З історії Одеської опери та Театральної площі

Сучасні обриси Театральної площі окреслились із будівництвом нового міського театру 1887 року. Його творцями стали німці Герман Гельмер (1849—1919) та Фердинанд Фельнер (1847—1916). Та перед тим як мовити слово про славетних уродженців Гамбурга і Відня, слід сказати, що загалом німці, які до початку Другої світової війни кількісно посідали четвертий щабель серед етнічних меншин в Україні, з поширенням маґдебурзького права, своєю фаховістю мали чи не головний вплив на архітектурну думку в Україні. Українці, які прагнуть якнайтіснішої інтеграції з Європейською Унією, пам’ятають про давні німецькі культурні впливи, проте досі не розу­міють, як країна, що породила Ґете і Генделя, Канта й Лютера, змогла полі­тикою фашизму чинити нелюдські звірства. Ця пляма на репутації німців у серцях українців досі виступає виразно, але її абриси з кожним наступним поколінням ставатимуть дедалі блякливішими, позаяк, як відомо нам ще з дитинства, добро завжди перемагає зло.

А спадщина німців в архітектурі Одеси — Германа Шеврембрандта, Христофора Ґотліба Бейтельсбахера, Віктора Йоганна Ґотліба Шретера, Фрідриха Бруґера, Вільгельма Кабіольського та інших — таки випромінює добро. До того ж помножене на естетичність та фаховість. Оперовий театр — візитівка Одеси, одна з кращих архітектурних споруд другої половини ХІХ сторіччя — і є тому свідченням. Про стилістику театру неоднозначно висловлюється доктор архітектури Юрій Асєєв: «Стиль цієї споруди називають еклектикою, тобто мішаниною, хоча це не зовсім відповідає реальності. Стиль «еклектика» виник на противагу класицизму тоді, коли з розвитком капіталізму з’явилась потреба в нових типах споруд, новій будівельній техніці та нових художніх формах, що мали відповідати смакам буржуазного суспільства. В архітектурі ще не сформувався новий стиль, і тому архітектори вдавалися до використання стилів минулого».

Мабуть витоки такої стилістики слід шукати у Німеччині. Яскравим прикладом архітектури першої половини ХІХ сторіччя в Європі став оперовий театр у Дрездені, споруджений 1841 року за проектом мурованих справ майстра Ґотфріда Земпера (1803—1879). Дрезденська опера, фасади та інтер’єри якої були перенасичені декором, стала джерелом натхнення для багатьох архітекторів, які будували театральні споруди. Її прототип був взятий на озброєння й німецькими зодчими Фердинандом Фельнером та Германом Гельмером, що й стали творцями оперного театру в Одесі, збудованого в традиціях епохи Відродження і бароко у 1884—1887 роках.

Одеської опери, що завдяки своїй парадній та презентативній архітектурі стала однією з помітних пам’яток міста, могло б і не бути. Натомість міг би стояти театр значно скромнішого вигляду. Долю вирішив трагічний випадок. Справа в тім, що на місці нинішнього оперового театру 10 лютого 1810 року відбулася перша вистава першого оперового театру в Україні. Та 1873-го цю будівлю театру — класицистичне творіння уродженця Берна Томи де Томона — знищив вогонь. Настільки, що ні про яке відновлення не могло бути й мови. Міська влада оголосила конкурс на кращий проект нової споруди. Із 43 поданих робіт найліпшим був визнаний проект вже названих Гельмера і Фельнера. Будівництво нового театру було завершене 1887-го, а 1 жовтня того року відбулося його урочисте відкриття. У день підняття завіси спалахнули електролампочки, що були на той час іще рідкісним явищем. Задля цього була збудована перша в Російській імперії електрівня.

Одеська влада не дарма спинила свій вибір на проекті Гельмера та Фельнера — архітектори були на той час широко знаними в Європі. Фердинанд Фельнер та на два роки молодший за нього Герман Гельмер 1873-го заснували у Відні архітектурне бюро, яке спеціалізувалося на будівництві зде­­б­ільшого театральних споруд, а також банків, готелів, торговельних закладів, палаців тощо. Майже монопольне становище архітекторів в тодішній Австро-Угорській імперії пояснювалося тим, що їхній тандем міг гарантувати, з одного боку, високу якість, надійність й швидке виконання, а з іншого — низькі витрати. Використання найновіших на той час методів дозволило їм зробити справжній переворот у містобудуванні на зламі ХІХ—ХХ сторіч. Стилістика творінь Гельмера і Фельнера пройшла шлях від строгих ліній ренесансу через повторне відкриття бароко до модерну пізніших будівель. Сьогодні їхній доробок, створений за 46 років існування бюро, поділений між багатьма країнами Центральної і Східної Європи — Німеччина, Австрія, Словаччина, Чехія, Польща, Румунія, Угорщина, Болгарія, Хорватія. Цей перелік продовжує й Україна. Географія їхнього хисту в Україні позначена Львовом, Чернівцями, Івано-Франківськом та Одесою. На момент приїзду архітектів на терени України вони були вже знані спорудженням театрів в Авґсбурзі, Відні, Будапешті, Брно, Лібереці, Сегеді, Рієці. Одночасно зі зведенням одеського за проектами Фельнера й Гельмера будуються театри у Празі, Братиславі, Карлових Варах тощо.

