...Сотвори собі ім’я, або Майстри і підмайстри

А у мене, новоспеченого власкора центральної газети, лиш починалися нові журналістські обрії — цікаві й непередбачувані. Професія давала трибуну, право і можливість заходити на чужу територію і з запасом доброти й справедливості розбиратися у хитро­сплетіннях життєвих ситуацій. Аналізувати, зіставляти, відвіювати полову другорядного заради зерна істини.

Інша, зовсім не другорядна річ — як скористаєшся цим правом і можливістю. Чи вистачить такту і вміння спілкуватися з людьми у потрібному тобі фарватері? Іноді це не так просто. Бо приходить до тебе на корпункт самовпевнений Едік (так назвався при знайомстві) і розповідає цілком щиро і правдиво про зловживання у їхньому садовому товаристві «Вітерець». Просить розібратися й допомогти. Але чомусь категорично проти, щоб я туди за­вітав.

— Навіщо вам це? Я ж розповів про все, як на духу! Та й добиратися до нас не просто: спершу — електричкою, потім — півтора кілометра полем по багнюці, бо був дощ.

Терпляче пояснюю, що товариство — це колектив людей, де можуть буди зовсім інші точки зору. На всяк випадок чесно попереджаю, що критика може торкнутися і його, якщо десь збочив або переступив межу дозволеного.

Чоловік вражений:

— Мене критикувати?! Я ж сам прийшов до вас!

— Але ж я не ваш адвокат, — стою на своєму. — У мене інша професія і місія. Над усе — істина!

Коротше кажучи: у критичній кореспонденції «Вітерець» не в той бік» перепало і скаржникові — за незлагідність з іншими. До того ж посадив улюблену малину на межі із сусідом, хоч той і протестував, бо тепер йому доводиться щороку корчувати на своїх грядках чужу радість.

...Ще переварювала ту поїздку і вщент розбиті черевики на високих підборах (півтора кілометра на своїх двох непролазною багнюкою!), як тут — ні сіло, ні впало — це безглузде і таке недоречне запитання:

— А чому ви, шановна, досі не спромоглися вступити до Спілки журналістів?

Запитання заскочило зненацька. Пролунало воно в дуже далекі шістдесяті роки, але вкарбувалося у пам’ять недоброзичливістю, навіть роздратуванням. Самовпевнена особа з обласної спілки журналістів осудливо чекала.

Відповідь була короткою й без лукавства:

— Гадаю, ще не доросла.

І тоді жіночку буквально прорвало:

— Давно друкуєтеся у центральних газетах і журналах, більше того — призначені власкором по нашій області від самої «Радянської України». Тут, виходить, ви доросли?! А до спілки — ні?

Її логіку і роздратування можна було зрозуміти: охочих на цю посаду з числа тутешніх журналістів було хоч відбавляй, а прислали якусь чужинку та ще й не оспілчанену!

А мені невтямки: невже членство важливіше од вміння писати? А головне — як пояснити цій особі?.. І чи треба?.. І чи зрозуміє?

Ну справді, так сталося у моєму житті, що зоріла мені і світила вже не один рік ВОНА, дивна й недосяжна своєю майстерністю словами, як аквареллю, змальовувати події і людей.

Їй не можна було заздрити. Була тільки радість, що є такий талант, який ніби підохочує, підбадьорює, спонукає: твори! Вдосконалюйся! Натоптана дорога — не твій помічник. Твоя — невтомний пошук, і ніяких потурань собі.

Це вона своїми публікаціями збентежила, збила мене з пантелику, примусила замислитися: чи так пишу? Чи те роблю? Чи не привласнюю собі чужу професію?

Тоді й подумалося: журналістами можуть називати себе лиш Майстри ЇЇ калібру, а тисячі з нас, газетярів, лиш підмайстри. Нам ще вчитись і вчитись.

Хтось з мудрих сказав: жити — це до скону йти до самого себе, відкопуючи в собі нові можливості і грані. Може, саме за таким принципом діє вона, жива легенда «Известий»?

