Тарасові шляхи, які він сам обирав

Нинішня ювілейна дата Тараса Максим’юка — не єдиний привід для цієї розповіді про нього. У дні святкування 1025-річчя Хрещення Руси-України у Мистецькому арсеналі в столиці відкрилася грандіозна міжмузейна виставка «Велике і величне». Серед експонатів можна побачити й панно напівзабутого українського художника Михайла Жука «Біле і чорне» — справжню перлину колекції Тараса Максим’юка. Це велика честь для Одеси і ще більше визнання для колекціонера, котрий багато років широко популяризує усе, що надбав упродовж подвижницького свого служіння українській культурі.

Тараса Максим’юка в Одесі знають дуже багато людей. Передусім, художники, літератори, науковці, музейники, журналісти, діячі мистецтва, назагал — культури. Серед цього поважного товариства, як і серед представників зовсім інших занять, у нього багато друзів, добрих приятелів та знайомих. Хоч він і не корінний одесит. Але ж Одесу творили, наповнювали її своїми талантами, ентузіазмом, любов’ю заїжджі, здебільшого, люди. Це вони зробили її такою, якою вона є сьогодні (далебі, кращою, ніж нині, бо ж ті, що прийшли після них, усе те занедбували та продовжують руйнувати). Їхні відмінні риси — авантюрний характер, жага діяльності на благо міста, котре стало їм рідним, зачудованість вічним та нетлінним, цілеспрямованість, а найперше — патріотизм. Цей ряд можна продовжувати. Тарас Максим’юк — якраз із таких. Вони обов’язково знаходять одне одного: такі люди і таке місто.

Всупереч ходовій думці, доля — як категорія філософська — не визнає випадковостей, але діє за власними правилами, яких ніхто не знає. Тож Тарас не втрапив сюди випадково. Доля лише легенько підправляла його рух в обраному напрямку.

Тарас Максим’юк народився у місті Холм, нині — територія Польщі. Є там такі винятково українські землі: Холмщина, Підляшшя, Лемківщина... Землі, трохи загадкові для багатьох українців, бо таки ж не знаємо своєї історії, а чимало є поміж нами таких, що лінуються знати. Споконвіку на тих землях жили українці. «Всі ми холмщаки, від діда-прадіда, рожденні на тій землі». В історії України це місто лишилося як одна з українських столиць часів Галицько-Волинського князівства та короля Данила.

Тарас Масим’юк давно зацікавився своїм родоводом, властиво, тим краєм, де розгалужувався його рід, продовжує досліджувати його й по сьогодні. Це нелегка праця. По частинці, по слову, по вичитаному абзацу збирає докупи всі фрагменти, як наче ті пазли. Приступними йому засобами відтворює правдиву історію.

Тож будемо й ми складати ті пазли-факти один до одного. Цілком можливо, що саме оця допитливість до історії своєї маленької батьківщини, свого родоводу на українській землі спричинили його інтерес до історії, зокрема археології, а згодом — до культури свого народу. А пізніше — й інтерес до колекціонування, що межує з наукою. Коли до нього уперше зайшов так само зачудований рідною культурою Василь Барладяну-Бирладник, з котрим пов’язувала добра дружба, та побачив зібрання книжок, то тільки й сказав: «Оце дійсно наукова бібліотека!» Було це вже десь приблизно у 1970-х. Не отримавши гуманітарної освіти, Тарас Максим’юк сам себе освічував у царині культури, купував серйозні книжки, а свій вільний час просиджував у бібліотеці, роблячи неймовірну кількість виписок. Завдяки такій самоосвіті, він зможе згодом вільно спілкуватися не лише з колекціонерами та музейниками, а й з художниками, письменниками, науковцями, журналістами... Бо й сам став одним із них, а перед­усім — колекціонером україністики...

А проте доля його складалася усе-таки химерно. Батько народився — де б ви думали? — аж в Оренбурзі. Певна річ, українець, прочитавши це, не здивується. В Росії куди не ступнеш — там земляка знайдеш, бодай найтоншого вже корінця. Та не зі «спільної колиски», звісно, і не з дивного дива. Українці, як відомо, нація репресована, — попри те, що здавен їх, вроджених землеробів, виманювали освоювати ті простори. Тим-то й не можуть там ніяк зрозуміти логіку природних речей: як це так, що українці зненацька стали для них окремішньою нацією? Та все маніякально марять спільними «пространствами».

Тож в Оренбурзі родина Максим’юків опинилася 1915 року, сказати б, в евакуації. Під ту пору, саме перед наступом німецько-австрійських військ, усі православні були вивезені з Холмської губернії, і допровадили їх не в центральні райони імперії, не до православних — що було б у руслі тієї логіки, а в далекі степи. Туди, де, властиво, починалося заслання Тараса Шевченка. Там і народився 1918 року Іван Максим’юк, залишившись, попри цей факт свого життєпису, корінним холмщаком. Додому родина повернулася аж на початку 1920-х, точніше, ті з виселенців, котрі вижили у тих степах. При відновленні Польської держави по розпаді Австро-Угорської імперії та розгрому Української Народної Республіки Холмщина відійшла до Польщі. Як то мовиться, потрапили з-під дощу та під ринву...

