Переглядів: 909

Триста метрів до війни

Крізь щілину у два пальці було видно багато що: зелене рівне поле, дерева на обрії, за якими ховалося азербайджанське село, сині і далекі гори... Солдат поступився мені місцем в бійниці без жалю, бо надивився на цей пейзаж до мозолів в очах. Як і більшість його товаришів, у яких рік служби вже позаду, рік іще попереду. Якщо не буде справжньої війни. Хоч бійниця була надійною бетонною півсферою, такі стоять по усій лінії оборони, 232 кілометри від річечки із промовистою назвою Тартар на півночі Карабаху і до Ірану на півдні, боєць ніс службу у касці й бронежилеті, із нагрудників якого виглядали запасні ріжки до АК. Обережність не була зайвою — здалеку, із «зеленки», пострілював снайпер. Сьогодні ж берегтися належало особливо, бо, за даними розвідки, протилежна сторона збиралася випробувати нову снайперську зброю. Втім, та, що використовував противник досі, також не була застарілою — далекобійні 24-міліметрові гвинтівки. Хоч на слона ходи.

Невідома війна

Ми забули і цю війну, і чому вона спалахнула. А якщо чесно, то й знали про неї небагато. Тепер зросло нове покоління, яке ні сном ні духом не відає про збройне протистояння Нагірного Карабаху й Азербайджану в лиховісні дев’яності.

У цієї війни немає чіткої хронології, бо вона почалася не 1991 року і не закінчилася у травні 1994-го, в день підписання мирної угоди про припинення вогню, як визначають документи. Її початок у глибинах ще 1988-го, коли карабаські вірмени, абсолютна більшість людності Нагірно-Карабаської автономії у складі Азербайджану, захотіли приєднання до Вірменії. І законодавство, й історична справедливість, і здоровий глузд підказували, що таке рішення назріло і на часі. Але Москва, яка зшивала Союз у двадцяті роки суворою дратвою відповідно до своїх уявлень про національну політику, злякалася. Відпусти Карабах — усі захочуть свободи. В уже «перестроєчному» ЦК нарахували цілих 19 причин, через які возз’єднання історичних вірменських теренів неможливе. Усім цим доводам було місце на смітнику тоталітаризму. Але даремно кричав Андрій Сахаров, що Карабах — пробний камінь «перестройки». Спіткнемося — все полетить шкереберть. Даремно закликала Галина Старовойтова почути голос Карабаху. Даремно голодували у Москві народні депутати першого демократичного призову, вимагаючи дослухатися до волі людей. Кремль осліп і не бачив, що дратва, зсукана ще ленінськими руками, — згнила. Потім спалахнули погроми в Сумгаїті, в Гянджі, в Баку, почалося вичавлювання вірмен з окремих районів Карабаху — печально відоме «Кільце», у якому пліч-о-пліч з азербайджанським ОМОНом ішли регулярні війська Радянської армії. Така правда. І перший убитий 2 січня 1990-го в Карабаху протестант, скульптор Армен Акопян, також був жертвою не азербайджанського екстреміста, а радянського солдата.

Згадую це не в докір колишнім рядовим та офіцерам Радянської армії. Нагадую для розуміння, що вузол ворожнечі два давні і загалом добросусідські народи затягували за режисурою Кремля. А вже чи хотіла Москва як краще, а вийшло як завжди, а чи мала намір ловити свою рибу в каламутній воді — питання історії.

 Справжні бойові дії із регулярними формуваннями, фронтами та застосуванням важкої зброї, із вигнанням населення з вікових домівок, із знищенням міст і сіл, де не було жодного військового об’єкта, розпочнуться після остаточного розвалу Союзу. За кількістю загиблих Карабаська війна рівна Афганській. Із вірменської сторони у ній загинуло — за різними джерелами — від 4500 до 5000. Втрати Азербайджану тільки впродовж 1992-го, а це початок масштабних бойових дій, склали близько 5000 убитими та понад 18000 пораненими. А найжорстокіші бої були ще попереду. За тривалістю ця війна, від першої крові до перемир’я, рівна Великій Вітчизняній. А за сльозами та горем — вона й зовсім полин, бо убивали один одного вчорашні сусіди і приятелі.

 Ця війна, відкривав я для себе, не закінчилася. Вона досі тліє, як вогонь у глибинах торфовища, прориваючись час від часу протуберанцями ненависті. Позаминулого року Армія оборони Арцаха втратила одинадцять бійців від снайперського вогню, минулого — тільки одного, цього року — вже одного. Жодного дня не буває без порушень угоди про перемир’я. У нещасливі дні число їх сягає кількох сотень.

