«...Це вона мене зробила свідомим українцем»

Іван і Домініка народилися в містечку Брусилів Київської області (тепер Житомирської) в один рік з різницею в два дні, Іван — 2 січня, а Домініка — 4 січня 1882 року. Як і Огієнки, родина Литвинчуків походила з давнього козацького роду. Іван був шостою дитиною в сім’ї, котра дуже бідувала після передчасної смерті батька. Домініка мала лише одного брата. Мати її, Акуліна Францівна Жураківська, була зукраїнізованою польською шляхтянкою. Брат батька Домініки був одружений із старшою донькою Григорія Барвінського, місцевого дяка, що прибув з Тернопільщини. Вона стала хрещеною матір’ю Домініки і впливала на її виховання. Барвінські помітно вирізнялися серед місцевих жителів українською свідомістю, шанобливим ставленням до Шевченкового «Кобзаря». Домі­ніка виросла лагідна в поводженні, кмітлива, сильна в своїх переконаннях. Була дуже красива, чудово співала, мала великі здібності до науки. З Іваном зналася ще з дитинства, вчилися в одній п’ятирічній початковій школі. Як і Іван, закінчила акушерські курси в Києві.

Одружилися вони у червні 1907-го. Об’єднало їх те, що обоє рано перейнялися болями й стражданнями рідного краю, свого народу. В рік смерті дружини, 1937-й, Іван Огієнко в №5 заснованого ним щомісячника «Наша культура» написав: «На мій світогляд Домініка переймала сильний і вирішальний вплив — це вона мене зробила свідомим українцем. Ми зійшлися, покохалися і вже не розходилися аж до смерті».

Івана Бог наділив багатьма талантами. За рік до одруження він написав кращі свої ліричні поезії «Час рікою пливе», «Не питай, чого в мене заплакані очі», які нині, зазнавши неминучої фольклоризації, відомі як народні пісні. «Не питай...» була надрукована в щоденній демократичній газеті «Громадська думка», яка виходила коштом Євгена Чикаленка, була закрита через 11 місяців. Тоді Борис Грінченко добився дозволу на відкриття газети «Рада», яку сам і редагував. На сторінках цих перших україномовних газет, що з’явилися після подій 1905-го в Росії, Іван Огієнко постій­но друкувався. Вимушений був там працевлаштуватися, оскільки його виключили з університету св. Володимира за несплату за навчання.

Домініка взяла на себе весь тягар домашньої праці, включаючи й виховання трьох дітей. «У беззастережному служінні своїй родині Домініка не встигла закінчити Київського університету, куди була зарахована, але, маючи від природи даний талант чуття мови і слова (напам’ять знала всього Шевченкового «Кобзаря»), вона в усіх наукових, редакторських, видавничих, державотворчих справах свого чоловіка була для нього діяльною й незамінною помічницею. Передруковувала, а коли бракувало друкарської машинки, акуратно переписувала Огієнкові рукописи, готуючи їх до відправки в друкарню, вичитувала й ви­правляла коректуру — практично всю «чорнову» роботу науковця, автора, редактора і коректора перебирала на себе. Без сумніву, тому і встиг учений так багато написати і видати, маючи таку помічницю», — пише М. Тимошик у монографії «Голгофа Івана Огієнка», де в розділі «Готов я нести люті муки за свій народ, за рідний край…» Домініці присвячено окрему сторінку.

За 30 років подружнього життя у До­мініки виробилися свої погляди й переконання на завдання жінки в родині. Вона любила говорити, що родина — це мала держава. Умійте належно збудувати родину, то вмітимете збудувати й державу. На подружнє життя вона дивилася як на найбільше Боже таїнство. Вона була дуже гостинною й щедрою душею, згадує професор К. Студинський, який неодноразово бував у родині свого колеги по університету. В цій родині часто збиралися такі видатні люди, як С. Петлюра, генерал-хорунжий А. Вовк, професори Л. Бачинський, П. Кривоносик, Є.Грицак.

Не вагаючись Домініка з дітьми переїжджає з Києва до Кам’янця-Подільського, де чоловік організовував відкриття українського педагогічного університету. А після остаточної поразки національно-визвольних змагань сім’я, пере­тнула польський кордон, щоб більше ніколи не повернутися в рідний край, а бачити його лише у мареннях і снах. Залишило подружжя в Кам’янці-Подільському величезну власну бібліотеку, весь архів, десятки рукописів наукових праць, які за розпорядженням комуніста Затонського були розпорошені і частково знищені.

За спогадами протоієрея Петра Табінського, який відвідав родину Огієнка у Винниках біля Львова, високодостойна пані Домініка завдяки своїм дбайливості та старанню створила в тяжких емігрант­ських обставинах такі умови, що чоловік зміг повністю віддатися науковій праці. До речі, там, у Винниках, в 1923-у Іван Огієнко закрив очі нашому землякові Іванові Липі, також міністрові уряду УНР.

