Вояк духовного заслону...

У творах, де розповідає про «моральні падіння» тих, хто не витримав натиску КДБ, як лікар О. Притика в Одесі, чи поет М. Холодний у Києві, посилається на архівні документи. Зокрема, в есеї «Контужений страхом» про Миколу Холодного. А у відкритому листі до літературного генерала Олега Чорногуза «Про мертвих — правду» прямо запитує адресата: «Від чого відмиваєте Холодного?». І для мало обізнаного читача пояснює: «У нашій державі не проведена люстрація. І саме тому так упевнено почуваються учені мужі, які робили кар’єру завдяки послугам для КДБ». Автор зізнається, що охоче написав би про «літературного паскудника» Олеся Бузину. Але його справу можуть надати лише за згодою живих або нащадків.

Для мене тема шістдесятництва близька, але багато імен людей, які будили націю і наближали відродження нашої державності, зображені в книзі, були незнайомими. Зокрема, ім’я народного філософа-просвітителя Миколи Будника (1953—2001) з нарису «Ділився Божим даром» чи кобзаря Гриця Герчика (1931) з нарису «Двічі відспіваний». Увійшли до книги і нариси автобіогра­фічного характеру «Спогади про невидиму оборону», «З імперативного трикутника», «Поклик перший».

Родом з Вінниччини І. Малюта в 1962—1968 роках навчався в Одеському полі­технічному інституті, де в літературній студії доля звела його з Олексою Різниковим, котрий став для нього «прикладом національного свідомого українця». «Невже після розвінчання культу Сталіна вдаються до репресій в СРСР?.. Для мене, колишнього секретаря комсомольської організації у сільській школі, члена бюро комітету комсомолу у вузі, — читаємо в нарисі «Підіймав одеську хвилю», — все це було тестом на спроможність прозріти в тумані облуди тоталітарного режиму». В Одесу повернувся, коли вже був на гачку КДБ. З 1969-го — редактор Одеської студії телебачення, а потім — редактор у видавництві «Маяк». Звільнений за відмову свідчити в 1971—1972 роках проти трьох ув’язнених правозахисників. На власному прикладі пізнав, як ламали в КДБ: звільнили з роботи, не дали можливості отримати квартиру, не дозволили видати книжку. В часи незалежності в архіві СБУ перечитав «одеську кримінальну страву», добрим словом обмовився про слідчого лейтенанта Володимира Пристайка за його приховану прихильність до правозахисників.

Як уміли тиснути органи, яку мали безмежну владу, Іван Малюта показав на прикладі добре знаних правозахисників, як, скажімо, подружжя Караванських чи Н. Світличної. А також і на житті менше знаних борців. Мене вразила стоїчна віра в Україну і мужність сільської інтелігентки «двічі репресованої» Ганни Бихів з нарису «Козацький хутірець». Після за­кінчення в 1969 році української сільськогосподарської академії її зарахували до аспірантури на кафедру ентомології як автора наукових статей і перспективного науковця. Та 22 травня 1971-го, у день перепоховання Т. Шевченка, вона відкрито в присутності народу поклала квіти до пам’ятника поета навпроти університету в Києві.

Усіх, хто в СРСР наважувався на такий вчинок, нарікали націоналістами. Допит Ганни Бихів у відділі міліції Радянського району тривав до першої години ночі. Хто напоумив це зробити? Хтось із хору «Гомін» Л. Ященка чи в академії. На комсомольських зборах осудили, звільнили з аспірантури «за нестійкі ідеологічні погляди» і взяли під нагляд, тобто, куди б вона не влаштувалася на роботу за фахом, її звільняли.

За прояви служіння українській національній ідеї таємні агенти КДБ навіть позбавляли життя. Про це у нарисі про художницю Аллу Горську «На визвольну справу». А також у розповіді про унікального художника, заслуженого майстра народної творчості України із села Троїцьке на Одещині Ростислава Палецького у нарисі «За нез’ясованих обставин». Про його загадкову смерть у власній хаті 10 березня 1978 року не було некрологу чи згадки в жодній радянській газеті. Нині в Троїцькому навчає дітей декоративному розпису в студії «Дивосвіт» краща учениця Ростислава Палецького Лариса Бабінець. А також про те, що автор романсу «Тернова рута» (муз. Галини Менкуш) Володимир Іванишин з нарису «Ішов до тебе» попав під потяг неподалік станції Роздільної на Одещині в 1985 році по дорозі в Карпати на заробітки.

Автор книги «Агов!» на численних прикладах доль своїх героїв — історичних осіб — показує, як український народ позбувався своїх духовних поводирів. У книзі можна простежити чітку ідейну лінію: тоталітарна система нищила особистість, перетворюючи людей в гвинтики своєї страшної машини.

Не випадково Іван Малюта подає тут свої спогади про зустрічі з Григором Тютюнником («Не дався приручити») і навіть згадує про новелу письменника «Син приїхав». Герой її Павло Дзякун працює в місті завтехскладом. Він хвалиться батькові, що добирає на роботу тільки «нужних, полєзних людєй», інакше в получку тільки розпишуться». Цей тип породжений умовами селекції радянського способу життя. Душа у нього спустошена, бо «всьо в наших руках».

Незчисленна гвардія співробітників органів, таємних і явних, відстежували відхилення за рамки соцреалізму. А за Григором Тютюнником нагляд був особливо пильним, бо письменник був відвертий і запальний. Не випадково про свою першу книжку «Зав’язь» після цензурного перегляду він сказав: «То вже не вибране, а перебране».

Основне завдання КДБ — не допустити розвалу СРСР, не допустити самостійної України і навіть думки про це в окремих людей. Тому знеславлювалася пам’ять про національно-визвольні змагання, очорнювалися провідники, не допускалося навіть талановите національне мистецтво — все, що могло покликати до життя нових сміливців. Адже «українські буржуазні націоналісти», правозахисники, дисиденти, за словами автора, «успадкували пам’ять усіх поколінь про боротьбу за волю України». Вони «нагадували воїнів, які зосталися в заслоні».

Книга спрямована на пробудження нації, тому дуже актуальна нині, коли не лише державність, а й навіть наша співуча мова викликає лють у тих, хто спить і бачить Україну знову в обіймах «старшого брата».

Аліна ПЛЯЧЕНКО.