А може, у ЇЇ дитинстві теж було Сухе озеро, як у нашому спекотному степовому селі на Каховщині? Колись його створили людські руки, відкопали водоносні джерела, і простора глибока улоговина у центрі села вщент заповнилася водою — благодать для степовиків! Та з роками джерела замулилися, й озеро пересохло. Нам же, дітлахам, було великою втіхою настирно, до крові здираючи пальці, длубати й длубати землю, а потім, затаївши подих, чекати... Диво народжувалося на очах. Земля у нашій виїмці починала дихати, пузиритися і з кожним подихом викидати із своїх глибин порції живильної вологи: буль-буль... Ми божеволіли від радості: вода у Сухому озері! Це ми, власними руками.

То була перша дитяча перемога, перші кроки до самих себе, до самовдосконалення. Замулені джерела землі, сплячі бруньки на деревах... Багато замуленого і сплячого безплідно дрімає і в кожному з нас — часто через лінь: ось завтра почну, ось завтра зроблю, ось завтра домислю... А як вона, Тетяна Тесс? Як боролася з собою і муштрувала? І взагалі — хто вона, звідки?

При першій же нагоді розпитую свого колегу, власкора «Известий». Скільки вдячних відгуків приходить до редакції на її публікації! Бо тема виховання і моралі нікого не лишає байдужим. А вона тут — ас!

— До речі, її прізвище?..

— Так то псевдонім! Її дівоче — Сосюра. Здивовані? Не знаю достеменно, але кажуть — вони родичі. Танічка вважала, що їй, початківцеві, не гоже носити одне прізвище з відомим українським поетом і тому взяла собі цей псевдонім — перші літери від свого імені і прізвища. Вийшло — ТЕСС. Хто вона і звідки? Та наша ж, україночка! Народилася і вчилася в Одесі!

То було справжнє одкровення для мене: наша! Яка ж родюча українська земля, якщо з одного кореня зразу два таких самоцвіти! Здавалось би, звичайний хлопець з Донеччини — і раптом ці його щемні рядки: «Сині очі в моєї дружини, а у тебе були голубі». Це він, лірик Володимир Сосюра. А ось і його заповіт усьому українству: «Любіть Україну... і мову її солов’їну!».

А одеситка Таня Сосюра стала знаменитою на теренах усього Союзу письменницею, журналістом, публіцистом. Одне слово — Майстром. Побутує вислів: «Якщо ти людина — сотвори собі ім’я». Вони — зуміли.

Не всім однак це вдається. Пен­сіонер-газетяр (той, що у сквері) сорок років поспіль, як справжній орач, добросовісно піднімав цілину тогодення. Тішив читачів репортажами, спортивними оглядами і залишився у їхній пам’яті, але не тільки цим. Той його день був звичайний: вранці — друкарня, редакція, лавка у сквері. Повз нього пробігали галасливі дітлахи. У густому листі щось стрекотала йому сорока. Із хмари, що набігла, впали перші дощини. Але чоловік не зважав на те, читав газету. А може, задрімав. Не ворухнувся, навіть коли дощ вперіщив нахабніше, змочивши газету. Хтось із перехожих гукнув до старенького:

— Агов! Час тікати!

На жаль, тікати вже було нікому. Людина пішла у Вічність, у злагоді з власною совістю. Пішла, як і жила — з газетою у руках. Того дня світ збіднів на одного трудягу-підмайстра, справжнього орача.

А життя плинуло далі. Пізно вночі я повернулася з сільської глибинки, завтра за стіл — відписатися. Аж тут дзвінок з редакції. Подумалося: і Києву не спиться.

Голос заступника редактора не обіцяв нічого втішного.

— Кидай все: термінове завдання. Там на вашій книжковій фабриці зловживання з боку директора. Розберись — і в темпі гострий критичний матеріал. Передаси поїздом, бо поштою довго.

Сніг на голову серед літа! Книжкова фабрика — показове підпри­ємство не тільки в Україні, а й у Союзі!

Голос заступника невблаганний:

— Пояснюю: цей сигнал і це завдання від самого ЦК партії. А ми — його орган. Так що — виконуй!

