Переглядів: 843

Від ВЧК до СБУ: тяглість та модифікація «антинаціоналістичних» дискурсів і політик

Продовження. Початок у номері за 11 червня.

Косметичні зміни

Незалежна українська держава постала внаслідок розпаду СССР як гібридне утворення, що на інституційному рівні було продовженням УССР, натомість на символічному рівні нав’язувало до всіх попередніх форм української державності, включно з УНР, символи якої власне й стали офіційними символами нової України. В основі цього гібриду лежав ситуа­ційний компроміс між опозиційними націонал-демо­кратами та опортуністичною частиною панівної номенклатури, тобто, умовно кажучи, між елітами національними (українськими) та територіальними (імперськими). Національні еліти забезпечували символічний зміст нової держави та її леґітимізацію, територіальні — контролювали її інституційну тяглість і, відповідно, суто косметичний характер посткомуністичних і постколоніальних перетворень.

Совєтський КҐБ в Україні був перейменований на СБУ, проте не зазнав жодної люстрації, жодних серйозних інституційних та кадрових змін. У практичному плані репресивні функції організації було суттєво обмежено — з огляду на новий характер, тобто новий спосіб міжнародної і внутрішньої леґітимізації, старого режиму. Натомість істотно розширився бізнесово-корупційний компонент її діяльності — з огляду на стрімкий розвиток кримінально-олігархічного капіталізму та залучення СБУ до різних видів підкилимної боротьби7.

Сутнісно ця організація, однак, і надалі залишилася переважно совєтською — як за своїм специфічним кадровим складом, що й до сьогодні себе успішно саморепродукує, так і за специфічними методами діяльності, непідзвітної й часто беззаконної, та загальним традиційно-каґебістським етосом8. Записи, зроблені у 1999–2000 роках офіцером президентської охорони Миколою Мельниченком у кабінеті Леоніда Кучми, дають добре уявлення про діяльність так званої «Служби безпеки України», спрямовану проти політичної опозиції — як у самій Україні, так і за її межами. При цьому загальний тон, яким керівники репресивних органів (міліції, СБУ, податкової служби) говорять про українців (російською мовою, звісно) засадничо не відрізняється від того, яким говорили свого часу чекісти про Грушевського та інших зловмисних «украинцев». Це, за багатьма ознаками, дискурс окупаційної влади, зневажливої або й ворожої до «свидомитов», себто всіх само-свідомих, незрусифікованих українців.

Ось як міністр внутрішніх справ доповідає президентові про вбивство у Львові українського композитора Ігоря Білозіра молодими українофобами з «національних», себто формально «націоналізованих» спецслужб: «У нас возникает напряжение по Львову. Я вам докладывал, что был избит Билозир. Это такой народный артист, алкаш. Избит был работником оперативной части СБ войсковой. Конфликт вышел из-за украинского языка. «Ты почему поёшь на украинском языке?». Билозир пел. Ну, короче, тот его ударил головой. Он долго был в реанимации, вчера умер. Завтра похороны. Раскручивается антироссийская кампания, достаточно серьезно раскручивается. Значит, Хмара [депутат від опозиції], он же там идет депутатом по избирательному округу, и там серьезные есть такие опасения, чтобы оно не перекинулось в какие-то антироссийские настроения. Один из тех, кто бил, ну, он не долго был в той группе, значит, сын заместителя начальника УВД Львова, 27–28 лет парню. Ну, я не знаю. Для отца, ну что ж, двадцать восьмой год. Ну, совершил сын. Но отец тут причем? Что, он отвечает за здорового оболтуса? Поэтому сейчас там большая часть таких средств делается, чтобы это «причесать», но все время там ситуация может...»9.

A ось зразок українофобської літератури, на якій виховуються працівники згаданих відомств, зокрема й ті, що вбили людину «из-за украинского языка». Книжка, написана такими собі В.Зуєвим та І.Кулагою, має назвy «Органы государственной безопасности в Донецкoй области. Воспомнинания, факты, документы» (Донецьк, 2002). В стилі «Короткого курсу історії ВКП(б)» вона на чотирьох сотнях сторінок розповідає про доблесні подвиги лицарів Дзержинського: «В роки перших п’ятирічок та колективізації сільського господарства ворог уже не міг відкрито виступати зі зброєю в руках, як це було на початку 20-х. Тепер він маскувався під державного службовця, активіста, профспілкового діяча, спеціаліста народного господарства. І розпізнати його було нелегко. Але чекісти вміли знаходити класового противника, хоч би під якою личиною він ховався»10.