Та одеська опера є особливою перлиною у цьому намисті. Навіть часопис Forbes 2008 року включив цю споруду до переліку 11 найцікавіших визначних пам’яток Східної Європи. Обернена у бік вулиці Ланжеронівської, там, де від неї починається вулиця Рішельєвська, парадна фасада оперового театру акцентує на собі увагу високим двоосадовим портиком над головним порталом, увінчаним аттикою з четвіркою розлючених пантер, які везуть колісницю з музою трагедії Мельпоменою. Вирішення цього портика має чимало спільних рис з аналогічним архітектурним елементом Нового Гофбурґа, резиденції імператорського двору у Відні: оздоблення долішньої кондигнації рустикою, а горішньої, завершеною високою аттикою з фігурами, — колонами, які в одеському варіанті, щоправда, поступаються у своїм призначенні радше декоративній функції, аніж опорній. На тлі аттики над ґзимсом підносяться скульптурні композиції із зображенням Орфея, що, граючи на кіфарі для кентавра, символізує оперу, та Терпсихори, яка уособлює балет, танцюючи з панною. Між скульптурами двома рядами рельєфно виступають зазначені римськими цифрами важливі дати в історії споруди: у першім рядку вказано дати початку і завершення будівництва, а другий свідчить про пожежу 1925 року й реконструкцію 1967-го. Унизу, при вході на призматичних постаментах втілено сцени з комедії Аристофана «Птахи» та трагедії Еврипіда «Іполит». Алегоричні статуї встановлено також над бічними одноповерховими, утвореними трьома луками, портиками, якими акцентовано фасаду від заходу та сходу, та на аттиці у вигляді балюстради, що опе­різує театр. Поміж тосканських та іоній­ських псевдоколон і пілястрів з круглих, штудерно обрамованих ніш спо­глядають за міською метушнею погруддя Олександра Пушкіна, Миколи Гоголя, Олександра Грибоєдова та Михайла Глінки.

Перенасиченість ліпними роботами з позолотою та яскравою орнаментацією декору позначилася й на оформленні внутрішнього простору. Підковоподібна у плані зала, акустика якої дозволяє доносити навіть шепіт зі сцени, розрахована на 1664 глядачів. Плафон зали декорований позолоченим багетом і чотирма картинами віденського живописця Франца Лефлера, на яких зображено сцени з творів Шекс­піра — «Гамлет», «Сон літньої ночі», «Зимова казка», «Як вам це подобається». Витонченістю ажурних деталей вражає й велика жирандоля. Рокова ліпнина прикрашає яруси і вестибюлі, урочистий настрій створюють й оригінальні світильники, канделябри та орнаменти спижевих інкрустацій.

Ця розкіш, як свідчить історія, коштувала містові й країні немало, позаяк лихо не оминуло й нову будівлю. У березні 1925 року внаслідок пожежі цілком згоріла сцена та постраждала зала. Проте у стислі терміни театр відбудували, і вже за рік тут відновилися вистави. Але з часом споруда почала просідати, що спричинило утво­рення тріщин у її конструкціях, тому в 1955—1956 роках було здійснено роботи зі зміцнення підвалин театру шляхом їх силікатування рідким склом, коли було залито близько 6 мільйонів літрів розплавленого скла у підмурівок. Упро­довж 1965—1967 років театр було ка­пітально реставровано. На зовнішні і внутрішні роботи уряд СРСР тоді ви­ділив 4 мільйони карбованців і 9 кіло­грамів щирого сусального золота. Одначе ці заходи зарадили не надовго. Через будову на осадових породах процес руйнування невдовзі поновився. Наприкінці ХХ сторіччя театр перебував у такому стані, що відтермінування його ремонту могло вартувати самого існування будівлі. 1996-го уряд України виділив кошти на нову реставрацію, яку спочатку планували закінчити 1999-го, а згодом неодноразово затягували через брак фінансів. У 2007-у капітальну реставрацію, під час якої, зокрема, укріпили його підмурок шляхом встановлення залізобетонних паль, нарешті завершили. 22 вересня 2007 року театр урочисто відкрили у присутності президента України Віктора Ющенка, який своїм указом підвищив статус закладу до національного.