Перебуваючи у Польщі, подружжя організувало там різні осередки українського культурно-національного і релі­гійного життя. Вони видавали журнали «Наша культура», а потім «Рідна мова». В 1936-у, коли Домініка була вже тяжко хвора, всі передплатники «Рідної мови» безкоштовно одержали книгу, одну з найцінніших у доробку І. Огієнка, «Наука про рідномовні обов’язки». До жодних емігрантських громадських організацій До­мініка Данилівна не належала. «Я там ніколи не зроблю стільки корисного, реального, як у своїм домі. Хіба ж виховувати здорову патріотичну свідому родину — це мала робота?» — говорила вона. Дуже бідувала родина за кордоном, багато ви­пробувань і принижень перетерпіла, та ніколи не обмовилася Домініка чоловікові про еміграційні випробування. Про її патріотизм і незвичайну жертовність свідчить такий вчинок. Іван Огієнко покидав Кам’я­нець-Подільський останнім, бо уряд УНР залишив його своїм головноуповноваженим. Коли польська влада заарештувала прем’єр-міністра Ісака Мазепу, то перебував він під посиленою вартою в домі головноуповноваженого. Пані Домініка відважилася організувати його втечу через вікно своєї кімнати, хоч знала, що в умовах воєнного часу ризикували життям усієї сім’ї.

За декілька днів до відходу у вічність Домініка Огієнко продиктувала священикові вистраждану за багато літ свою духівницю, яку назвала так: «До мужа й дітей своїх останнє слово». Вона благословляла Івана на тяжку й невдячну працю, якій він присвятив життя й талант. Дітей просила повсякчас допомагати батькові в цьому. Не дочекавшись зняття з чоловіка огульних звинувачень офіційної радянської влади в так званому за­проданстві й зраді, Домініка боялася, аби в суворих умовах еміграції її троє дітей не зрадили батькової справи. Не діждавшись онуків, боялася одруження двох синів і заміжжя дочки з чужинцями. Боялася не тому, що не любила чужинців, а тому, що хотіла, щоб був продовжений український рід Огієнків, щоб онуки могли продовжити не завершену дідом українську справу.

«...3. Цілий вік свій я сердечно віддала свойому чоловікові, щиро й вірно допомагаючи йому в його щоденній праці на користь знедоленого українського народу. Заповідаю своєму мужові й решту віку свого віддати виключно для його народу…Стоячи перед престолом Найвищого, я буду ревно й невпинно молити про полегшення йому цієї тернистої дороги та про здійснення його національних задумів.

6. …Своїм синам женитися з чужинками, а доньці моїй виходити заміж за чужинця — свого благословення я рішуче не даю…

7. Заповідаю всім своїм дітям, Анатолію, Юрію та Лесі, усе своє життя добре й ясно пам’ятати про своє українське походження та про свої національні обов’язки до своєї обездоленої Батьківщин-України. Нехай Вам буде взірцем для цього Ваш батько, що ціле життя своє сильно терпів від своїх і чужих за свої безкомпромісні переконання. Коли Бог дасть Вам дочекатись діток своїх, виховуйте їх національно свідомими так сильно, як ми виховували Вас.

8. …Усім тим, що спричинилися до втрати моїм чоловіком кафедри у Варшавському університеті, а тим самим до моєї хвороби й смерти, по-християнському щиро прощаю, хай судить їх за це сам Господь Справедливий.

Нехай ця остання воля моя буде Вам усім завжди в пам’яті. Нехай вона світить зорею у Вашім житті. Невидимим духом я буду невідступно з Вами. Амінь. Варшавський шпиталь Дитятка Ісуса. 26 квітня 1937 р.».

Померла Домініка 19 травня 1937-го на 55-у році життя.

Родина Огієнків глибоко шанувала й дотримувалася заповіту Матері. Іван Іванович через три роки прийняв чернечий постриг, обравши собі ім’я Іларіон на честь першого митрополита Київського. 1 серпня 1998 року в радіопередачі «Педагогічні роздуми» правнучка Огієнків кандидат педагогічних наук Алла Марушкевич розповідала про нагальність перевидання в Україні повного канонічного перекладу українською мовою Біблії. Це — вершина перекладацької діяльності митрополита Іларіона, результат 40-літньої його праці.

В останньому своєму історичному до­слідженні «Старець Паїсій Величківський», виданому у Вінніпезі вже після смерті Огієнка, автор пояснює, чому він так довго і ретельно збирав матеріали про старця Паїсія: «Щоб заплатити національний український борг перед цим видатним нашим сином, що високо поставив ім’я українця серед чужих». Вдумаймось у ці слова.

Аліна ПЛЯЧЕНКО,
кандидат філологічних наук, доцент.