Приблизно в такому ж дусі переповідаються й інші ключові події «вітчизняної» (в термінах авторів книжки) історії, з особливим наголосом на видатній ролі «вітчизняних» (sic!) чекістів, котрі «лише в першому кварталі 1937 року викрили і ліквідували 112 злочинних груп загальною чисельністю 587 осіб». Те, що всі ті «особи», перш ніж стати трупами з потрощеними кістками й простреленими черепами, були живими людьми і що «злочини» їхні були такою ж фікцією, як і «доблесність» оспівуваних у книжці енкаведистів, схоже, навіть на гадку не спадає її вченим авторам. Навіть визнаючи, що були певні «перегини», пп. Зуєв i Кулага пояснюють їх проникненням до НКВД «соціально чужих елементів», головно єврейського (sic!) походження».

Про відносно недавні події — боротьбу КҐБ з українськими дисидентами — згадані автори пишуть у тому ж таки луб’янському стилі: «Покоління «шістдесятників» різними акціями ініціювало акти­візацію хвилі критики не лише культу особи Сталіна, а й створило умови для різних антисуспільних проявів... Цією політичною кон’юнк­турою цинічно скористалися доморослі псевдописьменники. З-під їхнього пера народжувалися скороспілі мемуари «самвидаву», які відверто спекулювали на тенденційних трактуваннях драматичних процесів недавнього періоду нашої історії. Країну заповнили потоки не лише підпільної продукції «самвидаву», а й нелеґально переправленої з-за кордону макулатури відверто підбурювального змісту. Незабаром подібна діяльність закордонних організацій та емісарів, а також усіляких доморослих «дисидентів» набула всіх ознак тенденції, що має назву «ідеологічна диверсія». Тому в системі Комітету держбезпеки 1967 року з’явилося 5-е управління, перед яким поставили завдання боротися з різними формами ідеологічних диверсій».

Один із таких «доморослих дисидентів» — поет і багатолітній політв’язень Василь Стус, закатований 1985 року у совєтському концтаборі, — писав про згадану «вітчизняну» організацію щось цілком протилежне: «Я обвинувачую КДБ як організацію відверто шо­віністичну й антиукраїнську, тому що вона зробила мій народ без’язиким і безголосим. Судові процеси 1972—73 років на Україні— це суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу... Я певний того, що рано чи пізно КДБ будуть судити як злочинну, відкрито ворожу народові поліцейську організацію. Та не певен я, що сам доживу до цього суду. Тому прошу передати моє звернення обвинувачам цієї злочинної організації. Нехай у багатотомовій справі її злочинів буде і моя сторінка свідчень-обвинувачень»11.

У формально демократичній державі, якою вважається Україна, кожен, зокрема й В.В.Зуєв та І.І.Кулагін, може вільно висловлювати й навіть публікувати свої думки, хоч би навіть найекстраваґантніші чи, скажімо так, не зовсім сумісні з моральністю та науковістю. У деяких демократіях, правда, за апологію нацистських спецслужб чи заперечення голокосту можна нарватися часoм i на судове переслідування. Українська проблема, однак, полягає в тому, що написана згадана книга — колишніми працівниками спецслужб для теперішніх, каґебістами — для есбеушників, у рамках, сказати б, інституційної тяглості та кадрової спадкоємності. А найпікантніше, що передмову до монументальної «праці» написав не хто інший, як тогочасний голова Донецької обласної державної адміністрації Віктор Федорович Янукович.

«Історія органів державної безпеки в Донецькій області,— пояснював він, — сягає 1918 року, коли в містах Маріуполі та Бахмуті почали діяти повітові чекістські організації... Відтоді співробітники органів державної безпеки завжди твердо стояли на сторожі інтересів нашого (sic!) народу і держави. Це видання стане цікавим не лише молодим працівникам Служби безпеки, а й масовому читачеві, оскільки в ньому зібрані чудові приклади справжнього, діяльного патріотизму, вірного служіння державі й народові України (sic!)».

Нам достеменно не відомо, чи теперішній президент справді писав власноруч ту передмову і чи взагалі читав ту вікопомну книгу. Але здійснювана ним сьогодні політика показує, що люди, котрі ту статтю писали й котрі ту книгу підсовували Януковичу на благословення, мають на цю політику куди більший вплив, ніж усі українські історики разом узяті.

Ре-каґебізація

За три роки, що проминули від приходу до влади Віктора Януковича та інспірованого ним парламентського перевороту, Служба безпеки України великою мірою відновила притаманні колишньому КҐБ функції політичної охранки. Правозахисні організації, які здійснюють моніторинґ різноманітних порушень прав людини в Україні, фіксують численні випадки втручання СБУ в діяльність громадських організацій, незалежних мас-медій, наукових та освітніх закладів тощо. Тиск здійснюється як у відносно «м’яких» формах так званих «профілактичних співбесід», так і у формі брутальних наїздів, з арештами, обшуками і фабрикуванням кримінальних справ12.

