Міністр освіти УНР Іван Огієнко

Поштовхом до написання цієї статті стали мої враження від спілкування з одеситами в міському транспорті під час рекламування «Чорноморських новин» напередодні 96-річчя газети. Особливо вразила жінка середніх літ, котра не обзивала українську мову «бандерівською», не посилала мене в «свій Львів», а якось знічено запитала, чи нема в мене газети «Хочу в СССР». Я щиро їй поспівчувала за бажання жити в «гуртожитку», бо розумію, що криза української ідентичності в багатьох із нас є наслідком державної політики, коли ні в школі, ні у виші, ні в родині — ніде українця не вчили бути українцем, а всіх інших — поважати націю, серед якої живеш. Тому й пропагую українську газету, що нашому народові все ще треба пояснювати причину курсу влади на асиміляцію, «розчинення», поглинання українства в «русском море».

Придушуючи культуру приреченого на знищення народу, забороняючи його історію, вбиваючи мову, уряд царської Росії, потім СРСР, а нині України(!) вивищує північного сусіда. Але, як і за часів Валуєвського циркуляра (до речі, 18 липня за старим і 30 — за новим стилем минуло 150 років цьому підступному таємному законові), маскується справжня суть русифікації: мовляв, вивищуємо мову «міжнаціонального спілкування», а не знищуємо під корінь українську націю. В умовах нинішньої розгнузданої українофобії, яку особливо відчутно в Одесі, роль Міністерства освіти в процесах русифікації дуже значна. Адже з 2010-го шкільні програми та підручники зазнають посиленого скорочення тих тем, які впливають на виховання дітей у національному дусі: з історії України викидаються згадки про Визвольні змагання українців за свою державу, в трактуванні Другої світової війни повертаються до радянських міфів, найбільш помітний відхід у вивченні та вживанні державної мови — зводиться нанівець функціонування україномовних шкіл і класів. Ви­кликає сумнів і моральне обличчя міністра освіти: не встигло суспільство усвідомити суть ініційованої МО афери зі з’єднанням аграрних університетів з вишами інших профілів (заради рейдерського захоплення земель?), як з’явилася інформація про намагання МО наживатися за рахунок студентів: «…за часів Табачника навчальним закладам не тільки доводять план по зарахуванню «потрібних студентів», але й фінансові зобов’язання — хто і скільки має принести «нагору» (Ю.Хвещук «Табачник і суддівство», «ШП», 17.07.13).

На противагу такій антидержавній позиції та аморальним вчинкам нинішнього міністра освіти хочу розповісти, яким був міністр-державник Іван Огієнко, котрий горів прагненням побудувати незалежну соборну Україну. Офіційно він став міністром освіти лише в уряді Директорії в середині грудня 1918-го. «Робота міністерства освіти УНР під орудою Огієнка в Кам’янці-Подільському (лютий—березень 1919 року) була надзвичайно плідною. Один за одним за його підписом виходять з міністерства закони і розпорядження: про українізацію середніх шкіл, про відкриття нових україн­ських гімназій, про підвищення платні вчителям народних шкіл, про обов’язкове загальне навчання, про допомогу українським освітнім видавництвам», — читаємо в монографії М. Тимошика.

А в київському періоді історії Україн­ської революції Іван Огієнко як міністр освіти причетний до величного свята злуки УНР і ЗУНР в єдину соборну Україн­ську державу, яке відбулося 22 січня 1919-го на Софійському майдані столиці. Він був призначений головним уповноваженим Ради Міністрів для організації і проведення цього державницького заходу. Це на його пропозицію Директорія УНР напередодні свята затвердила закон, який діє в Україні і сьогодні: на вічні часи 22 січня вважати державним святом в Україні.

Чому саме І. Огієнка запросили очолити міністерство освіти? На той час його державотворчі зусилля показали, що він був з тих українців, кого вважають духовними провідниками нації. У 1917 році одним із перших серед викладачів Київського університету св. Володимира перейшов на викладання українською мовою і почав читати студентам новий курс — «Історія української мови». Активно залучав на свій бік однодумців з числа викладачів. Незабаром його обрали членом ради новоутвореного Центральною радою міністерства освіти (міністр Іван Стешенко). Огієнко виступає з ініціативою заснування Українського народного університету, саме йому, професорові кафедри української мови і водночас секретареві історико-філологічного факультету, доручили оперативно розробити новий курс «Українська культура» для університету та виступити з його тезами на урочистому зібранні. 5 жовтня 1917-го перед кількатисячною аудиторією він виголосив академічну промову про те, як український народ створив багату й своєрідну культуру. Ця доповідь справила на присутніх таке враження, що генеральний секретар з військових справ С. Петлюра через свого сотника А. Чернявського забрав її текст й оперативно видав мільйонним тиражем з метою просвітницької роботи серед солдатів української армії. (За часів УНР вона видавалася ще раз — накладом 100000 примірників).

