Переглядів: 985

Від ВЧК до СБУ: тяглість та модифікація «антинаціоналістичних» дискурсів і політик

Продовження. Початок у номері за 11 червня.

Косметичні зміни

Незалежна українська держава постала внаслідок розпаду СССР як гібридне утворення, що на інституційному рівні було продовженням УССР, натомість на символічному рівні нав’язувало до всіх попередніх форм української державності, включно з УНР, символи якої власне й стали офіційними символами нової України. В основі цього гібриду лежав ситуаційний компроміс між опозиційними націонал-демократами та опортуністичною частиною панівної номенклатури, тобто, умовно кажучи, між елітами національними (українськими) та територіальними (імперськими). Національні еліти забезпечували символічний зміст нової держави та її леґітимізацію, територіальні — контролювали її інституційну тяглість і, відповідно, суто косметичний характер посткомуністичних і постколоніальних перетворень.

Совєтський КҐБ в Україні був перейменований на СБУ, проте не зазнав жодної люстрації, жодних серйозних інституційних та кадрових змін. У практичному плані репресивні функції організації було суттєво обмежено — з огляду на новий характер, тобто новий спосіб міжнародної і внутрішньої леґітимізації, старого режиму. Натомість істотно розширився бізнесово-корупційний компонент її діяльності — з огляду на стрімкий розвиток кримінально-олігархічного капіталізму та залучення СБУ до різних видів підкилимної боротьби. (7)

Сутнісно ця організація, однак, і надалі залишилася переважно совєтською — як за своїм специфічним кадровим складом, що й до сьогодні себе успішно саморепродукує, так і за специфічними методами діяльності, непідзвітної й часто беззаконної, та загальним традиційно-каґебістським етосом. (8) Записи, зроблені у 1999–2000 роках офіцером президентської охорони Миколою Мельниченком у кабінеті Леоніда Кучми, дають добре уявлення про діяльність так званої «Служби безпеки України», спрямовану проти політичної опозиції — як у самій Україні, так і за її межами. При цьому загальний тон, яким керівники репресивних органів (міліції, СБУ, податкової служби) говорять про українців (російською мовою, звісно) засадничо не відрізняється від того, яким говорили свого часу чекісти про Грушевського та інших зловмисних «украинцев». Це, за багатьма ознаками, дискурс окупаційної влади, зневажливої або й ворожої до «свидомитов», себто всіх само-свідомих, незрусифікованих українців.

Ось як міністр внутрішніх справ доповідає президентові про вбивство у Львові українського композитора Ігоря Білозіра молодими українофобами з «національних», себто формально «націоналізованих» спецслужб: «У нас возникает напряжение по Львову. Я вам докладывал, что был избит Билозир. Это такой народный артист, алкаш. Избит был работником оперативной части СБ войсковой. Конфликт вышел из-за украинского языка. «Ты почему поёшь на украинском языке?» Билозир пел. Ну, короче, тот его ударил головой. Он долго был в реанимации, вчера умер. Завтра похороны. Раскручивается антироссийская кампания, достаточно серьезно раскручивается. Значит, Хмара [депутат від опозиції], он же там идет депутатом по избирательному округу, и там серьезные есть такие опасения, чтобы оно не перекинулось в какие-то антироссийские настроения. Один из тех, кто бил, ну, он не долго был в той группе, значит, сын заместителя начальника УВД Львова, 27–28 лет парню. Ну, я не знаю. Для отца, ну что ж, двадцать восьмой год. Ну, совершил сын. Но отец тут причем? Что, он отвечает за здорового оболтуса? Поэтому сейчас там большая часть таких средств делается, чтобы это «причесать», но все время там ситуация может...» (9)

