З ножем на лікаря...

Подія, яка трапилася в Одесі, сколихнула громадську думку. Недавно, в інформагенції «Одеса-медіа» відбулася прес-конференція, на якій йшлося про безпеку медиків при виконанні ними службових обов’язків. Учасники прес-конференції — голова обкому профспілки медичних працівників Галина Кокшарова, завідуючий кафедрою психіатрії з курсом медичної психології ОНМедУ, професор Валерій Бітенський, головні лікарі обласного та міського психоневрологічних диспансерів Анатолій Волощук та Олег Карпенчук, заступник начальника управління громадської безпеки ГУ УМВС України в Одеській області, полковник міліції Дмитро Кучеренко — говорили про недосконалість чинного законодавства стосовно психічно хворих громадян, від дій яких часто потерпають лікарі, і про те, що необхідно зробити, аби захистити працівників служби «швидкої допомоги», які прибувають на виклики.

Медики «швидкої», поспішаючи до пацієнтів, ніколи не знають, що на них чекає. Їхній контингент включає і п’яниць, і безхатченків, і наркоманів, і психічно хворих осіб. Трапляється, що «швидку» викликають туди, де необхідні дії, найперше, працівників міліції, скажімо, під час бійок, поранень, навіть стрілянини. А буває, що медики прибувають на місце події швидше за міліцію, опиняючись в епіцентрі розбирань чи скоєння злочину.

Вистачає й інших проблем. Так, на приватних будинках не завжди вказані номери, тому доводиться кружляти районом, особливо вночі, коли нікого й запитати. Додають клопотів і новобудови, де іноді пішки доводиться підніматися й на 18-й поверх, а тоді з’ясовується,  що у заявці вказаний не той  сектор і не той під’їзд. А потім пацієнти чи родичі обурюються, що лікарі за­пізно приїхали, адже, згідно з встановленими нормативами, в межах міста «швидка» мусить прибути через 10 хвилин після прийнятого виклику, у сільській місцевості — не довше, ніж через 20 хвилин.

Велику небезпеку для бригад «швидкої», йшлося на прес-конференції, становлять собаки, яких випускають на подвір’я, тримають у квартирах. Дедалі частіше доводиться мати справу з хворими на СНІД. Буває, брудного, завошивленого, ще й нетверезого пацієнта не хочуть брати до лікарні, тож «швидка» кружляє містом, намагаючись хоча б десь прилаштувати таку людину.

Не варто забувати і про взаємини між родичами, які щодалі стають жорсткішими. І медики «швидкої» є тому свідками. Часто трапляється, що, прибувши за викликом до літньої людини, лікарі стикаються з агресивним небажанням родичів її  госпіталізувати. Причина досить банальна — не хочуть витрачати кошти на лікування старого, бо воно, мовляв, обходиться занадто дорого. Умовляння та переконування часто викликають розлюченість домашніх пацієнта, які можуть як облаяти, так і накинутися з кулаками, написати скаргу на дії медиків.

Кожен виклик — це своєрідна стресова ситуація, говорили учасники заходу, тому часто доводиться вживати заспокійливі та серцеві засоби. Більшість працівників у свої 35—40 років вже мають проблеми зі здоров’ям, першопричиною яких є робота в умовах, наближених до екстремальних. А за тривалістю життя медики «швидкої» перебувають на другому місці після анестезіологів-реаніматологів. При цьому не захищені ні законом, ні матеріальними компенсаціями. Страхують лише спецбригади, які обслуговують психічно хворих людей, бо вони найбільше наражаються на небезпеку. А ще усі медики «швидкої» застраховані від СНІДу. Більше жодної матеріальної компенсації для них не передбачено.

Галина Кокшарова цілком справедливо зауважила, що захисту сьогодні потребують не лише лікарі «швидкої». Є туберкульозні відділення лікарень, де перебувають особи, які прибули з місць по­збавлення волі: вони намагаються встановити там свої порядки, перешкоджаючи нормальній роботі закладів. Усіляких нападів з боку деяких пацієнтів постійно зазнають і медики прийомних відділень лікарень: збуджені, нетверезі люди накидаються на них із кулаками, ображають, а то й погрожують ножем. Особисто я була свідком того, як пацієнт прийомного відділення запустив вазоном у голову чергового лікаря: той, як йому здалося, був не надто вправним.

Справді, якщо навіть розгніваного пацієнта можна умовити чи приструнити за допомогою міліції, то психічно хвора людина — це велика проблема для медиків.

— Треба оснастити найбільші лікарні міста, які приймають пацієнтів по «швидкій», «тривожними» кнопками, — запропонувала Галина Кокшарова. — Це дозволить оперативно викликати міліцію, якщо трапиться якийсь інцидент. І варто повернутися до практики минулих років, коли бригада «швидкої» знала, що їде до психічно хворої людини. У такому випадку медиків повинен супроводжувати працівник міліції, адже 80 відсотків людей у білих халатах — це жінки, які залишаються беззахисними. Протистояти хворому, розлюченому та неадекватному, а часом і озброєному чоловікові, вони не можуть. Захищаючи права пацієнтів на конфіденційність інформації про їхнє психічне здоров’я, не можна створювати загрозу для життя тих, хто надає їм медичну допомогу.