Можу засвідчити вплив цієї роботи на молодих українців кінця ХХ ст. Коли ре­принтне відтворення «Української культури», зроблене в 1991 році тиражем також 100000 примірників, я принесла курсантам Інституту сухопутних військ, то один із моїх вихованців попросив її на одну ніч. А потім категорично заявив, що не може мені її повернути, бо має відвезти це диво додому і показати своєму батькові в селі на Черкащині.

Іван Огієнко працював над цією темою впродовж усього життя. Вже в 1960-ті, у Вінніпезі, де митрополит Іларіон прожив останні десятиліття, він видав свої історико-біографічні монографії про тих українських діячів (Арсенія Мацієвича, Дмитра Туптала, Димитрія Ростовського, Костянтина Отрозького, Паїсія Величківського…), діяльність яких згадує в конспекті лекцій.

І. Огієнкові як відомому вченому-українознавцеві та авторові підручників з української мови, І. Стешенко доручив складання коротких правил українського правопису, адже в 1918-у постала гостра потреба впровадження української мови в державні інституції, навчальні за­клади, громадські організації. Не менш нагальною була потреба унормування мови журналістики й книговидання (порівняймо: до лютневої революції 1917-го на території України виходило українською мовою 6 періодичних часописів, а в 1918-у їх стало 212; книжок було випущено відповідно 747 назв та 1085). Потрібні були українські підручники. Лише І. Огієнко в 1917—1918 роках у київських друкарнях видав близько два­дцяти великих і малих за обсягом навчальних підручників і посібників, призначених для вивчення української мови всіма категоріями населення. Вчений розумів, що без відродження української мови Українська держава не відбудеться. Він сприймав мову «як вираз національної психіки», як «душу кожної національності». Питання про унормування української мови ще ширше поставив новий керівник освітнього міністерства Микола Василенко (у липні 1918-го І. Стешенко помер). При міністерстві була створена Правописна комісія, яку очолив І. Огієнко. В основу її роботи лягли напрацьовані ним раніше «Правила українського правописання», в яких було закладено підґрунтя орфографічної системи. На жаль, уряд ЦР зволікав із за­твердженням нового правопису.

У січні 1919 року вже уряд Директорії прийняв Закон про державну українську мову в УНР, а щойно призначений міністр освіти І. Огієнко скликав ще одну комісію для редагування і погодження розробленого вже правописного кодексу. 17 січня він затверджує цей кодекс для обов’язкового вжитку в усій Україні. Текст правопису було віддруковано масовим тиражем і надіслано на місця. В історію мови він увійшов як «Правописна система професора І. Огієнка».

Автор монографії «Голгофа Івана Огієнка» стверджує: «У драматичний період українського державотворення авторитет Івана Огієнка був високим не лише серед науковців, освітян, працівників сфери культури, а й серед національно свідомої частини українського духовенства». Він брав активну участь у діяльності Церковної ради, створеної в Києві весною 1917 року, у підготовці Всеукраїнського церковного собору, що відбувся 13 січня 1918-го. Там він виступив з доповіддю «Відродження Української церкви», в якій, спираючись на лаврські стародруки, наголошував на необхідності відродження саме української церкви, дерусифікації, а не українізації церкви, її «відмосковлення». Після доповіді молодого вченого частина духовенства піднялася з місць і почала співати гімн «Ще не вмерла Україна», а Огієнка обрали членом секції з підготовки до видання українською мовою богослужбових книг. Отож не випадково на початку вересня 1919-го І. Огієнко був призначений ще й міністром віросповідань.

