвячений подіям на Заході України у 1930—1950-х роках. А в зв’язку з його сюжетом торкнувся історії цього краю у ХХ столітті.

Відтак знову говорили про книжки.

— У Львові на форумі видавців стоять черги за українською книжкою, хоча питають нерідко російською мовою. Отже, книжка українська потрібна, її читають, люди цікавляться, — каже Володимир Шовкошитний. — В Одесі на «Зеленій хвилі» за всі дні мав лише два інциденти: якась... не будемо уточнювати, мабуть, російська туристка, закопилила губки: «Тєрпєть не могу!» А один чолов’яга поцікавився книжкою з україн­ським матюччям, й дуже здивувався, дізнавшись, що такого не існує взагалі, бо в українській мові взагалі немає ненормативної лексики.

Ця зустріч у Книгарні-кав’ярні вже не вперше потвердила висловлену там же думку: прийшов час робити творчі вечори. Цю потребу для української культури в Одесі виразно показав і цьогорічний вечір Дмитра Павличка, влаштований Українським клубом на зламі зими. Тоді переповнена зала упродовж двох годин напружено слухала поета і громадського діяча.

Вечір у Книгарні-кав’ярні закінчився автограф-сесією гостей — почуте у виступах викликало жвавий інтерес до їхніх книжок.

Роман КРАКАЛІЯ.