Анатолій Волощук розповів про початок реалізації планів переведення більшості пацієнтів психоневрологічних диспансерів на амбулаторний тип лікування — тобто приймати пігулки вони мають вдома, не лягаючи для проходження курсу лікування до стаціонару. Пов’язано це зі значним недофінансуванням (на медикаменти пацієнтові психіатричної лікарні нині ви­діляється… 1 гривня на добу). Із 1200 людей, що перебувають на лікуванні в профільних закладах області, 300 — це психохроніки, які мусять безвиїзно перебувати у спеціалізованих інтернатах. Але інтернатів, та й місць у них, катастрофічно не вистачає. Грошей та нових лікувальних установ у най­ближчому майбутньому більше не стане, а робити щось треба. Тому й було взято на озброєння закордонний досвід,  коли хворі психіатричного профілю лікуються переважно не в стаціонарі, а амбулаторно.

У США, наприклад, психіатрична допомога пацієнтам надається переважно амбулаторно. Є спеціальні заклади (пансіонати, «будинки спокою»), де пацієнти перебувають цілодобово, під наглядом фахівців. Це дорого, тому не всі родичі спе­ціального контингенту хворих можуть дозволити таку розкіш. Що­правда, амбулаторних пацієнтів щодня вдома провідують як мінімум три фахівці. Для наших громадян це з розділу фантастики: не буде пацієнт з психічними розладами сам приходити на огляд, не прийдуть і до нього, бо нікому.

Валерій Бітенський застеріг про можливий вибух агресії та насильства, якщо переможе такий підхід, адже психічно нездорова людина при загостренні хвороби, перебуваючи у соціумі, будь-якої миті може стати небезпечною для оточуючих. Варто зважати й на те, що кількість неврозів стрімко зростає. Суспільство стає дедалі більше психічно нестабільним.

В обласній психіатричній лікарні, сказав Анатолій Волощук, скоротили близько 700 ліжок. Це не озна­чає, що хворих поменшало. Бракує коштів на забезпечення їхнього лікування. Адже в гострих випадках на ліки пацієнтові потрібно приблизно 100 доларів на тиждень, для психохроніків — близько 30 доларів. Держава не забезпечує цього. Але якщо в стаціонарі хворого можна було змусити виконувати призначення лікаря та при­ймати ті препарати, які все ж таки були в наявності, то в умовах амбулаторії він ті ліки не купуватиме і не прийматиме.

Олег Карпенчук повідомив, що обласне управління охорони здоров’я ухвалило рішення маркувати адреси, які можуть стати потенційно небезпечними для медиків. Йдеться про визнаних хворими судом або пацієнтів, які перебувають на амбулаторному лікуванні, із психічними недугами, про людей з тяжкими психічними та особистісними розладами. Усього по області це близько 5 тисяч осіб. З медиками «швидкої» до них на виклик поїдуть працівники міліції.

Дмитро Кучеренко вважає, що в лікарнях можна обійтися і без «тривожних» кнопок, встановивши турнікети та камери спостереження. Це на 10 — 15 відсотків знижує рівень агресії.

Розробляючи сьогодні заходи захисту для медичних працівників, не можна забувати про зростання кількості зброї у громадян.

Питання безпеки працівників екстреної медичної допомоги стало приводом для брифінгу в МОЗ України, до участі в якому запрошували й журналістів із регіонів. Задля убезпечення медиків від випадків, подібних до тих, що трапилися у Запоріжжі та в Одесі, в Україні  розпочато роботу із створення бази пацієнтів, що є потенційно небезпечними. Також у межах національного проекту «Вчасна допомога» передбачається кілька каналів зв’язку, в тому числі для забезпечення захисту персоналу бригад екстреної медичної допомоги. Сучасна радіостанція, якою забезпечуватимуть бригади, матиме спеціальну кнопку, що подаватиме сигнал до райвідділу міліції. І реакція на цей сигнал має бути миттєвою.

Крім того, йшлося на брифінгу у МОЗ, прийнято рішення про встановлення на автомобілях екстреної медичної допомоги відео­реєстраторів, а також обговорюється питання про забезпечення працівників «швидких» індивідуальними сиренами та іншими засобами безпеки, адже світовий досвід доводить, що забезпечення медичних працівників зброєю чи електрошокерами не є доцільним. Планується також за­провадити тренінги щодо правильного поводження з психічно хворими та організації виїзду до таких пацієнтів спеціальних бригад. І, можливо, найголовніше — персонал усіх без винятку центрів екстреної медичної допомоги мусить бути застрахованим на випадок травмування під час виконання своїх професійних обов’язків: як від зараження інфек­ційними хворобами, так і від нещасного випадку.

Десь уже прокинулися і почали діяти. Так, у Донецьку віднедавна курсує автомобіль «швидкої допомоги», обладнаний тривожною кнопкою державної служби охорони. Охоронний прилад, який працює по GSM-каналу, встановлений безпосередньо в салоні, при цьому весь екіпаж «швидкої» оснащений тривожними кнопками у вигляді радіобрелоків. Тижневі випробування показали: у разі потреби медики можуть безперешкодно подавати сигнал тривоги, перебуваючи навіть на відстані від машини. Оператор пульта охорони визначає адресу, звідки надійшов сигнал, і направляє за нею найближчу групу реагування, що прибуває на місце за кілька хвилин. Найближчим часом ще 21 карета «швидкої допомоги» Донецька буде оснащена тривожними кнопками для оперативного зв’язку з міліцією.

Що у нас? Побалакали та й забули? На жаль, допоки не простежується жодних конкретних дій  для організації безпеки одеських медиків «швидкої», які виїздять на виклики. Беззахисні й, вважайте, безправні.

Ніна ЗАЛЕВСЬКА.