A ось зразок українофобської літератури, на якій виховуються працівники згаданих відомств, зокрема й ті, що вбили людину «из-за украинского языка». Книжка, написана такими собі В.Зуєвим та І.Кулагою, має назвy «Органы государственной безопасности в Донецкoй области. Воспомнинания, факты, документы» (Донецьк, 2002). В стилі «Короткого курсу історії ВКП(б)» вона на чотирьох сотнях сторінок розповідає про доблесні подвиги лицарів Дзержинського: «В роки перших п'ятирічок та колективізації сільського господарства ворог уже не міг відкрито виступати зі зброєю в руках, як це було на початку 20-х. Тепер він маскувався під державного службовця, активіста, профспілкового діяча, спеціаліста народного господарства. І розпізнати його було нелегко. Але чекісти вміли знаходити класового противника, хоч би під якою личиною він ховався». (10)

Приблизно в такому ж дусі переповідаються й інші ключові події «вітчизняної» (в термінах авторів книжки) історії, з особливим наголосом на видатній ролі «вітчизняних» (sic!) чекістів, котрі «лише в першому кварталі 1937 року викрили і ліквідували 112 злочинних груп загальною чисельністю 587 осіб». Те, що всі ті «особи», перш ніж стати трупами з потрощеними кістками й простреленими черепами, були живими людьми і що «злочини» їхні були такою ж фікцією, як і «доблесність» оспівуваних у книжці енкаведистів, схоже, навіть на гадку не спадає її вченим авторам. Навіть визнаючи, що були певні «перегини», пп. Зуєв i Кулага пояснюють їх проникненням до НКВД «соціально чужих елементів», головно єврейського (sic!) походження».

Про відносно недавні події — боротьбу КҐБ з українськими дисидентами — згадані автори пишуть у тому ж таки луб’янському стилі: «Покоління «шістдесятників» різними акціями ініціювало активізацію хвилі критики не лише культу особи Сталіна, а й створило умови для різних антисуспільних проявів... Цією політичною кон’юнктурою цинічно скористалися доморослі псевдописьменники. З-під їхнього пера народжувалися скороспілі мемуари «самвидаву», які відверто спекулювали на тенденційних трактуваннях драматичних процесів недавнього періоду нашої історії. Країну заповнили потоки не лише підпільної продукції «самвидаву», а й нелеґально переправленої з-за кордону макулатури відверто підбурювального змісту. Незабаром подібна діяльність закордонних організацій та емісарів, а також усіляких доморослих «дисидентів» набула всіх ознак тенденції, що має назву «ідеологічна диверсія». Тому в системі Комітету держбезпеки 1967 року з’явилося 5-е управління, перед яким поставили завдання боротися з різними формами ідеологічних диверсій».

Один із таких «доморослих дисидентів» — поет і багатолітній політв’язень Василь Стус, закатований 1985 року у совєтському концтаборі, — писав про згадану «вітчизняну» організацію щось цілком протилежне: «Я обвинувачую КДБ як організацію відверто шовіністичну й антиукраїнську, тому що вона зробила мій народ без’язиким і безголосим. Судові процеси 1972–73 років на Україні — це суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу... Я певний того, що рано чи пізно КДБ будуть судити як злочинну, відкрито ворожу народові поліцейську організацію. Та не певен я, що сам доживу до цього суду. Тому прошу передати моє звернення обвинувачам цієї злочинної організації. Нехай у багатотомовій справі її злочинів буде і моя сторінка свідчень-обвинувачень». (11)

У формально демократичній державі, якою вважається Україна, кожен, зокрема й В.В.Зуєв та І.І.Кулагін, може вільно висловлювати й навіть публікувати свої думки, хоч би навіть найекстраваґантніші чи, скажімо так, не зовсім сумісні з моральністю та науковістю. У деяких демократіях, правда, за апологію нацистських спецслужб чи заперечення голокосту можна нарватися часoм i на судове переслідування. Українська проблема, однак, полягає в тому, що написана згадана книга — колишніми працівниками спецслужб для теперішніх, каґебістами — для есбеушників, у рамках, сказати б, інституційної тяглості та кадрової спадкоємності. А найпікантніше, що передмову до монументальної «праці» написав не хто інший, як тогочасний голова Донецької обласної державної адміністрації Віктор Федорович Янукович.