Того вересневого дня президент, йдучи від Думської площі вулицею Ланжеронівською в оточенні охоронців, новинарів та світлярів, став об’єктом зацікавлення й одеситів та гостей міста. Дехто похапцем хапався за фотокамери, а хтось з натовпу ще вигукував щось схвальне на адресу першої особи, намагаючись таким чином підбадьорити винуватця Помаранчевої революції на рішучіші дії в модернізації країни. Того дня Одеса з довгоочікуваним відкриттям опери та оновленої Театральної площі стала об’єктом уваги й теленовин. Прямі включення показали всій країні відроджену пам’ятку. Без перебільшення, це було свято національного масштабу.

Одеський оперовий театр — вагомий осередок української та європейської культури. Аннали одеської історії ХІХ—ХХ сторіч пам’ятають виступи на сцені одеської опери не лише іноземних талантів на кшталт  Тітти Руффо, Федора Шаляпіна, Леоніда Собінова, Елеонори Дузе, Віри Коміссаржевської, Сари Бернар, Анни Павлової, Галини Уланової, Петра Чайковського, Майї Плисецької, Миколи Римського-Корсакова, Антона Рубінштейна; глядачі оплесками проводжали й українських співаків Івана Алчевського, Юрія Кипоренка-Доманського, Соломію Крушельницьку, акторів Марка Кропивницького, Панаса Саксаганського, Марію Заньковецьку, Карпа Соленика, композитора Миколу Лисенка тощо. Авторство знайденої 1948-го і виданої 1951-го симфонії, яка мала бути виконана ще на відкритті першого театру 1810 року, дослідники приписують Миколі Овсянико-Куликовському, українському поміщикові з Таврії, власникові симфонічної оркестри з кріпаків, що виступала у ті роки в одеському театрі. Талановитість українців була не лише визнана, але й представлена на одеській сцені здавна.

Окремої згадки в цім переліку за­слуговує уроджениця західноподільського села Білявинці Соломія Крушельницька, співоча обдарованість та творчість якої мала величезний вплив на розвиток вокального та оперового мистецтва світу. Всесвітньо відома українка, володарка лірико-драматичного сопрано своїм талантом підкорила найбільші театральні сцени світу. Даючи концерти у різних країнах Європи, Південної Америки і навіть Африки, вона завершувала їх співом українських народних пісень, часто під власний акомпанемент на фортепіано. До Одеси ця посланниця української культури у світі прибула на запрошення оперового театру. Опріч уже співаного репертуару, Крушельницька дебютує в Одесі в «Отелло» Джузеппе Верді, «Тангейзері» Ріхарда Ваґнера, «Джоконді» Амількаре Понк’єллі. З Одеси співачка тоді від’їхала до Львова, аби 10 березня 1897 року взяти участь у концерті, приуроченому 36-м роковинам смерті Тараса Шевченка… Хочеться сподіватися, колись в українському місті Одесі для вшанування визнаних світом синів і дочок України знайдеться можливість бодай назвати вулиці їхніми іменами, а не лише Ланжерона, Пушкіна, Чайковського, Толстого чи Буніна. Пам’ять про Соломію Крушельницьку, наприклад, могла б бути вшанована у назві колишнього провулка Театрального, нинішнього Чайковського, або сквера Дар­віна, що створює зелену оазу за західною фасадою театру. Хоча ця постать такої величини, що заслуговує й увічнення у вигляді пам’ятника, доречним місцем для якого могла б слугувати саме Театральна площа.

На Театральну площу нинішній театр, на відміну від свого попередника, дивиться бічною, східною фасадою. Хідниками від театру, повз заквітчані килими клумб, що ваблять погляд своїм різнобарв’ям до грудневих морозів, потрапляємо до обрамованого ґранітовим парапетом водограю. Далі, в північно-східному керунку, брукована алея збігає до Думської площі з будинком міської ради, а тут, поблизу фонтана, стоять дерев’яні лавки, сидячи на яких у літні спекотні дні, можна спостерігати за тим, як водограй перетворюється на грище дітлахів, що прагнуть тут позбутися спеки. Якщо придивитися пильніше, то за буйством водної феєрії можна побачити цікаво вирішену криницю. На схід од водограю до неї провадять кілька сходинок униз. Лише підійшовши ближче, розумієш прозаїчність її назви — «Діти та жабеня». Композицію криниці творить невеликий басейн лукової форми, оперізаний невисоким парапетом, зі східного боку якого здіймається щось подібне до обрубаного стовбура дерева. На цьому імпровізованому узвишші трійко дітей, обійнявшись й подавшись уперед, з цікавістю заглядають у ставок. А з протилежного берега ось-ось стрибне у воду жаба. І цій історії вже понад сто років…