Українці, котрим пощастило у період становлення особистості уникнути інфікованості більшовицькою ідеологією, — то були особливі люди. Неможливо уявити їх серед нинішніх збайдужілих мешканців українського болота.

Назагал, і батько, й матір Тараса Максим’юка брали активну участь в українському житті Холмщини. Небайдужим до національної справи був Тарасів дід — війт у рідному селі Сичин, міцний господар, член товариства «Рій». Його син Іван, Тарасів батько, любив театр і сам виступав на кону, що й зафіксоване у книжці спогадів про Холм, виданій у Нью-Йорку. А 1939 року Іван Максим’юк вирушив на захист Закарпатської України — відтвореної незалежної української держави. Добровольців не пропустили через кордон поляки. Польща проводила політику жорсткої асиміляції українців, за найменшою підозрою їх вкидали до буцегарні, переважно до спеціально створеного з цією метою концтабору Береза Картузька. Сьогодні, до слова сказати, у Польщі не говорять про те, як вони винищували українців на тих територіях, як вирізали цілі села, зате очі їм застять повстанці, котрі на своїй рідній землі прагнули захистити українські родини від польського та всілякого іншого терору. Українські історики про це говорять, але ніхто їх не чує, бо не бажають слухати, не хочуть почути. Та й чи дивина, коли навіть про Голодомор говорять трохи навіть сором’язливо?..

Тарасові батьки побралися восени 1942 року. Йшла війна, але життя не могло спинитися, бо так не буває. «Якраз у ті дні чомусь не дозволялося брати шлюб, але митрополит Іларіон дав дозвіл священикові». Так-так, той самий славетний наш мовознавець Іван Огієнко, міністр освіти УНР, ректор Кам’янець-Подільського університету часів Симона Петлюри.

Року 1944-го туди прийшла совдепія. Польща не бажала бачити на тих землях українців. Совєтський уряд знову змовився з Польщею і вирішив передати їй Холмщину, Підляшшя та Лемківщину. Пізня осінь, листопад... «Починається добровільно-примусове переселення тамтешніх українців до СССР. Тисячі родин мусили покидати могили предків, рідні домівки, нажите майно. Загалом понад півмільйона українців назавжди покидали рідний край. Скільки було людських драм, ніхто вже не порахує і не опише. Зараз професор Чернівецького університету Юрій Макар, також переселенець, випустив перший том, у якому повідана та трагедія».

На Миколаївщині, куди завезли родину Максим’юків, їм дістався будинок німецьких колоністів, так само викинутих, депортованих зі століттями насиджених місць. Тут їм пощастило. Тим переселенцям, котрих завезли на Запоріжжя чи Донеччину (тодішня Сталінська область), довелося зимувати у землянках...

«Вже значно пізніше, у зрілих роках, на котрійсь із виставок чи конференцій, де були німці, я щиро подякував їхнім коло­ністам за те, що той будинок допоміг родині вижити у важких 1945—1948 роках».

Такими ось знаменнями було освячено початок життєвого шляху Тараса Максим’юка. І, як знаємо, ті зусилля долі не пропали марно. Його життєпис так чи інак завжди був пов’язаний з іменами видатних українців. Властиво, кожен українець, варто йому лишень заглибитись у свій родовід, може віднайти у ньому дуже багато цікавого та визначального. Якби лише захотів заглибитись, якби згадав, що він усе-таки є українцем, та дуже захотів бути ним насправді.

І ще одна дуже важлива річ. На життєвій дорозі Тараса Максим’юка завжди траплялися визначні особистості. Це дуже важливо: хто твої найголовніші вчителі у житті. Може, то лишень випадковість, а може, й закономірність, але так сталося, що першим таким вчителем був для нього Феодосій Камінський. Було це у Миколаєві, куди родина перебралася згідно з батьковим бажанням жити поблизу моря. На той час Іван Максим’юк вже повернувся з ув’язнення. А загребли його гебісти невідомо за що 1946 року у Львові, який вони ненавиділи й ненавидять досі. Вочевидь, за те, що забрався так далеко на бунтівний Захід, ще й без пашпорта, хоча такого документа люди в селах тоді не мали, того й засудили, мабуть, та відправили аж в Ухту, — щоб, значить, дотямив, яка у нього тепер велика родіна — всім українцям стачить місця. Повернувшись по кількох роках, одразу перевіз родину до Миколаєва. Там і закінчив Тарас Максим’юк середню школу — нині це гімназія імені Миколи Аркаса. Там і почалось його захоплення античною археологією. Пізніше це захоплення відійшло на другий план. «Хоча в науці археологічній я таки «наслідив»: у 1959-у разом зі своїм однокласником відкрив мезолітичну стоянку на Південному Бузі — ріці Бог, мене навіть включили як співавтора — Станко, Петрунь і Максим’юк».

