Смачна водиця із степової криниці

Одного такого вівторка баба присоромила діда: «Чого розсівся та язиком теліпаєш? Люди їсти хочуть, а в хаті води — кіт наплакав».

Повторювати не довелося. Схопивши порожні відра, дід заспішив до річки, що голубою стрічкою огинала розкішні городи Часників та їхніх сусідів. Звідти й брали воду. Для себе, птиці та худоби. Отож, поставивши одне відро на широку лаву, з другого почав жадібно пити (таки добряче хильнув на ярмарку). Вгамувавши спрагу, господар незлобиво вилаявся, вгледівши у відрі джерельну жабку: «От клята! Ти на неї щосили дмеш, а вона таки лізе… Якого біса?». По хвилі вхопив округлої форми дерев’яну ложку, спритно зачерпнув з відра ту жабку, накрив її своєю грубою долонею і хутко поніс до річки. Там обережно вкинув її у синьо-чисту гладь: «Ось тут і господарюй. Нічого добрим людям в рота заглядати…»

Так старий продемонстрував мені тоді приклад дбайливого ставлення до природи.

Наше селище і нині перегороджує навпіл своєю звивистою голубою стрічкою річка Вись. Навіть по війні ще довгий час жителі, городи яких збігали до неї, мали не тільки власні човни, а й любовно впорядковані на якийсь метр в глибину копанки. Холодна вода. Прозора, чиста, мов сльоза. Власники інших присадибних ділянок мали криниці. Здебільшого на вулицях, куткові.

Так ото про нашу криницю. Справж­нісінька казка! Дбайливо викладена майстрами сірим гранітним каменем, з «журавлем» та довгим дерев’яним коритом, вона справляла враження богатиря-цілителя. З неї жителі двох кутків брали чисту, як роса, воду, сюди вранці, в обід та ввечері приганяли напувати худобу з місцевого колгоспу. Тут зупинялися на постій цигани та червоноармійці, розважалися ми, діти, і фронтова молодь. Навіть узимку. Бо каталися на лижах, ковзанах, санчатах… Хто на чому. Навіть на власних ногах, взутих у шиті валянки та склеєні з чорної або жовтої гуми чуні. Борони, Боже, було випасати тут худобу. Накладуть такий штраф, що довго той чи інший господар чухатиме потилицю. Хіба що дозволяли гнати спішним порядком корів на випас до Попової дачі, за кілька кілометрів від селища, а ввечері напувати з цілющого «журавля».

Попова дача — це відкритий степ, який перерізав широкий та глибокий багатокілометровий яр, що тягнувся бозна-куди. Ми любили це місце. У болотяній заводі ловили сяку-таку рибу, раків. І власний струмок-криничку впорядкували, багатий на джерельних, різнокольорових жабок. Час від часу вони грілися на сонці, а потім пірнали в холоднечу і, як кажуть, чистили джерело.

Одне слово, зі спілкуванням з водою на ту пору у людей був повний порядок. А нині, як сказав Володимир Маяковський: «…И в нашу жизнь вошел водопровод, сработанный еще рабами Рима...». У нинішній Україні діє ціла тобі система водогонів. Але на відміну від безпере­бійної роботи римських — далеко куцому до зайця! Там прорвало, там потекло, залило, затопило, там вода тхне, там із кранів тече якась незрозуміла рідина… Безгосподарність, нажива відповідальних осіб, «дурна» економія коштів і байдужість. Ми забули справжню ціну воді, ставимося до неї по-варварськи. Не всі, звичайно.

Якось, вже по смерті вітчима, мама звернулася до знайомого майстра Трохима Криничного (певно, то було прізвисько, а не прізвище): чи не викопав би на кутку криницю? Відповідь була лаконічною: «На всі сто». «Копали» криницю вдови і ми, діти війни. Після того, як змореного працею Трохима витягли з глибини округлого отвору, перше, що промовив копач, були такі слова: «Оце, люди добрі, остання пам’ять про мене. Вода — нектар, скажу вам чесно. А бетонні кільця не завадило б впустити… Багата криниця — факт!».

Послухалися слушної поради. У складчину придбали кільця. Про це подбав сусід, фронтовик-інвалід Микола Ракуленко. Місцева влада — ні гу-гу, ні копійки.

Чимало води спливло відтоді. А всі, хто бере воду з неї, і нині кажуть спасибі тим, хто її викопав. Бо вода тут холодна-холодна, смачна, цілюща. П’єш — не нап’єшся. Виходить, що громада — таки велика сила!