«Історія органів державної безпеки в Донецькій області, — пояснював він, — сягає 1918 року, коли в містах Маріуполі та Бахмуті почали діяти повітові чекістські організації... Відтоді співробітники органів державної безпеки завжди твердо стояли на сторожі інтересів нашого (sic!) народу і держави. Це видання стане цікавим не лише молодим працівникам Служби безпеки, а й масовому читачеві, оскільки в ньому зібрані чудові приклади справжнього, діяльного патріотизму, вірного служіння державі й народові України (sic!)».

Нам достеменно не відомо, чи теперішній президент справді писав власноруч ту передмову і чи взагалі читав ту вікопомну книгу. Але здійснювана ним сьогодні політика показує, що люди, котрі ту статтю писали й котрі ту книгу підсовували Януковичу на благословення, мають на цю політику куди більший вплив, ніж усі українські історики разом узяті.

Ре-каґебізація

За три роки, що проминули від приходу до влади Віктора Януковича та інспірованого ним парламентського перевороту, Служба безпеки України великою мірою відновила притаманні колишньому КҐБ функції політичної охранки. Правозахисні організації, які здійснюють моніторинґ різноманітних порушень прав людини в Україні, фіксують численні випадки втручання СБУ в діяльність громадських організацій, незалежних мас-медій, наукових та освітніх закладів тощо. Тиск здійснюється як у відносно «м’яких» формах так званих «профілактичних співбесід», так і у формі брутальних наїздів, з арештами, обшуками і фабрикуванням кримінальних справ. (12)

Уже в перші післяпутчеві місяці СБУ зробила низку символічних кроків, які демонстративно сиґналізували розрив з попередньою практикою декаґебізації спецслужб, хоч якою слабкою й непослідовною, та повернення до традиційних репресивних функцій. Це стосується, зокрема, скандального затримання у Бориспільському аеропорту керівника київського представництва Фонду Конрада Аденауера Ніко Ланґе (13); спроби політичного шантажу супроти ректора Українського католицького університету у Львові Бориса Ґудзяка (14); та арешту історика Руслана Забілого за сміховинним звинуваченням у «спробі розголошення державної таємниці», під якою малися на увазі розсекречені ще за Віктора Ющенка документи про аґентурну роботу совєтських спецслужб проти УПА.(15)

Ці події набули скандального розголосу, що, на думку окремих оглядачів, є виявом низького професіоналізму спецслужб. Вірогіднішою, однак, видається свідома настанова їхнього керівництва на максимальний розголос та нагнітання в суспільстві атмосфери підозріливості й страху. Саме залякуванню слугують і різноманітні «співбесіди» з журналістами (16), науковцями (17), громадськими активістами (18), а також — у традиційно каґебістському стилі — з усіма, хто має контакти з іноземцями (19).

Микола РЯБЧУК.

(Правопис автора збережено)

Джерело: http://www.historians.in.ua.


7 Один із типових прикладів: Эдуард Бахтигозин, «СБУ на спецзадании», Українська правда, 13.10.2011, http://www.pravda.com.ua/columns/2011/10/13/6659431.

8 У вересні 2010 року в розлогому газетному інтерв’ю новопризначений голова СБУ Валерій Хорошковський відверто визнав генеалогічну спорідненість постсовєтських спецлужб із совєтським КҐБ: «Начинать надо со школы — по ней мы ближе к российской ФСБ и КГБ Беларуси. Думаю, меня будут критиковать за эту очевидную правду, но многие наши сотрудники заканчивали специализированные учебные заведения в Москве, Минске, Киеве. Большинство — выпускники одних и тех же учебных центров. Мы похожи в способах оперативной работы, в инструментарии, который имеем, в методах анализа. А у западных спецслужб, как вы понимаете, другая школа». (Kомсомольская правда в Украине, 29.09.2010; http://kp.ua/daily/290910/245706).