1904 року ця мармурова композиція роботи французького скульптора Макса Блонда, відома ще під назвами «Нарцис» або «Молодість», стала окрасою художнього салону в Парижі. Отримавши декілька замовлень на своє творіння, різьбяр виготовив додатково кілька копій, щоправда, вносячи в них незначні корективи на прохання замовників. Таким чином фонтани Блонда прикрасили французький Діжон, німецький Дюссельдорф, швейцарський Цюрих та американський Денвер. Орієнтовно у 1905—1907 роках одна з цих скульптурних груп опинилася й в Україні. За припущеннями, вона спершу прикрасила подвір’я вілли на Французькому бульварі, що належала Акимові Біску, відомому ювелірові та батькові поета і перекладача Олександра Біска. 1925 року криниця була встановлена на Театральній площі в осерді клумби між театром та будівлею Анг­лійського клубу. У другій половині ХХ сторіччя її трохи посунули у східному напрямку, ближче до Англійського клубу, де був вже розміщений Музей морського флоту.

Алеєю від великого фонтана наче навою, перекритою склепінням гіллястих дерев, виходимо на південно-східну частину площі. Поблизу перехрестя вулиць Ланжеронівської та Пушкінської 2 вересня 2012 року з’явився незвичний пам’ятник-логотип Одеси, в якому поєдналися кітвиця і серце — символ закоханості міста у море. «Я люблю Одесу», — скаже будь-хто, прочитавши напис на його постаменті. Бронзовий монумент завважки близько 200 кілограмів виконано у київській робітні різьбяра Олега Чорноіванова. Ініціатором проекту виступив Іван Ліптуга, а здійснено задум завдяки коштам родини Казавчинських.

Будинок, що своєю з’явою поділив доти єдину площу на Думську й Театральну, ставши східною межею майдану, яким ми шпацеруємо, —  це колишній Англійський клуб, свідчення непересічного таланту Григорія Торічеллі з 1842 року. Осередок зібрань одеської аристократії дійшов до наших днів дещо видозміненим — наприкінці ХІХ сторіччя до його реконструкції долучився будівничий зі Швейцарії Емілій Вей. Відкритій з усіх боків будівлі надає пластичності наявність двох невеликих відкрилків, спрямованих в бік Театральної площі. Фасад з протилежного боку вирішений у вигляді рустованого цоколю з розташованим над ним бельетажем та пласким портиком, декорованим чотирма канелюрованими півколонами, спертими на фігурні консолі, надвіконними сандриками лукової форми та трикутним начілком з картушем. У наш час у будинку міститься Музей морського флоту України, за експонатами якого ще донедавна, до пожежі 2005 року, можна було простежити за багатою історією розвитку торгового флоту нашої країни. Вже вісім років минуло від тієї злощасної оказії, а споруда досі ховається за риштуванням. Як запевняють можновладці, до кінця 2013-го музей буде цілком оновлено.

Від ґанку музею, влаштованого на бічній фасаді і перекритого металевим ажурним дашком, відкривається вид на південне обрамлення Театральної площі, а вірніше — південний, непарний бік вулиці Ланжеронівської. Перію творять два будинки. Наріжний будинок, що на перехресті з вулицею Пушкінською, належав міському голові Одеси Григорієві Маразлі. Мурованицю збудовано 1835 року за проектом архітектора Франца Боффо. Пізніше у ній розмістився готель «Європейський», поміж пожильців якого був український поет Володимир Сосюра, автор дорогого кожному українцеві вірша «Любіть Україну!». Нині тут міститься банк «Піреус», а сусідню кам’яницю з надбудованою фаціятою займає почесний консулат Німеччини.

…Ось і добігає кінця наше знайомство з однією з найгарніших площ не лише Одеси й України, а й, без перебільшення, всієї Східної Європи. Минають роки, і поважного віку каміння, ніби вистояне вино, набуває особливого колориту. Повітря навколо пронизується історією, котра з часом набирає нових обрисів, наче чимдалі розлогіша крона дуба, під якою ховаються від спеки і дощу. Негода, актуальна у будь-яку епоху, та історія, що пишеться нині, вимагає в українців Одеси пошуку власних сил у минулому задля розбудови майбутнього. І дуб, поса­джений на площі корифеями української культури, вже сьогодні здатен надати прихисток усім збайдужілим і зневіреним — варто лише сісти під ним на лаву й озирнутися довкола. «Архітектура — також літопис світу: вона говорить тоді, коли вже мовчать і пісні, і перекази», — доповнює автора Микола Гоголь.

Павло ШУБАРТ,
публіцист, дослідник архітектури, світляр.

Липень 2013 року.