Батьки і діти

Сам Дмитро у дитинстві за­своїв іншу науку. Батько був службовцем на цукровому заводі. Їхній дім, немов фортеця, стояв за високим кам’яним парканом і постій­но замкненими воротами. Щоб у двір ніхто не заходив й не зазирав. Піти до когось погуляти дітям не дозволялося. У господарстві ніколи не тримали худоби. Зате першими в селі діти мали велосипеди, ковзани, лижі, хоч це й не надто радувало за щільним парканом. Вже у восьмому класі Дмитро мав права водія третього класу. Перед армією встиг попрацювати на цукрозаводі. Служив за Байкалом, практично на безлюдді. Демобілізувавшись, зразу пішов у дальнобійники й через кілька років добре знав центральні дороги не лише союзівські, а й європейські.

Мені достеменно не відомо, як Артюшині батьки знайшли одне одного, але завжди твердо знав, що Ніна Петрівна була повною протилежністю Дмитра. За характером, інтелектом, взагалі по-різному сприймали життя. Чоловік не розумів, що не всі люди живуть так втаємничено й відокремлено, як це було в його родині, що, окрім грошей, є інші цінності — книги, вистави, дружба, спілкування... Все це називав «дурощами» і постійно (словом, а іноді й кулаками) вибивав з дружининої голови.

Єдине, що об’єднувало, був Артюша. Обоє синочка обожнювали. А от виховували — кожен по-своєму. Мама намагалася прищепити хлоп’яті гарні манери, поняття про високу моральність. Утім, все це вмить щезало, коли з’являвся батько. Маючи тягу до техніки, син швидко засвоював брутальні батькові манери.

До школи Артюша ходив охоче лише перші два дні. Далі — винятково за цукерки, іграшки, а потім і гроші. Тягнули хлопця із класу в клас, як могли. Не надто впевнено мати заспокоювала себе, мовляв, нічого — переросте. Він таки переріс своїх однокласників. На зріст. Бо в підсумку вийшов з нього нахабний вимагач, ледар, витончений симулянт і навіть садист. Після восьмого класу не пішов до профтехучилища, як радили вчителі. Переконав матір, що «дитині треба відпочити від тієї школи». Сидів удома рік, доки мати мордувалася на двох роботах, не знаючи відпочинку. Бо ж «дитині» потрібно було все найкраще.

Одного разу Дмитро був у рейсі довше, ніж звичайно. Коли повернувся,  то наступного дня дворове «радіо» повідомило: вночі Ніну Петрівну забрала «швидка». Ще через день дійшла сумна звістка про її смерть. Одні казали, що у жінки «зморщилася» печінка, інші — що Дмитро жорстоко побив її за борги. Винуватою виявилася двірничка, котра «так невчасно» принесла комунальні платіжки.

Після похорону Дмитро здалеку привіз свою матір, яка мала продовжити Артюшине виховання. Школа, співчуваючи вдівцеві, прийняла хлопця до дев’ятого класу, хоч навчатися він і не збирався, будучи «вільним слухачем». Тільки-но закінчувався останній урок, сідав за кермо батькового «мерса» й на високій швидкості снував містом у пошуку пригод. Ще не отримавши атестата зрілості, мусив Артюша одружуватися. Бо його дівчина вже була вагітною. Пішов жити до дружини, звідки невдовзі його забрали в армію.

Усе, що відбулося у цій родині надалі, визрівало давно й могло статися значно раніше. Раптово померла бабуся. Уважніше придивитися до родини сватів Дмитрові було ніколи: шукав «кінці», аби служив Артюша якомога ближче, водночас шукав собі нову пару. Досяг одного й другого. Та не встиг Артюша одягти солдатську форму, як його шлюб розпався: дружина знайшла іншого. Через кілька місяців за систематичне порушення дисципліни юнака відіслали у віддалену частину.

Після «дембелю» тато намагався «прилаштувати» сина до інституту. Не вийшло. Несподівано з’явилася давня Артюшина знайома на ймення Інна. Завівши її в квартиру, вивести вже не змогли. Невдовзі, через наденергійну невістку, Дмитра кинула нова дружина. Сприйняв це доволі спокійно і взявся за те, аби кудись прилаштувати Артюшу, щоб той сам заробляв. Напитав місце автослюсаря у сервісному центрі.

Працював там Артюша до першої зарплати. Одержавши її, пішов у безстрокову відпустку. Інна довго того не терпіла. Позичивши у сусідів грошей, поїхала до матері. Наступного дня Артюша привів додому двох повій. «Гості» обібрали квартиру, всадили ножа в плечі і втекли. Ледь доповз до сусідських дверей, аби викликали «швидку».

У лікарні комусь треба було біля нього чергувати. І Дмитро вирішив перепросити невістку. Та зраділа, що без неї не можуть обійтися, й вирішила взяти родинне кермо у свої руки. Невдовзі від її управління у свекра стався інсульт. У приватній клініці за все слід було розраховуватися, й Інна отримала доступ до свекрових грошей. Швидко їх розвіявши, примусила свекра продати «мерса», гараж і доглянуту «фуру» з причепом. Натомість купила Артюші стареньку, мовляв, давай продовжуй батькову справу. Автомобіль розвалився у першому ж рейсі...

Одночасно з авто Інна почала маніпулювати з нерухомістю. Продавши колись отриману від батька квартиру, щоб ремонтувати «фуру», сім’я з чотирьох осіб (вже мали двійко дітей) «звалилася на голову» в Дмитрову однокімнатну. Надалі це житло стало заставою для банківського кредиту, за який Інна придбала Артюші старенького «мерса» (у маршрутці він їздити не може, а іншої марки автомобіля не визнає).

Втім, довго їздити не довелося. Серйозно пошкодив дорогу іномарку. Розрахуватися грошей не було. Довелося віддати «мерса». Після цього Артюша почав по-чорному пиячити. Одного разу, вимагаючи грошей, зробив у батьковій квартирі обшук. Не знайшовши жодної схованки, почав жорстоко бити татуся. Бив доти, доки обличчя старого не перетворилося на місиво. Дмитро тихо прийняв мученицьку смерть. Нікого не кликав на допомогу. Днем раніше, днем пізніше — яка різниця?

Зробивши чорну справу, Артюша холоднокровно замкнув квартиру, віддав сусідам ключ і пішов у «фуру», щоб виспатися.

За заподіяне отримав сім років ув’язнення. Що таке сім років для сорокалітнього здорованя? Майже відпочинок. За рахунок держави.

Нині думаю про одне: які слова виправдання для пом’якшення вироку знайшов адвокат, що захищав садиста?

Сергій РЕЗІНЕЦЬ.
м. Одеса.