На цій посаді він зразу ж приступив до дерусифікації церкви. 20 вересня новий міністр видав наказ про увільнення від керування єпархією єпископа Подільського і Брацлавського Пимена «за руйнування Української Автокефальної церкви, за непослух законам УНР, за втручання в компетенції цивільної влади й за агітацію в церквах на користь Денікіна». А через чотири дні в усі православні церкви був направлений документ, наведений у монографії М. Тимошика за архівним оригіналом:

«Обороняючи волю Церкви і піклуючись про повернення їй совіцькою владою віднятого, ласкаво прошу вас:

І). Зробити відповідне розпорядження по дорученій Вам єпархії, аби де є змога, Святе Євангеліє…читалося українською мовою.

ІІ). Проповіді в церквах виголошувати обов’язково державною українською мовою.

ІІІ). Всі служби Божі, всі читання і співи в церкві — провадити українською мовою.

ІV). Ласкаво прошу Ваше преосвященство надалі рукополагати і призначати на церковні й інші посади духовного відомства тільки осіб, що знають українську мову.

Міністр ісповідань проф. І.Огієнко».

Якщо взяти до уваги, що на міністерську посаду І. Огієнко погодився за умови, що за ним збережеться посада ректора утворюваного в 1918 році Кам’янець-Подільського педагогічного університету, до організації якого він докладав чимало зусиль (особливо до створення бібліотеки), то можемо лише позаздрити енергії і силі віри в молоду державу 35-літнього професора Київського університету. Та ще слід зважити, що в особі коханої дружини Домініки мав чудову помічницю в усіх справах: друкарських, перекладацьких, коректорських, редакторських, видавничих…

Про моральне обличчя І.Огієнка свідчить такий факт біографії, також взятий з дослідження М. Тимошика. Коли банкір Хаїм Пейсатий запропонував Домініці Огієнко одержані від київського видавця С. Гаєвського за підручники чоловіка українські гроші, курс яких у Кам’янці-Подільському невпинно падав, поміняти на іноземну валюту, то у відповідь почув: «Українському міністрові не пристало збувати своїх рідних грошей. Про виміну грошей одразу дізнається весь Кам’янець, а це викличе паніку, бо ж сам міністр збуває свої гроші».

Через короткий час бідніша за бідних сім’я Огієнків змушена була перетнути польський кордон з трьома дітьми і дуже бідувала в еміграції, особливо після втрати вченим професорської посади у Варшавському університеті (звільнений польською владою як активний прихильник українізації православної церкви).

Іван Огієнко не був винятком серед посадовців найвищого рівня в уряді УНР. Таким же відданим справі, скромним і вимогливим до себе і співробітників з міністерства здоров’я був міністр уряду УНР Іван Липа, пам’ять якого недавно зневажила міська влада Одеси.

Нинішній владі незалежної України уроки Огієнка потрібно засвоювати. Ідею побудови Української держави демократичним шляхом реалізувати не вдасться без відродження духовності, особливо мови, та без підтримки церкви.

Через багато років в еміграції митрополит Іларіон, роздумуючи над причинами поразки Визвольних змагань, напише: «Одною з головних причин, чому Українська держава таки не могла відразу вдержатись на своїй рідній землі, безумовно, було те, що початкова Українська Революція пішла без своєї церкви, не звернула на неї належної уваги… Власне, це було найбільшою невдачею Україн­ської національної Революції» («Рятування України», Вінніпег, 1968). Нині, спо­стерігаючи за нагнітанням істерії навколо приїзду на святкування 1025-ліття хрещення Київської Русі президента Путіна та патріарха Кіріла, хочеться криком кричати: «Не святкувати вони їдуть, а тягти нас до Митного союзу, тобто знову офіційно накинути московське ярмо на нашу шию (не випадково ж взяли із собою керівника «Газпрому»). Влучно висловилася студентка Львівського національного університету ім. Івана Франка, слухачка ХІ Літньої школи журналістики газети «День» Тетяна Мацкевич: «…корінь усіх проблем росте не під фундаментом парламенту, а безпосередньо в серцях українців. І байдуже, де ми будемо — плаватимемо в рудиментах радянських реалій, приєднавшись до Митного союзу, чи стрибнемо в Європу, так би мовити, «з грязі в князі». Та насправді це не матиме значення, якщо ми залишимось такими, як ми є»(«День», 19—20.07.2013).

Аліна ПЛЯЧЕНКО,
кандидат філологічних наук, доцент.

(Далі буде).