Уже в перші післяпутчеві місяці СБУ зробила низку символічних кроків, які демонстративно сиґналізували розрив з попередньою практикою декаґебізації спецслужб, хоч якою слабкою й непослідовною, та повернення до традиційних репресивних функцій. Це стосується, зокрема, скандального затримання у Бориспільському аеропорту керівника київського представництва Фонду Конрада Аденауера Ніко Ланґе13; спроби політичного шантажу супроти ректора Українського католицького університету у Львові Бориса Ґудзяка14; та арешту історика Руслана Забілого за сміховинним звинуваченням у «спробі розголошення державної таємниці», під якою малися на увазі розсекречені ще за Віктора Ющенка документи про аґентурну роботу совєтських спецслужб проти УПА15.

Ці події набули скандального розголосу, що, на думку окремих оглядачів, є виявом низького професіоналізму спецслужб. Вірогіднішою, однак, видається свідома настанова їхнього керівництва на максимальний розголос та нагнітання в суспільстві атмосфери підозріливості й страху. Саме залякуванню слугують і різноманітні «співбесіди» з журналістами16, науковцями17, громадськими активістами18, а також — у традиційно каґебістському стилі — з усіма, хто має контакти з іноземцями19.

Микола РЯБЧУК.

(Правопис автора збережено).

Джерело: http://www.historians.in.ua.

Юрій Бутусов, оглядач авторитетного часопису «Дзеркало тижня», цитує непойменованого працівника української контррозвідки, котрий висловлює те, що багато хто й сам відчуває інтуїтивно: «Логіка в діях СБУ відсутня тільки на перший погляд, якщо підходити зі звичайними критеріями оцінювання. Але подивімося на зовнішньополітичні пріоритети керівництва країни, на зв’язки голови СБУ і його власний політичний статус, на рівень персон, до яких проявляє увагу спецслужба, — і тоді очевидно, що в усіх цих діях прозирає залізна логіка. Валерій Іванович [Хорошковський] ходить на доповідь до президента через день— і щоразу приносить свідчення особистої лояльності. Кількість ворогів режиму збільшується, а отже, цінність Хорошковського як глави спецслужби зростає... Вектор дій СБУ шокує з погляду методів і з погляду прозахідного політичного курсу останніх років. Але ситуація виглядає зовсім інакше, якщо подивитися на неї з погляду Росії»20.

21 «Хорошковский отпустил агента ФСБ», Дело, 17.09.2010, http://delo.ua/ukraine/horoshkovskij-otpustil-agenta—144960.

22 Сергій Лещенко, «Саша-Стоматолог» бере нову висоту», Українська правда, 3.02.2012; http://www.pravda.com.ua/articles/2012/02/3/6951682/. Див. також Marcin Wojciechowski, «Tajna historia przejmowania Ukrainy przez Rosjк», Gazeta wyborcza, 01.03.2012, http://wyborcza.pl 1,75477,11261360,Tajna_historia_przejmowania_Ukrainy_przez_Rosje.html; «СБУ— філія ФСБ»— громадські організації вимагають відставки Калініна», Газета по-українськи, 27.10.2012, http://gazeta.ua/articles/politics/463471.

Захід знову став для так званої «СБУ» головним ворогом, тимчасом як будь-яка оперативна діяльність супроти російської аґентури в Україні, несміло розпочата за Віктора Ющенка, була, за всіма ознаками, рішуче припинена. СБУ дала згоду на повернення працівників ФСБ у Крим, де вони начебто мають дбати про безпеку російського Чорноморського флоту. А полковник ФСБ Носков, затриманий 2009 року з групою інших ґебістів при спробі збройного викрадення українського офіцера й вивезення його на допит до Придністров’я, був звільнений без жодного судового рішення — після простої розмови начальника ФСБ Алєксандра Бортнікова з новим керівником СБУ Валерієм Хорошковським21. Зрештою, подальша заміна Валерія Хорошковського на кар’єрного офіцера КҐБ та колишнього, а можливо, й теперішнього, громадянина Росії Ігоря Калініна лише підтверджує підозру щодо відсутності чітких інституційних меж обома організаціями22.

