Перші ластівки енциклопедичної весни

У цьому виданні, як зазначено в анотації, викладено основні відомості про життя, творчість та особистість Тараса Шевченка, його епоху й оточення, місце в національній та світовій культурі, підсумовано понад півторасторічний досвід вивчення всіх аспектів спадщини генія українським та зарубіжним шевченкознавством.

Перший том містить 1142 статті, другий — 1181. Видання ошатно оформлене, книги мають формат 84х108/16 і наклад 2000 примірників. Надруковано у ПРАТ Харківська книжкова фабрика «Глобус».

У першому томі розміщена солідна вступна стаття академіка Івана Дзюби «Довіку насущний», у якій мовиться про неосяжність генія Великого Кобзаря, про те, що після 1917 року «він явився нам і кому­ністом, і атеїстом, і незаможним селянином, і виразником петлюрівської ідеології, і захисником формули «єдина, неділима»…». Тут не буде зайвим нагадати інформацію, яка була оприлюднена, зокрема, у статті «Всесвітня слава Кобзаря» на сторінках «Чорноморських новин»: «Ми ще не сповна усвідомили значимість постаті Тараса Григоровича Шевченка, життя і творчість якого є подвигом, високо оціненим у всьому світі. Переконливим доказом цього є велика наукова праця лондонської дослідниці А. Едвар, котра захистила дисертацію «Рейтинг суспільно-культурних діячів світу». Вона зібрала дві тисячі досьє на діячів світової цивілізації. Ком­п’ютер викинув зайві й залишив 240 номінантів. У списку ледь утрималися такі постаті, як О. Дюма, П. Пікассо. Із еліти «вилетіли» О. Пушкін, Л. Толстой, Петро Перший — як генії регіонального масштабу, а перше місце як суспільно-культурному діячеві за її дисертацією належить Тарасу Григоровичу Шевченкові…».

В передмові І.М. Дзюби йдеться і про «ворожість до Шевченкової української сутності тепер, що не декларується відверто, а поета намагаються скомпрометувати», ставлячи під сумнів естетичну вартість його поезій та вишукуючи або домислюючи якісь непривабливі колізії з особистого життя й накидаючи публіці, схильній до сенсацій, своє специфічне розуміння висмикнутих із контексту пасажів. Але тепер до тих стимулів, які підсичували шевченкофобію століття тому і ґрунтувалися на політичних і національних антипатіях, додався ще один, до якого далеко було простакам із тодішнього кола «киевских русских националистов».

Ми знаємо про патологічне заперечення Тараса Шевченка «неистовым» Віссаріоном Бєлінським, несприйняття нашого Кобзаря М. Катковим, В. Шульгіним, а нині, як пише І. Дзюба, «ідеться про щиру відразу до громадянського почуття, до етичного тонусу, до всього зобов’язливого, що кличе піднятися над собою, відразу, яка опановує інтелектуального обивателя початку XXI століття, котрий переживає апофеоз визволення від усьо­го, що перевищує межі його «его». Усе «велике духом завжди було докучливе для малих духом». Академік І. Дзюба дійшов несподіваного висновку, що «Шевченко захистить себе сам. Якщо його читати. Шевченко — поет глибокий і складний. Для адекватного розу­міння Шевченка потрібен історизм мислення. Треба знати його життя, його час, його оточення, становище України, Росії та світу. А додаткові пояснення можна знайти у величезній літературі про Шевченка і, зрештою, в цій Шевченківській енциклопедії, хоча загалом її мета набагато ширша — дати вичерпний огляд і певний підсумок усіх тих знань про життя, діяльність і творчість Шевченка, що їх надбано зусиллями поколінь дослідників, а водночас показати і розвиток самого шевченкознавства як важливої і динамічної галузі літературної науки. Читач енциклопедії побачить також воістину грандіозний зміст Шевченкового життя, неймовірний обсяг того, що пов’язане з його іменем і що так чи інакше тяжіє до нього».