Напередодні моєї поїздки на позиції військовий міністр і командувач Армії оборони Арцаха генерал Мовсес Акопян радив бути обережним, бо ворог останнім часом активізувався, попередньої ночі порушень «холодного миру» було 24, у тому й числі на відтинку фронту, куди я збирався. Тричі на них відповідали вогнем.

Мовсес Акопян не із паркетних генералів. Він починав війну комбатом, маючи афганський досвід. Таких в карабаській армії було небагато. А закінчив командиром оборонного району — в гірських умовах, вважай фронту, Героєм Арцаху і кавалером ордена «Золотий орел». В Арцаху така нагорода важить більше, ніж колись Золота Зірка в Союзі, рівна до неї у Вірменії — орден «Матері-Батьківщини». До слова, геройськими званнями у Вірменії вірнопідданих із милості чи за пряники не обсипають. Може тому, що президенти Вірменії Роберт Кочарян і Серж Сарксян також пройшли війну, обидва із «Золотим орлом», і знають, що ціна геройській нагороді — кров.

Якби я дивився на нічийне поле з азербайджанських окопів, то бачив би за вірменською лінією оборони сім районів, близько трьох тисяч квадратних кілометрів, що колись входили до складу Азербайджану. Я вважав би вірмен окупантами і нагадав би, що із тюркської «кара» — чорний, а «бах» — сад. Де вірменське коріння? Я бачив би древню столицю цієї землі — фортецю Шуші, де переважно жили азербайджанці. І не згадував би, що в двадцяті роки вірмени із Шуші були брутально вигнані, а столиця перенесена в Степанакерт. Я бачив би покинуті азербайджанськими біженцями хати і сади. Я чув би сльози і плачі азербайджанських вигнанців із Карабаху і Вірменії, точного число яких ніхто не знає, а навскид це 500—600 тисяч, і цифра ця мені здавалася б точно більшою і печальнішою, ніж 500 чи 600 тисяч так само вигнаних із Азебайджану вірмен. Так і думають ті, хто по той бік вірменських позицій, бо у вогні немає броду, а у війні — правди.

Священний обов’язок —
ні кроку назад

Поле, що лежить переді мною, зветься розмежувальною смугою, але металевий прапорець із буквою «М» попереджує: там міни. Над бруствером і за ним на гарячому вітрі озиваються нанизані на волосінь вже добряче заіржавілі консервні банки — найдавніша і найкраща у світі сигналізація. Солдати у півока спостерігають за нейтралкою — день. На питання відповідають охоче. Щоправда, якось скупо і штамповано. Якби журналісти сюди ходили табунами, можна було запідозрити, що хлопців добряче муштрували, що і кому казати. Але насправді, що скажеш, коли питають про службу? Про маму-тата? Про життя до армії і про плани на опісля, коли тобі дев’ятнадцять чи й цілих двадцять? Про окопний побут питати нічого — все так видно. Бетонні коробки, схожі на секції панельних гостинок — і спальня, і їдальня, і караульне приміщення на однин взір. Над спальнею стирчить пічна труба, хлопці зізнаються, що як не топи, а взимку таки не жарко. Жарко влітку. Електричних проводів не бачу, а на питання, як із освітленням, — дипломатичне мовчання. На вішаку сохне солдатська роба. Одне слово, умови суворіші за спартанські.

Українські мами, якби побачили таку реальність, утопились би в сльозах і лягали кістьми, щоб на таку каторгу кровиночку не пустити. Вірменські ж своїх синів проводжають на службу із розумінням — якщо діти їх не захистять, то хто? Тому й бійці, з якими я спілкуюся, не зовсім розуміють питання про можливість «закосить», відкупитися від служби. Вони взялися за зброю захищати не абстрактну суверенність чи історичні землі, а маму, тата, сестру і наречену, бо знають, що з ними може вчинити ворог. Чи не у кожній вірменській сім’ї є своя трагічна історія. Армія — це важко, всі плани відкладаються на два роки. Але як інакше? Всі порядні люди у Вірменії, всі успішні — із тих, хто захищав Вітчизну. Вони — національна еліта і культові персони, моральні авторитети.

Я допитуюся у карабаських вояків, чи є у них дідівщина. Хлопці дивуються: що за армія без дідів? Але скоро з’ясовується, що визначення ми вживаємо одне, а зміст у нього вкладаємо різний. Наша дідівщина народжена із кримінальної, із табірної традиції, замішана на приниженні і садизмі, вона потворить і калічить мораль. У армії Арцаха дідами стають через півтора року служби, і саме тоді у кожного із них настає найвідповідальніша справа: навчити молодняк усього того, чому навчився сам. Щоб, ідучи в запас, знав, на кого лишив країну.

