Оцінки на продаж, або Чого варте таке навчання

«Я — вдівець. Вже давно виховую сина самотужки. Він прекрасно навчався у школі. Саме тому одна поважна організація погодилася вносити щорічну плату за його подальше навчання. Живучи лише на мою невеличку пенсію, не маємо ні копійки на зайві витрати. Отже, син мусить заробляти оцінки власним розумом. Розповідає: скромна на вигляд ви­кладачка (в групі її називають «синя панчоха») мучила його майже годину, поставила понад десяток додаткових запитань, аж доки до аудиторії, де йшов іспит, випадково не зазирнув інший ви­кладач і не поінформував: «Цей не заплатить, він — бідний». Оскільки син відповів на всі обов’язкові й додаткові питання, «синя панчоха» просто не змогла йому поставити менше «четвірки».

Та це, радше, виняток, ніж правило. У повсякденні все відбувається по-іншому. Треться поміж студентами така собі непримітна сіра мишка, тихенько повідомляє: трійка — тридцять доларів, четвірка — сорок і т. ін. Діти дають. «Мишка» з награною невпевненістю обіцяє «уламати» викладача, бо трохи з ним знайома. Втім, «ламає» недовго, через якісь півгодини приносить залікову книжку з оцінкою, про яку «домовилася».

Подібна практика широко розповсюджена й випробувана. У моєї сусідки є квартирантка — симпатичне сільське дівчатко сімнадцяти років. Спостерігаючи за нею, не можу збагнути: хто ж навчається — вона чи її мама, яка день при дні за будь-якої погоди торгує на одному з базарчиків по Київській автотрасі. Усі її заробітки йдуть, неначе у прірву — за житло, на дорогу, на харчі, одяг, обов’язкову щорічну плату за навчання і... на купівлю оцінок.

«Не подумайте, я маминими можливостями не зловживаю, — зізнається мені дівчатко, — прошу гроші лише на ті іспити, які точно знаю, що не складу. У нас є куратор групи. Підходиш і кажеш: за такий-то іспит мені вистачить трійки. Вона називає суму, забирає гроші і залікову. Почекав — і маєш готову оцінку. Інколи вживаю заходів сама. Ніби не складний залік, а відчуваю, що згорю. Принесла викладачеві баночку кави й коробку цукерок — усе в ажурі».

Дівчина вчиться вже на третьому курсі. Тож логічно я запитала: чи підраховувала, в яку суму її мамі влітає рік навчання? Виявилося, підраховувала. Дійшла висновку, що значно простіше придбати готовий диплом, не переступаючи порогу аудиторії. І, мабуть, у підсумку дешевше. А працювати надалі однаково — що з таким навчанням, що з таким дипломом. Аби лише він був.

В одного синочка «крутого» запитали:

— Прийдеш з цим порожнім дипломом і як працюватимеш?

— У мене буде два заступники — тато пристарався.

— А ти пішов би до лікаря, який здобув диплом таким чином?

— Нізащо!

Звісно: хто ж собі ворог? Але убезпечитися від липового фахівця абсолютно неможливо. Бо отримані під час навчання оцінки практично не впливають на майбутнє працевлаштування. Та й хто відрізнить чесно зароблену атестацію від купленої? Вся надія лише на розумові й ділові якості новоспеченого фахівця, його здатність навчатися уже в процесі самої роботи. Хоча базова сума знань дуже важлива. І добре, коли студент це розуміє.

«Може, подумаєте, що хвалюся, але моя донька дуже старанна й надзвичайно принципова. Вона переконана: в тому, що треба давати хабарі, винні самі студенти. Тим, хто дає, вже без цього оцінки не поставлять. А вимагати різними способами гроші теперішні викладачі — майстри. Написала донька звіт про практику. Викладачка, яка сама й керувала практикою, звіт повернула. Донька все переробила, але й новий варіант не підійшов. Після третього «доопрацювання» чітко зрозуміла, що від неї хочуть. Проте не прийшла до мене по гроші, а з усіма трьома варіантами попрямувала до декана факультету. Подітися йому було нікуди. Можливо, й сам щось втрачав, але наказав керівниці практики прийняти звіт з відповідною оцінкою. Так обій­шлося без грошей, які моя донька принципово не хоче давати, вважаючи це для себе принизливим», — розповідає моя знайома.

Як би ж то так чинили всі. Та практика доводить протилежне. Переважна більшість студентів у хабарах не бачить нічого ганебного. За певних умов обережності викладачі впевнені у власній безкарності. Для одних і других це майже норма. Є молоді люди, які твердо переконані: можливість купити сесію — не зло, а благо, бо навчання у виші, як і служба в армії, — марно втрачений час. Значно корисніше працювати, набуваючи практичні знання. Диплом стає чистісінькою формальністю.

У результаті поставлених на конвеєр купівлі-продажу академічних оцінок з’являються цілі армії некомпетентного персоналу. Систему, що плодить неуків, робить монолітною обопільна зацікавленість викладачів та студентів у можливості продавати й купувати оцінки. Ця можливість існує не сама по собі, а виростає у піраміду, коли ви­кладачі діляться хабарами з вищим керівництвом. Ланцюжок корупції виливається у величезні суми.

Що можна застосувати для лікування задавненої хвороби? Перш за все — невідворотну кару за скоєне. В країнах Західної Європи хабар, з яким піймали викладача, автоматично стає для нього «вовчим квитком» для працевлаштування у вищій школі. Втім, до цього справа може і не дійти, якщо керівники вишів дотримуватимуться жорсткої позиції щодо плати за оцінки. Однак подібна жорсткість у повсякденній практиці — щось із сфери фантастики.

Тож надія — на самих студентів. Добре навчатися їх може змусити перспектива вигідно продати набуті знання на ринку праці. З вислуханих розповідей я зрозуміла: знання матимуть лише принципові й ті, кому ніде взяти зайвої копійки. Навчання ж більшості студентів — це змагання батьківських гаманців. Тобто грошей, за які у підсумку нічогісінько не придбано.

Хочеться звернутися до сьогоднішніх абітурієнтів: від того, яку лінію поведінки виберете, залежить не лише ваше майбутнє, а й майбутнє усіх тих, хто розраховуватиме на вас як на фахівців, майстрів обраної справи.

Віра СЕМЕНЧЕНКО.