Що ж до сучасної української влади, то вона зовсім не переймається тим надбанням. Взяти бодай нашу центральну вулицю Жовтневу. Вона веде від так званого «містечка» до залізничної станції Виска. Скільки коштів угробила влада на її «цяцькування»! Там копали, там перекопували, будували, латали, витягали — водогін прокладали. Де й не треба пускали гроші на вітер, за які можна було б збудувати два з гаком таких селища, як наш районний центр. А кілька криниць на цій вулиці просто знищили, зрівняли з землею. Мовляв, на зміну Божій благодаті приходить людський витвір — водопровід. От і пийте з нього на здоров’я! Пили. До пори, до часу. Але труби — це не дідівська криниця, вони досить швидко виходять з ладу. Так що споживачі змушені шукати першої-ліпшої кринички, щоб напитися водички.

...Якось обставини занесли мене з товаришем на станцію Миронівка Київської області. Запитали в міліціонера: «А де тут питна вода? Нам би в дорогу. Свою, домашню, видудлили до дна». Той щиро посміхнувся: «Зрозуміло, чого душа бажає. Он бачите два висотних будинки. Між ними є ще прадідівська криниця. Там і кухлик прилаштований». Миттю опинилися біля тої криниці, затиснутої звідусіль громаддям бетону, цегли, заліза та скла. Наповнили порожній посуд, напилися доскочу. Розговорилися з пенсіонерами, тутешніми жителями, які з ціпками відпочивали на широченній лаві в тіні розкішного дерева. Вони охоче розповіли про свою щедру напувальницю.

— Бач, господарі таки знайшлися. Хотіли зрівняти її з землею, бо, мовляв, заважає. Вирішили засипати мотлохом і забетонувати. То ми таке владі вчинили, що не один начальник чухав свою потилицю. Врешті, гору наша взяла. Сталося так, що і коні ситі, і сіно ціле. Гарне житло маємо і криничну воду. Як пам’ять про померлих дідів і батьків та на радість добрим людям. Тож пийте на здоров’я! Вона цілюща!..

Особливо багато прикладів гарного ставлення до води я бачив у Вірменії. Взяти хоча б «Співаючі фонтани» — вони «виводять» на всі голоси різні мелодії. Запам’яталося й бережне ставлення вірмен до свого високогірного озера Севан. Настільки пишаються ним, що навіть у центрі столиці зробили його точний водний макет. На радість малечі та дорослим...

Не раз бував на Одещині. Знаю, що природа обділила її питною водою. Але й тут, особливо на півночі області, є унікальні джерела, які б’ють прямо з-під землі, вдовольняючи спрагу кришталево-прозорою, смачною і прохолодною водою. Такі є, наприклад, на під’їзді до Саврані, у Котовському, Балтському та інших районах. Особливо їх багато в Красноокнянському, де джерела зображені на гербі району: поряд з іншими символами тут стоять дві золоті чаші, з яких б’ють срібні фонтани.

Ті, хто береже і шанує дідівські криниці, — це люди з великої літери. Однак є й інша категорія — людці. Інакше їх не назвеш. Поблизу траси Первомайськ—Миколаїв хтось облаштував степову криничку, посадив біля неї вербиченьку. Прилаштували міцне, надійне відро. Формою нагадувало півметровий циліндр-насадку на вентиль звичайного великого газового балона. Місцина красива — якраз для відпочинку проїжджих. Багато водіїв зупинялися тут, досхочу пили смачну воду, наповнювали нею свій посуд. Дружина одного з водіїв легковика спробувала налити воду в скляний графин. То він відразу й тріснув. Отака вода була. Я сфотографував цю чудо-криничку, опублікував знімок у газеті. Підпис був лаконічним: «Смачна водиця із степової криниці». Однак хтось із варварів ХХ століття поцупив нікому не потрібний «стакан». Навіщо? Задля чого? І таких випадків по Україні — безліч.

Я за те, щоб тих, хто зазіхає на святе — криниці, — справедливо карали. Щоб усі громадяни усвідомили значення води в житті людини. Очистити замулені джерела, відновити старі, забуті криниці — ось що повинно стати одним з першочергових завдань для всіх нас, особливо молоді.

Володимир ЩЕРБАК.
Кіровоградська область,
м. Мала Виска.