Феодосій Камінський за два роки перед тим повернувся з 24-річної відсидки. У 1920-х керував у Миколаєві Археологічним музеєм, був членом «Просвіти», знав особисто Миколу Аркаса — славнозвісного автора «Історії України» (перше, ще петербурзьке видання якої було порізане цензорами, а повне, відновлене, вийшло зовсім недавно стараннями історико-патріотичного клубу «Холодний Яр»). Той Феодосій Камінський знав Михайла Грушевського та ще застав у Львові Івана Франка під час Брусилівського прориву, а Леся Українка подарувала йому бандуру. Тож знайомство з таким чоловіком не могло не вплинути на юнака поступово та непомітно, але назавжди. Як важливо у молоді роки мати таких вчителів по життю, бодай одного. Не педагога, але людину, котра і словом розважливим та мудрим, і прикладом свого життя, мисленням своїм та світоглядом може зробити ви­рішальний вплив на юну душу.

«Ще одним таким вчителем став для мене Валентин Мороз — талановитий поет, на той час радіожурналіст і... колекціонер, бо і я вже не один рік також був цим інфікований».

Вони наче знайшли один одного. Валентин Мороз одразу ж захопив свого нового друга збиранням україністики. Твори малярства та графіки, а передусім — народне мистецтво, старі книжки, календарі, листівки, екслібриси, гроші, марки, значки тощо. «Родина жила на одну зарплатню, друга — властиво, моя — вкупі з преміями, з так званою «тринадцятою», тощо перетворювалася на нові й нові експонати до моєї збірки україністики».

Поступово захоплення археологією згасало, хоч він уже був добре знаний в археологічних колах, мав там чимало приятелів та знайомих. Ба навіть більше: його колекція поступово була винесена на базар, натомість купувалося все українське — давнє й не дуже. 1968 року в Одеському археологічному музеї відкрилася виставка писанок з трьох приватних колекцій: інженера Іллічівського морського порту Тараса Максим’юка, поета і радіожурналіста Валентина Мороза та доцента держуніверситету Петра Маркушевського. Це була перша суто українська виставка в Одесі після погромних 1930-х.

Сьогодні на рахунку Тараса Макси­м’юка вже сотні виставок, персональних та колективних, де він був одним з учасників: у музеях, бібліотеках, навчальних закладах, мистецьких галереях тощо. Але та, найперша, залишилася особливо пам’ятною, бо відбувалася в часах, найменше для цього сприятливих. З-поміж усіх подібних виставок Тарас Макси­м’юк єдиний показував українське. Згодом він зосереджується на творчому спадку двох українських мистців, чиї долі були тісно пов’язані з Одесою, — Михайла Жука та Амвросія Ждахи. Маловідомих широкому загалові, незаслужено майже забутих українських потужних талантів, яких він і такі самі, як він, колекціонери повертають у мистецький та науковий обіг.

Без перебільшення можна сказати, що саме Тарас Максим’юк дав друге життя чи не найкращій роботі Михайла Жука. Це панно-триптих «Біле і чорне», на якому зображений молодий Павло Тичина — геніальний україн­ський поет, чия творчість була до невпізнання спотворена совєтською системою, а доля його — безповоротно зламаною. Створене у 1914 році, панно побачило світ у вигляді листівки 1918-го, а в 1930-у виринуло як ілюстрація у книзі-альбомі про художника до його 100-ліття. А далі на довгі роки — лише забуття. У 1983-у Тарас Максим’юк замислив свій проект «Виставка однієї картини» — спе­ціально для цієї роботи Михайла Жука. Відтоді панно побачили чи не у всіх обласних центрах України. «Ця картина і для мене відкрила світ широкий у сенсі живопису, колориту, стилю модерну якраз на зламі століть, не кажучи про те, що тут перший портрет Тичини, історія його кохання».

А цими днями, і зовсім не випадково, Тарас Максим’юк особисто представляв цю окрасу своєї колекції на грандіозній виставці у Мистецькому арсеналі, яка відкривала святкування 1025-річчя Хрещення Руси-України.

Роман КРАКАЛІЯ.

Від редакції. Щиро вітаємо Тараса Івановича Максим’юка зі славною датою — 70-річчям. Нехай множаться ваші літа, нехай не втомлюється тіло у щоденній, на жаль, не завжди (точніше, зазвичай з префіксом «не») вдячній праці, нехай не вгамовується душа у таких важливих пошуках, нехай віддається вам сторицею добро, яке робите для людей, для української людності! Доле, будь прихильною до нашого ювіляра! Благослови, Господи, здоров’ям і добротою людською!