Після парламентських виборів та переформатування уряду наприкінці 2012 року в СБУ відбулася ще одна заміна — на його чолі став Олександр Якименко, керівник охорони фірми «Лемтpанс» — приватної власності Ріната Ахметова та Януковича-молодшого, а ще перед тим, до 1998 року, — офіцер російських збройних сил23. Ігор Калінін отримав тим часом посаду президентського радника, що змусило журналістів згадати про ще двох подібних «радників» в оточенні Віктора Януковича. Один із них, В’ячеслав Заневський, був керівником його приватної охорони до обрання свого господаря президентом, після чого й надалі виконує цю функцію де-факто, хоча формально числиться позаштатним радником24. Другий росіянин, Ігор Шувалов, прославився напередодні Помаранчевої революції як творець сумнозвісних «темників» та політичних провокацій («політтехнологій»), спрямованих проти Віктора Ющенка. Тепер він формально дораджує керівникові президентської адміністрації Сергієві Льовочкіну, а фактично керує президентською інформаційною політикою25.

Так чи так, а відчутна ре-каґебізація Служби безпеки України проявляється не лише в тому, що вона стає інструментом авторитарного врядування й політичного тиску, а й у тому, що дедалі помітніше набуває характерного для КҐБ антиукраїнського характеру. Саме українські активісти й організації, особливо на півдні та сході країни, стають основним об’єктом есбеушних переслідувань; і саме в цьому середовищі політична охранка вишукує й фабрикує, за прикладом російських колег, усіляких «екстремістів» та «терористів»26.

Під цим оглядом показовою є справа проти групи молодих націоналістів, котрі 28 грудня 2010 року відпиляли голову бюстові Iосіфа Сталіна під обкомом Компартії у Запоріжжі. Акція мала суто політичний, протестний характер, самі учасники записали її на відео й виставили в інтернет, і навіть, як пояснив один, відпиляну голову залишили поруч із бюстом, аби ніхто не звинуватив їх у крадіжці металу. Комуністи швидко відновили пам’ятник, проте невдовзі хтось знищив його вибухівкою. Це, власне, й дало підстави для арешту всіх членів організації за звинуваченням у «тероризмі», хоча всі вони мали алібі, а саму вибухівку, на думку експертів, було закладено надто фахово як на молодих аматорів. Зрештою, особливої логіки у повторному знищенні бюсту Сталіна не було (скоріш за все, вибух спровокували самі спецслужби); на «співпрацю» зі слідством «терористи» вперто не йшли, попри майже річне ув’язнення й застосовані до них тортури, тож справа про «тероризм» розвалилася. Це, проте, не завадило суддям дати «злочинцям» по два-три роки тюрми за «пошкодження майна в особливо великих розмірах». Відпиляна голова була оцінена судом у розмірі 106,63 тисячі гривень (10 тисяч євро)— саме таку суму, на додачу до ув’язнення, зловмисники зобов’язані відшкодувати обкомові комуністичної партії.

Не вникаючи тут у деталі фарсового процесу, дедалі типовішого, зрештою, для сучасної України, звернемо лише увагу на невідповідність покарання вазі «злочину» (у найгіршому разі суд мусив би обмежитися грошовим стягненням), а також— на визнаний, зокрема й самою владою, факт, що пошкоджений бюст був і справді встановлений комуністами незаконно, і що саме його існування суперечить указам двох президентів— і Кравчука, і Ющенка— про ліквідацію в Україні пам’ятників тоталітаризму. А головне— і найцікавіше в контексті обговорюваної тут проблематики— це дискурс, яким послуговувалися під час слідства працівники спецлужб. «У запорізькому СІЗО,— стверджує один з учасників акції Василь Аврамів,— слідчі били і вимагали розмовляти російською, бо вони «нє панімают». Говорили, що ми, «бандєровци», повинні дякувати Сталіну, без якого «ви би і нє зналі цивілізації», «Росія дала вам граніци, а СССР— образованіє» і т.д.». «Було таке враження,— підтверджує Андрій Стемпіцький,— що їм огидне усе українське— наша мова, наша символіка, наша історія». (27)

Влітку 2011-го СБУ заарештувала іншу групу молодих націоналістів у містечку Васильків на Київщині, з яких теж намагалася зробити небезпечних «терористів», незаконно тримаючи їх в ув’язненні, не допускаючи адвокатів, вдаючись до погроз, знущань і тортур. Оминаючи тут юридичні тонкощі очевидно фіктивної справи, звернемо знову увагу на характерно українофобський дискурс працівників «органів», котрий сутнісно не мінявся— від Дзержинського до Калініна,— оскільки українці (національно свідомі, тобто освічені, але при тому не зрусифіковані) були однаково ворогами що для імперської охранки, що для її пост-імперських спадкоємців. «Під час допитів,— стверджує один із васильківських «терористів» Олексій Чернега,— співробітники СБУ постійно висловлювали ностальгійні думки по СРСР, КДБ та часами політичних репресій 30-х років минулого століття, які здійснювали органи НКВС–КДБ. Згідно їхніх слів, у ті часи нас би усіх перестріляли без суду та слідства. Співробітники СБУ, звинувачуючи нас в порушуванні конституційного ладу в Україні, робили відверті заяви, в яких зневажали українську державу та український народ (виказували жаль, що зараз не 1933 рік), а також висловлювали прагнення приєднати Україну до Російської Федерації». (28)