Ви бачили коли-небудь, як під натиском розбурханого, розгніваного натовпу репаються, розчахуються двійчасті двері? Їх рвонуло тоді, мов ураганом, — і просторий кабінет парткому фабрики, куди я прийшла, враз став тісним, оглушливо гомінким. То зі всіх цехів, вся зміна друкарів кинулася на захист свого директора. Якби людські очі могли вбивати, я була б там упокоєна сотні разів — стільки ненависті було до якоїсь зайди, що приперлася критикувати нашого Сіваша! Який сигнал? Які зловживання? Та тільки при ньому колектив запрацював з повною віддачею, вийшов у передовики. План перевиконуємо, рекламацій на якість нема, путівки до моря для простих друкарів — будь ласка: є свій пансіонат. А культура виробництва? На інших фабриках усі цехи забиті готовою продукцією — ні пройти, ні пропхатись. А у нас чистота і порядок, бо книжки по конвеєрній лінії йдуть зразу на склад готової продукції. І за це критикувати?

Якийсь чоловічий бас перекрив той галас:

— О шостій ранку прийшов на зміну, а з-під важкої друкарської машини виглядають чиїсь ноги. То директор поліз на власні очі переконатися, чому машина дає збої. Бо все наше виробництво знає від А до Я. Довіряє, але й перевіряє.

І знову збурилася атмосфера у парткомі:

— Та ми дійдемо до самого ЦК і захистимо директора!

Знали б, звідки подуло і звідки почався той тиждень лихоманки.

З редакції дзвонили щодня: де матеріал? Коли? Чому?

А мені з перших кроків було зрозуміло: наклеп, і про критичний виступ не може бути й мови.

З редакції наполягали: ми чекаємо! А для більшої твоєї впевненості відкриємо всі карти. Нагорі сказали: сьогодні в газеті з’явиться критичний матеріал, а завтра директора буде звільнено з посади. А це ж — дієвість наших виступів!

—  Передайте в ЦК, — сказала я, — що ваш власкор розібрався в ситуації і відмовляється зводити наклеп на достойного керівника. Для цього пришліть когось іншого. Я ж можу написати нарис про Сіваша — будь ласка, щоб й інші у нього повчилися.

На сьомий день редакція здалася.

— Гаразд! Пиши, як знаєш. А ми тут почитаємо і порадимося.

Нарис про фабричні справи був надрукований і закінчувався словами: «Якби директорів підприємств обирали собі самі колективи, Сіваш пройшов би одноголосно». Отже, долю колективу, репутацію керівника було захищено. Але кому насправді був потрібен тиждень колотнечі і лихоманки?

Це з’ясувалося десь через півроку. Поїздом Харків — Київ я їхала до редакції на нараду. Там, у своєму вагоні, несподівано зустріла — кого б ви думали? — Сіваша! Обоє зра­діли зустрічі, тим більше, що, по суті, не були особисто знайомі. Тоді, коли все починалося, він сказав:

— Оскільки я головний фігурант, то ні про що з вами не буду говорити. Є колектив, партком, місцевком. Вони вам все розкажуть і покажуть.

Справді, то був єдиний випадок у моїй роботі, коли нарис побачив світ без жодної моєї бесіди з героєм дня. І тому у поїзді я мала нагоду поцікавитися:

— У вас у ЦК є хтось особисто знайомий?

— Є, — заінтриговано сказав. — Інструктор. Моя колишня співкурсниця. — І по хвильці вражено: — Вона?! Он воно що... Довго ж виношувала план помсти... Виходить, — і ви тоді ходили по лезу бритви!..

Ось таке наше життя: рядовий гвинтик у владному апараті, вдовольняючи своє самолюбство, здатен жонглювати долею цілих колективів, тим більше — однієї людини.

Але годі про неспокійне минуле, бо ми ж — про Майстрів і підмайстрів. Тому поділюся своєю тихою радістю, яка навідала мене. Нещодавно прочитала у «Чорноморці» новелу, і перехопило подих: такий свіжий, своєрідний голос. А манера — малювати простір, людей і події, як аквареллю — про щось нагадала... Звідки він і хто — цей автор? Ні, я не вмію писати так густо, як він, коли в одній репліці — цілий сюжет. Не вмію так природно будувати діалог. Звичайно, можна й подискувати про деталі, але безперечно одне: написано Майстром. Як не порадіти за нього? Тоді й записала у свої святці це ім’я: Роман Кракалія. Як колись давно занотувала там ім’я Тетяни Тесс.

Майя ФІДЧУНОВА.