Галузь, яка витягує економіку України

Сьогодні земельні ресурси України, на використанні яких формується близько 95% обсягу продовольчого фонду та 2/3 фонду товарів споживання, мають стати первинним фактором виробництва, фундаментом економічної системи держави. За попередніми оцін­ками фахівців, частка земельних ресурсів у складі продуктивних сил держави становить, у середньому, понад 40 відсотків. Ємність територіального простору України за біокліматичним та землересурсним потенціалом для нормального життя складає 150—160 мільйонів осіб. Україна має значні можливості для розвитку аграрного сектору, перетворення його у високоефективну, експортоспроможну галузь економіки, здатну забезпечити продовольчу безпеку держави. На нашу країну припадає майже третина запасів чорнозему та 27% орної землі в Європі (на одну особу в Україні припадає 0,68 га орної землі, тоді як у Європі цей показник становить загалом 0,25 га, в т. ч. у Польщі — 0,30 га, Франції — 0,31 га).

З метою прискорення розвитку агропромислового виробництва і збільшення обсягів сільськогосподарської продукції в Україні потрібно в найближчий період залучити понад 50 млрд дол. США інвестиційних ресурсів.

Згідно з оцінками Світового банку, зростання ВВП, обумовлене зростанням сільського господарства, щонайменше вдвічі ефективніше сприяє скороченню бідності, ніж зростання ВВП, отримане за рахунок інших галузей. Швидке зростання сільського господарства за рахунок впровадження інновацій в інституційній сфері обумовило підвищення продуктивності, прибутковості і сталого розвитку дрібних селянських господарств, що забезпечило масштабне зниження рівня бідності в селах в останні роки у багатьох країнах світу.

Тому в Україні терміново має бути суттєво змінена аграрна політика. До речі, про це неодноразово вказувалося і в наукових дослідженнях учених НАНУ. Насамперед, потрібно забезпечити реалізацію цілеспрямованої політики розвитку сільських територій, що має на меті забезпечення конкурентних переваг сільських територій для запо­бігання відпливу із сіл молоді та заохочення її до працевлаштування в аграрній сфері, поліпшення привабливості цієї галузі передусім для дрібних і середніх інвесторів.

Першочерговими завданнями щодо підтримки аграрної сфери повинні стати:

— підтримка дрібних виробників, фермерських господарств та кооперативних об’єднань, впровадження інструментів підтримки розвитку товарного агровиробництва та фінансування програми ефективного розвитку тваринництва;

— переорієнтація системи державної підтримки аграрного виробництва на стимулювання виробників, орієнтованих не на глобальні, а на місцеві продовольчі ринки, збереження програми пільгового кредитування та прямих виплат на голову та гектар — «жовтий» кошик;

— відродження кооперативного руху на селі, що дозволить використовувати переваги великого товарного виробництва і враховувати інтереси сільських товаровиробників. Агропромислові корпоративні структури мають бути поставлені в такі умови, за яких економічний ефект від масштабу виробництва не вилучався б із села, а спрямовувався б на місцевий розвиток;

— підтримка сталого розвитку сільських територій та формування розгалуженої мережі сільського (зеленого) туризму, створення сприятливих умов для життєдіяльності та підвищення добробуту населення на основі максимально ефективного використання існуючого природно-ресурсного потенціалу територій. Для цього необхідно: збільшити видатки державного бюджету на соціально-економічний розвиток сільських територій (в обсягах не менше 1% валового внутрішнього продукту); розробити та впровадити механізми спрямування частини доходів від експорту сільськогосподарської продукції для потреб розвитку сільських територій та підвищення доходів сільського населення; здійснювати залучення на добровільній основі коштів підприємств, установ та організацій для соціально-економічних розбудовчих процесів у сільській поселенській мережі; сприяти розвитку сільської інфраструктури.

Потребує кардинального вирішення ціла низка проблем, які нагромаджувалися більш як 10 років. Еколого-економічна реструктуризація й збалансованість аграрного виробництва, розширення масштабів екологозрівноваженої сільськогосподарської та несільськогосподарської діяльності на селі мають розглядатися як найважливіші чинники сталого розвитку сільського господарства та сільської місцевості в Україні.

По-перше, має бути подолано тіньовий ринок землі та припинення державної підтримки мегааграрних структур.