Беручи до уваги, що подібні погляди притаманні значній, коли не переважній частині чинної влади— від міністра освіти Дмитра Табачника (29) до провінційного одеського даїшника, котрий публічно обзиває українську мову «телячьим языком» (30),— ми усвідомимо, що в Україні відбувається той самий, що й у Білорусі, процес утвердження постколоніальних, «креольських» еліт та упокорення ними активнішої, неприборканої частини аборигенного населення. СБУ відіграє у цій справі ту саму роль, що й ВЧК-НКВД-КҐБ, хоча й послуговується сьогодні дещо іншими методами та дискурсами.

Замість висновків

На відміну від Леоніда Кучми, який здійснював політику маніпулятивного «центризму», що полягала в маневруванні між різними кланами та показній державницькій «миротворчості»— зрівноважуванні інтересів сходу і заходу, совєтофілів і атлантистів, проросійських і українських націонал-радикалів, Віктор Янукович зробив виразну ставку на російськомовний, переважно совєтофільський і досить часто українофобський електорат, однозначно себе ототожнивши— ідеологічно, кадрово та інституційно— з відповідними імперсько-креольськими елітами. Від березня 2010 року його уряд здійснює політику повзучої, проте досить послідовної ресовєтизації та русифікації символічного простору, національного наративу і мовно-культурної самоідентифікації населення.

З погляду панівної креольської олігархії така політика є по-своєму слушною. (31) Ці люди навряд чи читали дослідження Стівена Шульмана про кореляцію між українською ідентичністю громадян та їхньою прозахідною, проринковою, продемократичною орієнтацією. (32) Проте діють вони цілком відповідно до Шульманових спостережень: всіма доступними засобами намагаються ослабити українську ідентичність— як головну перешкоду їхньому авторитарному врядуванню— і заступити її звичнішою і зручнішою для себе ідентичністю гомо совєтікуса, засадничо антизахідною й антиліберальною,— різновидом тієї самої російсько-совєтсько-східнослов’янської ідентичності, що її подібні авторитарні режими плекають у Росії, Білорусі та Придністров’ї. Тому, як прогнозує американський політолог Олександр Мотиль, «українцям слід очікувати, що наступ на демократію й українську ідентичність триватиме. Справді, оскільки українська мова, культура й ідентичність пов’язуються з демократією і Заходом, а російська мова, культура й ідентичність, на жаль,— з авторитаризмом і совєтським минулим, Янукович повинен атакувати і демократію, й українську ідентичність з однаковим завзяттям». (33)

В обмеженій часовій перспективі така політика здатна принести президентові та його оточенню певну вигоду, проте у віддаленішому майбутньому може мати принаймні чотири фатальних для держави і нації наслідки. По-перше, вона позбавляє Україну реальних шансів на повноцінну модернізацію й просування у перший світ,— оскільки те й те у специфічних реґіональних умовах є можливим лише на шляху всебічної євроатлантичної інтеґрації, якої без союзу з демократичною частиною суспільства та прийняття демократичних правил гри не осягнути. По-друге, така політика антагонізує значну частину населення й веде до поглиблення наявних мовно-культурних поділів та, у кінцевому підсумку, до розколу країни або її ольстеризції. По-третє, вона унеможливлює використання спецслужб за призначенням— для забезпечення загальнонаціональних інтересів, а не суто корпоративних потреб домінантної групи. І, по-четверте, ескалація внутрішнього конфлікту та репресивних дій уряду неминуче веде до «лукашенкізації» режиму, тобто його міжнародної ізоляції й потрапляння під повний контроль Росії, що означає, зокрема, консервацію і поглиблення всебічної цивілізаційної відсталості.

Микола РЯБЧУК.

(Правопис автора збережено)

Джерело: http://www.historians.in.ua.

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

Вихід газети у четвер. Вартість передплати:

  • на 1 місяць — 70 грн.
  • на 3 місяці — 210 грн.
  • на 6 місяців — 420 грн.
  • на 12 місяців — 840 грн.
  • Iндекс — 61119

Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.

Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net