9 Николай Мельниченко, «Кто есть кто на диване Кучмы», Свобода, 14.01.2003, с. 4; http://www.compromat.ru/page_25920.htm http://www.pravda.com.ua/ru/archive/2002/december/1/Melnichenko.shtml/

10 И.И.Кулага, В.В.Зуeв, Органы государственной безопасности в Донецкoй области. Воспомнинания, факты, документы (Донецк: Алан, 2000). Цит. за «Справі Яґоди, Берії, Єжова завжди напоготові!» Украина криминальная, 08.04.2003, http://cripo.com.ua/print.php?sect_id=5&;aid=1296.

11 Цит. за Ірина Калинець, «Я обвинувачую КДБ як організацію відверто шовіністичну й антиукраїнську», Вічна Україна, 15.10.2010, http://vichna-ukraina.org.ua/index.php?option=com_content&;view=article&id=448:q-q&catid=44:2009-10-21-12-45-24&Itemid=61.

12 Докладніше про це: Микола Рябчук, «Re-KGBization», Current Politics in Ukraine, 23.09.2010; http://ukraineanalysis.wordpress.com/2010/09/23/re-kgbization.

13 «Тарасюк: СБУ в репресивності пішла далі за часи Кучми», Українська правда, 26.06.2010; http://www.pravda.com.ua/news/2010/06/26/5175825/;

14 «Spooked by spooks», Economist, May 23rd 2010, http://www.economist.com/blogs/easternapproaches/2010/05/ukraine/print

15 Лана Самохвалова, «СБУ «порадила» історику, який вивчає діяльність УПА, подумати про сім’ю», УНІАН, 9.09.2010; http://www.unian.net/ukr/news/news-395079.html; Євген Захаров, «Українська справа істориків», 09.09.10; http://www.khpg.org/index.php?id=1284046707.

16 Катерина Каплюк, «Будні відомства Хорошковського — співбесіди з журналістами», Українська правда, 12.10.2011, http://www.pravda.com.ua/articles/2011/10/12/6660080.

17 «Весь склад Вченої ради Інституту соціології викликають на допит в СБУ», УНІАН, 14.03.2012, http://www.unian.net/ukr/news/491579-ves-sklad-vchenoji-radi-institutu-sotsiologiji-viklikayut-na-dopit-v-sbu.html.

18 «У квартирі одеського еколога СБУшники шукали екстремістську літературу», Газета по-українськи, 14.05.2012, http://gazeta.ua/articles/435702; «СБУ зайнялася рухом «Femen»«, Українська правда, 23.06.2010, http://www.pravda.com.ua/news/2010/06/23/5166526/; Yevhen Bustrytsky, «Cooperation of Ukrainian NGOs and the International Renaissance Foundation has caught the interest of the State Security Service (SBU) of Ukraine», IRF, 7.09.2010, http://www.irf.ua/index.php?view=article&;catid=81%3Anews-irf-en&id=30326%3Acooperation-of-ukrainian-ngos-and-the-international-renaissance-foundation-has-caught-the-interest-of-the-state-security-service-sbu-of-ukraine&tmpl=component&print=1&layout=default&page=&option=com_content&Itemid=43.

19 Konrad Schuller, Die Angst ist zurьck, Frankfurter Allgemeine Zeitung, 5.11.2010, http://www.faz.net/s/RubDDDF614E9B1C49B682201320840984FF/Doc~E78210BC4E1CB4AA084FC4FCBD6DC9E5E~ATpl~Ecommon~Scontent.html; Олена Перепадя, «Achtung, СБУ, я — німецький шпигун?!», Українська правда, 30.06.2011, http://www.pravda.com.ua/columns/2011/06/30/6342476.

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net