Потужна енергетика «Наро...»

Про Станіслава Сичова написано багато, і кожна зустріч з його мистецтвом, тим більше на такій розкішній виставці, спонукає до суб’єктивного висловлення.

На виставці «Наро...» творчість художника зібрана у різноманітті жанрів, підходів, широкому хронологічному діапазоні, що в підсумку дає можливість скласти досить повне уявлення про нього.

Захоплення художника певною темою народжували окремі серії робіт, які відбивають творчі пріоритети та умонастрої в певний період його життя. Твори Станіслава Сичова надзвичайно мажорні, у них живописне начало превалює над графічним, однак міцний і пластичний рисунок, що тяжіє до великих форм, відчувається в більшості його робіт. Колір полотен — інтенсивний, палахкотить у різнобарвній контрастній мозаїці, виявляючи нестримну чуттєвість і потужний темперамент митця. Автор із захопленням і пристрастю передає красу жіночого тіла та шаленство матерії як такої. Най­улюбленіший колір Сичова — різних відтінків червоний. Навіть якщо ця барва не використовується, перебуває «поза кадром», її енергетична сила все ж слугує ніби своєрідним колористичним камертоном. Системою плям художник створює завжди певне колористичне середовище картини, у якій взаємодіють, зіштовхуються між собою і підпорядковуються одне одному інші складові композиції. Мистецтво його — надзвичайно органічне.

Потужні стимули Сичову-художнику дала стихія його «Океанії» — сонячний та екзотичний Узбекистан (1961—1963). Набутий в Азії досвід, пленерний та монументальної роботи, сміливість натурної інтерпретації згодом поєдналися із стилістикою давнього орієнтального мистецтва. Маємо в радянських умовах практику західноєвропейських митців, які запозичили наприкінці ХІХ ст. зовнішні форми та принцип мінімалізму східного мистецтва. У цьому сенсі показовою є серія жіночих образів кінця 1990-х («Аїда, що чекає», «Єгиптянка та ін.).

Декоративна нарядність картин майстра п’янить, як молоде вино, як присутність жаданої чарівної жінки. До речі, дивну назву виставки й альбому — «Наро...» — дало ім’я коханої дівчини, яку художник згадує у своїх віршах і яка є героїнею багатьох його картин.

Живописна система Сичова формувалася не лише з використанням принципів пленеризму, але й монументального, театрально-декораційного мистецт­­ва, ідейних та стилістичних установок гогенівського постімпресіонізму. У період герметичності Союзу навіть захоплення західноєвропейським модерним мистецтвом було небезпечне звинуваченням у «формалізмі» та «декадентстві».

Як зазначив під час відкриття виставки колега Станіслава Сичова Віктор Маринюк, представлені роботи мають ознаки музейності і в контексті нашого часу сприймаються інакше, ніж за життя майстра. Тоді написання нового твору було «однією із подій», сьогодні ж демонстрація його доробку розрослася до значної культурної події, що на прикладі одного з лідерів знаменує і підсумовує розвиток одеського й українського нонконформізму того періоду.

Усе вищесказане є своєрідним прочитанням творчості живописця post-factum, і можна лише по-доброму позаздрити тим, хто охопив й оцінив творчість майстра за його життя. Зрештою, кожен час має свої переваги.

Виступ іншого соратника Станіслава Сичова, неформального лідера одеського андеграунду Володимира Стрельникова (Мюнхен—Одеса), який поринув у спогади про «Славка», надав офіційній атмосфері відкриття певної камерності та задушевності. Майнула думка, що було б доречно зібратися в товариському колі й згадати ювіляра в невимушеній обстановці без мікрофонів, без настійного, хоча й професійного, звучання джазових імпровізацій запрошених музикантів.

У відкритті виставки взяли також участь ті, хто знав і цінував мистецтво художника за його життя, зокрема журналіст і колекціонер Євген Голубовський. На відстані часу стає очевидним, наскільки важливими є розуміння та «соціалізація» творчості подвижників, чиє мистецтво колись зазнавало обструкції з боку офіціозу.

Свого часу Станіслав Сичов виклично заявив: «Мої полотна будуть висіти поряд з полотнами Рембрандта!..». На цій виставці експериментально сміливі роботи одеського художника були в залі, де в постійній експозиції не так давно представлялися твори школи Тиціана, Караваджо, Гверчино та інших класиків. На якусь мить для присутніх потужна енергетика полотен Сичова навіть затьмарила старих майстрів у сусідніх залах, які творили переважно у монохромній колористичній системі. У цьому магія сучасного мистецтва. Кожна епоха має свої запити і потребує нового вираження.

Володимир КУДЛАЧ.