Далі в передньому слові йдуть підзаголовки, які говорять самі за себе: «Рік тисяча вісімсот чотирнадцятий.., «Між пензлем і словом».., «Українська писемність передшевченківської доби».., «Кобзар».., «Вихід із тіні».., «Гайдамаки».., «Академічні клопоти романтика».., «Поет супроти імперії».., «Братчики».., «В казематі».., «У засланні…», «Поезія періоду заслання».., «Повісті росій­ською мовою».., «Загальмоване повернення.., «Москва».., «Знову в Петербурзі».., «Остання поїздка в Україну».., «Неофіти».., «Марія».., «Слава і самотність (останні роки життя).., «Поет гніву чи геній любові?».., «Хвороба. Смерть. Похорон».., «В Україну — назавжди».., а також — «Шевченко вовіки насущний»… Це — в оригінальний спосіб викладений життєпис та проведений його аналіз, коли Геній постає в нових вимірах.

Серед упорядників і редакторського колективу енциклопедії, крім М. Жулинського та І. Дзюби, зустрі­чаємо імена таких відомих дослідників, як: Ю. Барабаш, О. Боронь, С. Гальченко, Б. Горинь, Р. Гро­м’як, В. Іванисенко, Н. Чамата, В. Бородін, Р. Пилипчук, М. Рябчук, В. Смілянська, Р. Харчук та ін. Авторами статей, крім згаданих науковців, є О. Астаф’єв, Г. Грабович, В. Гримич, Г. Гусейнов, П. Жур, Р. Зорівчак, М. Ільницький, М. Мірошниченко, А. Мойсієнко, І. Немченко, В. Пахаренко, П. Ротач, М. Сподарець, Д. Тетерина-Блохин, Л. Ушкалов, Т. Чухліб, Н. Шумило...

Авторами статей «Шевченківської енциклопедії» є й науковці-одесити: професор Є. Прісовський, доцент О. В’язовська, письменник Г. Зленко…

Закінчується перший том енциклопедії статтею Є. Прісовського: «В’язовський Г.А. (2.02.1919, с. Баштанка, тепер смт Миколаївської обл. — 25.02.1996, Одеса) — український літературознавець. Доктор філологічних наук (1969), професор (1970). Закінчив 1947 р. Одеський національний університет. Працював у ньому у 1950 — 1996 рр.; очолював кафедру україн­ської літератури (1957 — 1966), теорії літератури та психології творчості. Крім низки наукових монографій, статей про Шевченка, питання художньої майстерності митця, місце і роль поета в розвитку української літератури, Г.А. В’язовський один із авторів та відпо­відальних редакторів книги «Тарас Григорович Шевченко. Біографія» (1960; 2-е видання — 1963). У статті «Композиція поеми Т.Г. Шевченка «Гайдамаки» (1957) Г.А. В’язовський доводить, що будова твору відповідає концептуальним настановам автора, є цілісною, адекватно втілює задум і жанрову природу теми. У статті «Живий Кобзар» (у виданні: «Кобзареві — Одеса», 1964) йдеться про основні мотиви творчості поета, з’ясовано закономірність актуальності Шевченкового слова на різних культурно-історичних зрізах».

У 2-у томі енциклопедії на стор. 196 подана стаття Алли Калинчук «Губар Олександр Іванович. 7.09.1922, с. Українське, тепер Талалаївського району Чернігівської області — 15.09.2003, Сімферополь) — український і кримськотатарський літературознавець і критик. Кандидат філологічних наук (1955). Закінчив у 1946 р. відділення української філології Чернівецького університету. 1962 р. переїхав до Криму. У 1993 — 2003 — професор кафедри української літератури Сімферопольського (нині Таврійського національного) університету. Дослідник історії української літератури XX століття. Автор монографій: «Павло Тичина: Літературний портрет» (К., 1961), «Літературна Буковина» (у співавторстві, К.,- 1966), навчальних посібників «Чорноморська хвиля: Посібник з україн­ської літератури в учбових закладах Криму» (Донецьк, 1995), «Остап Вишня сміється» (Сімферополь, 2000), статей про творчість В. Сосюри, М. Рильського, М. Бажана та ін. Опублікував у кримській пресі низку популярних статей, присвячених творчості Шевченка…».

До цього слід би ще додати, що і Григорій Андрійович В’язовський, і Олександр Іванович Губар були членами Спілки письменників і дуже багато уваги приділяли підростаючому молодому літературному поповненню. Отож, зупинився на цих двох статтях, бо йдеться в них про людей, яких добре знав.

Насамкінець хочеться висловити сподівання, що перші ластівки — перші два томи — відкриють дорогу наступним, і це стане гідним підсумком пройденого шевченкознавством шляху.

Дмитро ШУПТА.