Чим пахне солома?..

Сучасний читач, можливо, лише чув про цей твір. То ось він:

                                    * * *

Чорт його знає, чим пахне солома:
Полем чи вітром з далекого дому,
Чи українським п’янким чебрецем...
Ляжеш, зариєшся в неї лицем,
Тіло розправиш — і зникне утома...
Чорт його знає, чим пахне солома!

Як на нинішній погляд, — хороший вірш. Але Валентином було згодом створено багато поезій значно вищого художнього, а головне — вищого духовного рівня. До того ж (не без гумору) зазначу, що ніхто ні в українській, ні в світовій поезії так і не відповів на сакраментальне питання Валентина Мороза: чим же пахне солома... Бо треба ж відчути і передати не лише дух землі, але й усі ті найтонші нюанси людини, що служить землі, як і ті, котрі свідчать про відданість самої землі сумлінній, духовній людині... А це ж цілий космос понять, котрого так юнацьки легко торкнувся ще молодий митець слова...

Коли цей твір надто часто (і бездумно) цитувати, він втрачає отой самий космічний смисл і стирається, як слова на старому вижовклому папері. Отож, коли чую отой перший рядок при чиємусь легковажному згадуванні, відчуваю в собі незатишність і сум. Гадаю, так сприймав це і Валентин, але мовчав...

Не можу напевне сказати, коли саме ми з ним познайомилися. Мабуть, у 1973 чи 1974 роках. Готувалась до видання у «Маяку» моя невеличка збірка віршів «Вогонь». Пам’ятаю, Валентин тоді працював на Одеському радіо. Казав, що, на прохання Бориса Олійника, відбере для моєї збірки кращі твори. З Б. Олійником я побачився у Москві, на квартирі мого давнього друга і земляка Миколи Котенка — гарного поета і чудового перекладача. Мабуть, Валентин і Борис знали один одного. Тому зрозуміла пропозиція Б. Олійника щодо моїх творів. Мушу чесно визнати, що на той час я ще лише починав писати українською. Отож цілком справедливо діставалось мені на горіхи від досвідченого поета. Відбір був досить жорсткий. За те повинен довічно кланятись Валентинові. Домовились одразу і назавжди: ніяких компромісів. Це ж Поезія, а не прохідне подвір’я... Цим чесним принципом ми керувалися до останньої години мого щирого вчителя...

Пізніше, коли вже обидва досягли певного періоду зрілості у творчій праці, то робили так: Валентин чи я підписуємо збірку, а потім із принциповими зауваженнями повертаємо її авторові, автор знову підписує новий примірник, а збірник із помітками забирає собі, щоб при нагоді подякувати чи й посперечатися щодо окремих застережень. Це було дуже корисно обом. Принаймні, серед одеських поетів він був одним з найцікавіших, високопрофесійних авторів як ліричного плану (здебільшого), так і громадянського. Я особисто найвище ціную його збірку вибраних поезій «Ім’я тобі — кохана».

Не буду згадувати мої численні рецензії на твори Валентина Мороза. Вони ставали все більш і більш принциповими. Колега лише вітав отаку мою позицію. Зате як же приємно було читати його гарні поезії!

Звичайно ж, я не раз на Одеському радіо розмовляв з Валентином і на теми українського фольклору, і про побут селян, і про складнощі в сільському господарстві. Нерідко до нас приєднувався гарний журналіст і згодом блискучий поет Василь Сагайдак. Зазирав із своїм витонченим гумором та своєрідними поезіями Володимир Гаранін. Цей веселий майор міліції (на той час) був не лише освіченою і товариською людиною, але й умілим організатором усіляких цікавих несподіваних походів до кафе чи до міського парку.

Траплялося, що журнали «Дніпро», «Україна» чи ще якесь видання друкували добірки моїх віршів. Одержую гонорар. Повідомляю Мороза. Мороз повідомляє Гараніна. Сагайдак, Валентин і я чимчикуємо до облуправління міліції. Володя Гаранін урочисто веде нас до найближчого кафе. І там сидимо, поки вистачає грошей... І читаємо, читаємо вірші, жартуємо. То було таки свято для душі... Його тепер вже не повторити... Ні Василя, ні Валентина немає... Лишається лиш неповторний дух правдивої любові до поезії.

Далеко не безхмарним було життя Валентина Мороза. Навіть викликали на допит до місцевої філії служби безпеки. Наприклад, вимагали сказати, хто написав вірш про шинок і кабак. Може, був донос? Але автора не могли знайти, а оригіналу твору — тим паче. Написав же той твір саме Валентин. Нічого не змогли випитати... Траплялися й інші складнощі. Про це мені розповідав сам Валентин. У принципі він був стійкою, мужньою людиною. Може, інколи й непослідовною, бо час радянський терзав не одну душу. І його — теж.

У Валентина Мороза була велика бібліотека. Скільки там можна знайти найрізноманітніших словників! Не дивно, що він виплекав у собі майстра. А ще ж книги і репродукції з питань живопису, архітектури, скульптури, музики. А художня література! Усе це було предметом багатьох бесід, коли траплялася мені нагода бувати у домівці Валентина і його розумної і чуйної дружини — Ірини Олексіївни.

Це вона вирятувала його з лабет небуття — першого разу. Їй і присвятив Валентин оту чудову збірку «Ім’я тобі — кохана». Вдруге, на лихо, вже врятувати не вдалося. Відійшов за день до свого 75-річчя!

Багато хто говорив, що Валентин Леонідович Мороз — добра і мудра людина. З роками цього й справді можна досягти. Але ніхто і ніщо не може замінити людині правдивий, безкомпро­місний дух — політ у творення, у безкінечність, даний справжнім поетам лише Богом.

...То чим же пахне солома?..

Станіслав КОНАК.