Як показують дослідження вчених НАН України, в аграрному секторі економіки спостерігаються процеси, які характеризують новий етап трансформаційних змін — капіталізація аграрного виробництва на основі концентрації сільськогосподарської землі. Процеси оренди землі та купівлі-продажу розвиваються стихійно шляхом консолідації великих масивів земель сільськогосподарського призначення в руках окремих юридичних і фізичних осіб. На концентрованих землях за рахунок залучення індустріального та торгово-фінансового капіталу формуються експортоорієнтовані структури — земельні латифундії. З 2001 року до початку 2013-го кількість господарств, які мають у власності та оренді понад 10 тис. га угідь, зросла більш ніж у п’ять разів; площа угідь у їх володінні та користуванні за цей же період збільшилася вчетверо; середній розмір угідь у розрахунку на одне таке господарство зріс більше як на 35% і нині становить майже 25 тис. га; кількість підприємств, які мають від 500 до 5000 га, за цей період постійно зменшується. Створення надвеликих корпоративних структур має неоднозначний вплив на ситуацію не тільки в аграрному секторі, а й на соціально-економіч­ний розвиток держави: експортна орієнтація великотоварного сільсь­ко­господарського виробництва за­кріплює імідж України у світі як низькорозвиненої країни — експортера сировини; нераціональна структура виробництва та запровадження інтенсивних технологій у рослинництві призводять до скорочення зайнятості, порушення науково обґрунтованих систем ведення сільського господарства, монокультуризації землеробства, деградації сільгоспугідь; стихійність процесів концентрації землі та сільськогосподарського виробництва провокує погіршення соціально-економічного становища переважної більшості сільського населення, призводить до декапіталізації особистих селянських господарств шляхом продажу земельних ділянок, отриманих у процесі аграрної реформи.

По-друге, в сільському господарстві має відбутися подолання монополізації виробництва. Особливо критична ситуація склалася на зерновому ринку, де монопольне становище належить приватним іноземним компаніям та створеним ними українським резидентам. Фактично внутрішній ринок зерна повністю контролюється міжнародними компаніями. Важкий фінансовий стан більшості господарств є наслідком монополізації великим трейдерським капіталом каналів просування продукції до кінцевого споживача, в результаті чого господарства одержують ціну на 20% меншу, ніж фермер європейської країни, який реалізує продукцію через свій кооператив. Орієнтація орендаторів-підприємств, зокрема агрохолдингів, на зовнішні ринки призводить до посилення монотоварності виробництва і витіснення із сівозмін трудомісткої рослинницької і тваринницької продукції, яка формує 2/3 споживчого продовольчого кошика громадян країни.

Відсутність ринкової інфраструктури та політики підтримки збутових кооперативів стримує рух продукції до споживача від особистих селянських господарств, знижує їх товарність та інвестиційні можливості розширення виробництва.

По-третє, забезпечення ефективної державної підтримки сектору господарств населення. Цей сектор упродовж всього періоду ринкових трансформацій, не маючи практично ніякої фінансової підтримки від держави, забезпечував виробництво понад половини, а в окремі роки — до двох третин валової продукції сільського господарства. Господарства населення є основними постачальниками продукції масового повсякденного споживання на внутрішній продовольчий ринок. Вони виробляють: 82% молока, 52% м’яса, 78% вовни, 97% меду, 98% картоплі, 86% овочів, 85% плодів і ягід. Окрім цього, господарства населення виконують важливі суспільні функції: самозабезпечення продуктами харчування, самозайнятості громадян, формування доходів домогосподарств, економічної бази.

По-четверте, формування ефективної зайнятості сільського населення. Масштабною стала маятникова трудова міграція та зайнятість у неформальному секторі економіки. Кожна друга особа із числа сільського населення була зайнята в неформальному секторі, тоді як серед міського — лише кожна десята. Сільськогосподарське виробництво залишається переважаючим видом діяльності неформального сектору економіки — для 72,2% усіх зайнятих у цьому секторі. У 2008—2012 роках 51% сільського населення було зайнято найпростішими професіями. Навантаження квалі­фікованих робітників сільського та лісового господарств на одне вільне робоче місце складає більше як 50 осіб. Істотне звуження можливостей прикладання праці стало наслідком скорочення виробничо-со­ціальної сфери в селі: кількість виробничих об’єктів неаграрного профілю за останнє десятиріччя зменшилася втричі, у половині сіл не розташовано жодних виробничих об’єктів. Рівень зареєстрованого безробіття сільського населення — 5% — занижений і не відповідає фактичному.

Першочергове завдання аграрної політики — зменшення частки великотоварного виробництва. Якщо збережуться сучасні підходи до забезпечення розвитку сільського господарства, у середньостроковій перспективі великотоварне виробництво в аграрній сфері зруйнує сільське середовище. Продовжиться деградація людського капіталу села та скорочуватиметься зайнятість в аграрному секторі. Наслідком такого розвитку подій у підсумку можуть стати остаточне розорення сільських домогосподарств, втрата самозабезпеченості країни традиційною продовольчою продукцією, зростання соціальної напруги у суспільстві, екологічна та демографічна катастрофи.

Богдан ДАНИЛИШИН,
доктор економічних наук,
професор,
академік НАН України,
голова Ради з вивчення продуктивних сил України НАНУ,
міністр економіки України (2007—2010).

Джерело: http://glavcom.ua/articles/12385.html.