По дорозі в Степанакерт, не ризикнувши йти нічними серпантинами, ми заночували на кордоні з Арцахом. Містечко звалося Горіс. Колись із нього починалися всі фронтові повідомлення. І не тільки тому, що по місту щодень жорстоко лупили із закритих позицій «Алазані» і «Гради» — на будинках і школах ще досі збереглися шрами. Звідси починався знаменитий Лачинський коридор, трохи більше ста кілометрів гірської дороги, тільки вона і з’єднувала Карабах із Вірменією. Кожен метр цього шляху прострілювався. І що значило водити колони «дорогою життя», мені розказував за вечерею підполковник Артак Галштян, ветеран тої війни. Розказував, не похваляючись мужністю чи подвигами. Скоріш — із жалем, що довелося воювати. Війна, казав він, — це суціль негативний досвід для людини. І щиро шкодував, що через війну зійшли із Арцаха азербайджанці, з якими вірмени ніколи не ворогували. Шкодував, що до миру тепер далі, як до війни.

Я слухав Артака і думав: які жорна в душі цієї людини перемелювали досвід війни? Мало, що він пройшов її фронтами від першого до останнього дня, був поранений. Дні забуваються, рани гояться. Але ж не забудеш загиблого брата! Та підполковник Галштян не горів жагою помсти. І завтра проводжав на військову службу старшого сина. Як не важко вирахувати, народженого в час війни. Хлопець сидів за столом поруч із батьком, горів до служби, а служити хотів тільки в Карабаху. Школа.

Може, через якийсь час молодший Галштян стоятиме на тих самих позиціях, де я дивлюся на сховане за деревами азербайджанське село. І його товаришами будуть Едік Осипян, Коля Симонян, Онік Мкртчян, брати-близнюки Саак і Артак Арутюняни (на знімку). До речі, у Саака та Артака саме сьогодні день народження, святкування якого відкладалося. Якраз саме через те випробування азербайджанськими вояками потужної снайперської зброї, про яке говорив міністр Мовсес Акопян. Перезміну вирішили відкласти, бо солдат, який полишає позиції, несамохіть пильність втрачає, а той, що заступає, її іще не набув. Золотий час для снайперського вогню.

Брати Саак і Артак тільки з їм відомих міркувань попросили командування ставити їх на сусідні пости. Щоб не разом, але поруч. Відстань між постами — кількасот метрів, зв’язок — надійний, але в гості ходити не прийнято. Та випадок був особливий. Тож Артак, відстоявши свою зміну, як був у бронежилеті і при зброї, прийшов обійняти брата. І якраз встиг на подарунок — акапельний спів Оніка Мкртчяна. Мабуть, бувають подарунки і дорожчі, і вишуканіші. Але навряд чи у подальшому житті братів буде таке вітання — піснею. Про сестру-красуню, яка сидить над швидкою річкою і виглядає судженого. За зміст не ручаюся, бо переклад був скупий і, підозрюю, надто довільний. На загал, англійську у вірменській армії наразі знають краще за російську. Може, тому, що більшість моїх нових знайомих прийшли в армію із коледжів і вишів. Співець Онік, наприклад, — із другого курсу консерваторії. Близнюки — із коледжу, де навчалися туристичному менеджменту. Коля Осипян — із медичного коледжу.

Колі в цей день випало стерегти тиловий периметр на сторожовому посту. Ліберальний прес-офіцер Гешам Григорян дозволив нам бесідувати в укритті, з амбразури якого рівне поле за бруствером було ріднею замінованій нейтралці перед ним. Так само синіли гори, де колись стояла гамірна столиця Тіграна Великого, а тепер — тільки розвалини. Так само зеленіли дерева, за якими до війни весело жив, торгуючи портвейном і не тільки, Агдам, кримінальна столиця Карабаху.

— Чи є у тебе відчуття, що там, за розмежувальною лінією, ворог? — питав я у Колі Симоняна.

— А хто ж там? Звичайно, що ворог, — дивується він моєму питанню. Насправді, хлопець бачив своїх ворогів через оптику, та й то мимохідь, жодного обличчя не пам’ятав. Але поняття ворог для рядового Симоняна має образ глобальний, географічний — увесь Азербайджан. Коля — солдат справжній, відмобілізований і готовий виконувати священний обов’язок: стояти тут чи будь-де і не поступитися жодним метром землі, ріки чи гори. Згодом, уже повертаючись із позицій, я узнаю, що хлопець має бойову солдатську нагороду — медаль «За хоробрість». Коля про неї промовчав, тож за що її дали, я не знаю. Але точно не за чищення картоплі.

Леонід КАПЕЛЮШНИЙ.
Одеса — Нагірний Карабах — Одеса.

 

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net